Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellanea / Історичний шлях : Київ і пам'ятники

Історичний шлях : Київ і пам'ятники

Ігор Гирич

Пам’ятник В.Чорноволу у Києві, як свідчення кризи української скульптури. Мистецтво і суспільство

“Скульптурізація” міст, як засіб виховання мас

Перші спроби утвердження українського національного міфу у скульптурі. Війна пам’ятників

Монументальна пропаганда радянського Києва. Між радянським і українським берегами

Монументальна пропаганда незалежної України

Художня халтура, як свідчення суспільної незрілості

Пам’ятник В.Чорноволу у Києві, як свідчення кризи
української скульптури. Мистецтво і суспільство

Оцінювати твір мистецтва річ невдячна. З боку фахівця-скульптора на будь-яку критику, почуєш відповідь: “Художника кожний образити може”, або “невіглас не здатний оцінити шедевр”. І все ж, наврядчи хто буде сперечатися про художню вартісність скульптур, скажімо, флорентійського Давида роботи Мікеланджела, будапештського короля Іштвана або київських Богдана Хмельницького чи князя Володимира.

Є твори, які подобаються більшості людей, а є такі, які позитивно оцінюють лише їхні творці. Вулична скульптура – особливий рід мистецтва, споріднене із архітектурою. Його щодня спостерігаєш навколо себе. Це не кіно, або живопис чи література, які сприймаєш у камерному форматі, на одинці із собою. Скульптури при всьому бажанні не можеш не помітити, вона завжди нагадує про себе, як нагадує “Родина-мать” на київських схилах, де б ти не перебував: чи на Русанівці, чи в лаврі, чи проїжжаючи мостом Метро або Патона. Коли пам’ятник вдалий, кожний погляд на нього породжує позитивні емоції у глядача, як скажімо монумент Ісусу Христу на найвищій горі Ріо-де-Жанейро. Якщо ж пам’ятник, м’яко кажучи, невдалий він стає джерелом постійного відчуття несмаку, незручності, роздратування. Людина намагається оминути поглядом таке створіння, виникають усяки негативні ремінісценції. Але куди сховаєшся від таких емоцій, якщо змушений часто проходити повз “застиглої у камені музики М.Поплавського”. Скульптура, як і архітектура, виховує громадянина, і не лише на мистецько-естетичному рівні, але й на рівні ідейно-суспільному.

Не претендуючи на істину в останній інстанції (можливо наші пам’ятники останніх 15 років заслуговують і на позитивне мистецьке сприйняття: “на кожний товар є свій покупець”), все ж вважаю заторкнути цю дражливу тему, від якої потерпають не десятки, а мільйони людей. Мені здається, настала черга серйозно на суспільному рівні обговорити проблему сучасної скульптури, і передусім в столиці України, яка задає тон для інших наших міст. Про це вже чимало пишуть у газетах. Масу критичних стріл випущено по монументу Незалежності. Навіть громадський комітет естетичної непокори створили, але ситуація кращою не стала, навпаки тенденція продукування несмаку у геометричній прогресії стає просто бичем київських вулиць.

У свій час мені вже довелося писати про один київський пам’ятник – Михайлові Грушевському на Володимирський вулиці. У статті в “Вечірньому Києві” тоді писалося, що невдалий на думку автора статті пам’ятник продовжує тенденцію, яка схоже виллється у монументи куди сумнівнішої мистецької вартості, ніж скульптура найвидатнішому українцеві ХХ ст. На жаль, побоювання справдилося. На майдані постав монумент Незалежності, пам’ятник Ярославові Мудрому, за ним неоковирний пам’ятник П.Сагайдачному, а тепер ще й В’ячеславу Чорноволу. А у майбутньому нас схоже будуть чекати не менші розчарування у вигляді пам’ятника Соборності, голодомору 1933 р., Алеї героїв та інші “шедеври” від творців сучасного скульптурного мистецтва.

У нашій мистецькій дійсності неважко бути пророком. Усе, що відбувається в ділянці міської скульптури, і не тільки, дивує своєю негативною постійністю. Візьмемо Львів. Пам’ятник Т.Шевченкові не назвеш геніальним мистецьким творінням. Але сама скульптура має ліпше сприйняття від т.зв. хвилі, яка постала роком пізніше і на думку самих фахівців лише зіпсувала а не покращила монумент. За ним з’явився пам’ятник міліціонерам (Юрій-Переможець), пам’ятник тому ж В.Чорноволу, “Просвіті”. Кожний наступний монумент ніби навмисно робився гіршим за попередній. Москва останніми десятиріччями просто стероризована, на превеликий жаль, дуже кількісно плідним скульптором З.Церетелі, що просто довів до нестями москвичів своїми численними скульптурними “подарунками” місту. Приклади можна знайти у будь-якому великому місті СНДівського простору. Чого вартий лише кількадесятметровий монумент Туркменбаші у Душанбе. Схоже, у колишній союзній республіці здійснили мрію українських шанувальників соцартівського мистецтва, які на місці фунікулера у 1930-х хотіли звести стометрового Ілліча, але на щастя “вчасно” були визнані ворогами народу. Через що Київ не побачив уготованого йому більшовицького мистецького “щастя”.

“Скульптурізація” міст, як засіб виховання мас

Міська скульптура сучасного типу є продуктом модерної епохи. Вона стала сучасницею процесів постання й формування націй в Європі, і по суті була мистецьким засобом формування національної свідомості громадян. Хоч і з’явилася скульптура на вулицях і площах ще середньовічних самоврядних міст Італії в ХУ-ХУІ ст., проте ідейне призначення її було зовсім інакше. Коли не брати до уваги статую флорентійського кондотьєра, у більшості на увічнення заслужили святі і герої міфів. Тобто міська скульптура ніби продовженням католицьких готичних храмів. Спочатку вони наповнювалися скульптурами, іноді і реально-історичних людей, а потім ці скульптури ніби спустилися зі святих стін на грішну землю, продовжуючи виконувати ту ж саму функцію, що й у храмі.

Національні категорії, виховання спільних ідеалів на пам’яті про минулих героїв нації породив новий тип монументів у ХІХ ст. Пам’ятник героям-росіянам, організаторам народного ополчення для протидії польсько-українському окупанту, Мініну і Пожарському у Москві у часи російсько-французької війни 1812 р. засвідчив початок виховання російської національної самосвідомості. Пам’ятник Тевтенбурзькій битві і Фрідріху Барбаросі у німців поклав початок імперсько-радикальному вихованню німців в дусі прусської вояччини.

Можна навіть провести цілковиту синхронізацією між відповідним періодом національно-державного визрівання і етапами скульптуротворення. Для “історичних” старих державних націй – росіян, німців, австрійців, французів, італійців – це час від перших десятиліть до кінця ХІХ ст. Для нових “напівісторичних”, тоді недержавних націй – поляків, угорців, чехів – це період від останнніх десятиліть (іноді другої половини) ХІХ ст. до початку ХХ ст. (перед 1914 р.).

Постання націй почалося від другої половини ХУІІІ ст., і відбувалося воно шляхом секуляризації, “освітчення”, ідеї народа-нації. До середини ХУІІІ ст. скульптурне унаочнення чеснот історичної особи здійснювалося у межах храму і було передусім пов’язано з ідеєю сакралізації поховання – місця своєрідного пантеону героїв. Такими оскульптуреними пантеонами ставали приміром Кадеральний собор на краківському Вавелі, або флорентійська капелла Медичі.

Державна нація свою національну ідею виражала через увічнення образу знакового монарха. Таким, приміром для росіян був Петро І. І саме через його образ почала формуватися масова російська імперська свідомість. Не випадково саме Катерині ІІ спало на думку увічнити пам’ять про свого пращура на престолі. Цікаво, що допетровський період історії не знайшов свого статуарного висвітлення. Взагалі до середини ХІХ ст. Росія мала хіба близько півдесятка пам’ятників і то лише в столицях імперії.

Австрійські Габсбурги майже одночасно з російськими Романовими розпочали вибудовувати мистецькими засобами ідею єдності монархії, держави і народу. У Відні постає один з перших багатофігурних монументів імператриці Марії-Терезії, яка сидить на троні, на десяток метрів піднятому над землею, а біля кожного з чотирьох кутів трону підносяться кінні фігури її головних військових і державних сановників. Згодом низка монументів Габсбургам постає у палацових скверах Гофсбургу, особливо ефектним тут виглядає переможець турків принц Савойський. Він не стільки перемагав насправді тих турків, скільки персоніфікував Габсбургів (читай Австрію) – рятівників Європи від Османської небезпеки.

Разом з тим владна еліта розуміла, – не лише династія, а культура передусім об’єднує націю. Тому у парковій зоні вздовж Рінгу влада розставила скульптури тих людей, з якими асоціюється не лише вузькоавстрійська, але й усенімецька культурна традиція: Л.ван Бетговен, В.-А.Моцарт, Ф.Шуберт.

1862 р. святкувалася міфічна дата запрошення варязької династії на Русь, до якої офіційна московсько-петербурзька влада приурочила святкування тисячоліття Росії. В результаті в Новгороді виник знаменитий пам’ятник у виконанні Мікешина, що увічнював ідею роійської державності у вигляді низки скульптур і барельєфів на дзвоні, де були представлені і державні діячі й військовики й діячі культури Російської імперії, які на думку творців, уособлювали національних дух росіян. Богдан Хмельницький попав до сонму російських державних мужів за Переялавський акт “возз’єднання”.

У 1867 р. в результаті утворення двоєдиної монархії імперською нацією стали угорці, й вони активно починають займатися націотворним пам’ятникотворенням. Благо у 1890-х роках трапилась нагода – святкування 1000-річчя набуття уграми своєї нової Батьківщини в Панонії. Комплекс скульптур на площі Героїв так само розкривав й звеличував національний міф Угорщини. Сім вершників вождів перших семи мадярських племен, які прийшли у Придунайські степи, а за ними дванадцять основних персонажів угорської історії – головні державотворці Угорщини, на думку тодішньої еліти. Ліворуч найвидатніші королі угорців до втрати незалежності, праворуч – герої визвольного руху Д’єрдь Ракоці ІІ, Лайош Кошут і Шандор Петефі. Цікаво, що останні постаті з’явилися після розвалу Австро-Угорщини у 1918 р. До закінчення Першої світової війни на цих місцях стояли цісарі з династії Габсбургів. Отже оновлення національного міфу у пам’ятникотворенні річ цілком прийнятна й у більш цивілізованих ніж ми народів. До 1918 р. Габсбурги сприймалися угорцями цілком позитивно – як династія, яка у 1867 р. відродила угорську державність. Але з постанням окремішньої Угорщини імперська слава колишньої династії потьмяніла. Замість могутньої монархії постала заурядна соціалістична республіка, з якою не асоціювалася вже угорська державність. Переписуючи історію, переписали і один з символів угорської державності – монумент героїв. Тепер на місце австрійських цісарів поставлені були люди, які з цими цісарями воювали. При чому, воюючи з Габсбургами, Ф.Ракоці фактично залишався підданим Османської імперії, а Ш.Петефі і Л.Кошут взагалі були страчені австрійцями. І все ж нелогічною ця переорієнтація може здатися лише нам – українцям, що ніяк не призвичаяться мислити категоріями державного інтересу, а він у різні історичні періоди бував дуже різним.

Пам’ятники видатним угорцям ненав’язливо тягнуться від Буди, де стоїть перший християнський угорський король Іштван (Стефан) через Ланцюговий міст і проспект Андраши аж до площі Героїв. Тобто на протязі кількох кілометрів. Нам прізвища більшості осіб , що стоять на невисоких постаментах майже зовсім нічого не говорять – це у більшості люди внутрішньої історії Угорщини, представники її культури.

Відродження Чехії відбувалося за тою ж схемою, але без угорської помпезності, – все ж місце Чехії в Австро-Угорській монархії було куди скромніше, ніж Угорщини. Пам’ятник знаковому чеському королеві Вацлаву на Вацлавській площі Праги і пам’ятник людині, яка втілює чеський національний дух на Старомеський площі – Яну Гусу були поставлені у невеликому проміжку часу.

Поляки у другій половині ХІХ ст. піднімали культ Адама Міцкевича. Тому у всіх містах Австрійської імперії, де було значне польське населення, поставали пам’ятники зачинателю новітньої польської літератури і відроджувачу польської нації. Де є Міцкевич, там є Польща. Найкращі монументи постали у Кракові та Львові. Проте поляки не обмежувалися самим лише Міцкевичем. У Львові протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття постала низка монументів як політикам так і митцям: королям Яну Собєському і Яну Казиміру, драматургу Фредро, повстанцю 1794 р. Кілінському та ін. А над усім містом нагадував про його польськість Копець Люблінської унії на Високому Замку.

ХХ століття породило нові втілення національного духу. Яскравий приклад – Північна Америка. Як тільки США вийшли на світову арену й покінчили з політикою ізоляціонізму, почав створюватися комплекс храмів- скульптурних монументів у Вашингтоні, які ніби продовжували архітектурно-ідейну композицію Капітолія як символу демократії, рівності і справедливості. Виразники американської мрії – президенти і загиблі у різних військових конфліктах останніх ста років американські вояки. Мавзолеї-пам’ятники Д.Вашингтону, Ф.Джеферсону, А.Лінкольну, Т.Рузвельту – це етапи “великого шляху” американської історії. Їх доповнює монумент американським солдатам, загиблим у Другій світовій війні та Арлінгтонське кладовище.

Цікаво, що канадська столиця лише ретранслює британську національну ідею. Центральним монументом Оттави є пам’ятник королеві Вікторії – уособлення британського колоніального добробуту і могутності.

Не претендуючи на повноту переліку пам’ятників пов’язаних з утвердженнях в умах широкого загалу національного міфу –подаємо лише ретроспекцію загальноєвропейської ситуації. Перейдемо тепер до українського моменту.

Перші спроби утвердження українського національного міфу
у скульптурі. Війна пам’ятників

В українських містах першим міським пам’ятником можна вважати колону Магдебургського права. Монументом національного інтересу його вважати з повною підставою не можна. Але він став свідченням відданості українських міщан своїй традиції, що відокремлювала їх від городян російських міст. І в цьому сенсі – це був перший протонаціональний монумент, поставлений російським архітектором А.Меленським на замовлення не російської влади, а київського магістрату на честь повернення Києву його споконвічного чотирисотлітнього самоврядування.

У 1800 – 1914 рр. у підросійський Україні, за одним виключенням ставилися лише пам’ятники, що пропагували російську історичну перспективу. А розпочалося усе із встановлення монументу переможній для російської зброї Полтавській битві. Цей монумент став ніби зачисткою національної свідомості для жителів Гетьманщини. Пам’ятник став центром нової губернської Полтави. Навколо головної площі міста, де в центрі, як у серці, стояв на колоні орел, розташовувалися усі центральні установи губернії і міста, її навчальні заклади. Нова Полтава таким чином ставала ніби символом перемоги російського царату над “малоросійською шатостью”, як постійним нагадуванням: “Хто в хаті головний”. Сама собою напрошується паралель з 1934 р., коли в новій столиці радянської України головна площа мала бути створена тільки в серці старого міста, на місці Софійського і Михайлівського майданів. Сама можливість існування двох центрів: старого і нового відміталася апріорі від самого початку. На місці сакральних споруд старого міста Софії і Михайлівського Золотоверхого мали постати будинки-монстри соціалістичного Києва із пам’ятником Леніна. А ось у Москві навпаки, старий Кремль ставав місцем діяльності нового комуністичного уряду. Руйнувалися лише другорядні споруди, ні Успенський ні Архангельський ні Благовіщенський собори та дзвіниця Івана Великого не мали загинути. Зберегли навіть храм Василя Блаженного, що знаходився вже за кремлівським муром.

Та не Полтава чи Харків стали зосередженням пам’ятників, що ретранслювали для пересічного загалу офіційну російську ідеологію, насаджували потрібне розуміння минулого, а Київ. І це природньо. Головне українське місто стало від середини ХІХ ст. центром війни монументів, як війни двох еліт за минуле, щоб рухатися у майбутнє. Для того аби в українців не було цього майбутнього, необхідно було заманіфестувати історичну спільність “двох братніх народів”. Для цього офіційний Петербург використовував міф святого князя Володимира, який був водночас противагу міфу історичної Польщі. Спочатку 1834 р. постав університет Св.Володимира, а коли був добудований червоний корпус, постало питання про пам’ятник цьому князеві у Києві. Вибір місця під нього на схилах Володимирської гірки, над старим пам’ятником Магдебурзькому праву, навіть сама назва – Верхній пам’ятник Володимиру 1853 р., – засвідчував початок “війни монументів” у столиці України. Саме тому, здається, а не стільки за мистецькі якості, скульптура Св.Володимира не сподбалася Т.Шевченкові, який назвав його пожежною каланчею, з котрої князь дивиться на Поділ, чи не загорілося там щось.

Емський указ остаточно розділив дуже слабку і нечисельну київську інтелігенцію на два табора: прихильників ідеї “єдиної і неділимої” та українофілів, які сподівалися в кінці тунелю побачити обриси самостійної України. Остання група була зовсім незначна, але часто вирішує не кількість, а сама ідея, що починає жити самостійним життям і притягувати до себе усе нових і нових адептів. Пам’ятник у такому разі теж зброя для боротьби з небажаними суспільними думками. Від 1860-х років ключовою світоглядною проблемою для охоронців статусу кво України була проблема трактовки Переяславської Ради 1654 р. Централісти під керівництвом М.Юзефовича вирішють цю проблему постановкою пам’ятника Б.Хмельницького. Здійснювалося це у часах, коли Михайло Володимирович ще сподівався досягти компромісу з першими самостійниками: В.Антоновичем і Старою Громадою, тобто до Емського указу 1876 р.

Ідеологічна суть пам’ятника була висловлена у напису на ньому: “Волем під царя московського православного. Единая и неделимая Россия.”. З іншого боку у первісному варіанті пам’ятника було й загравання з гайдамацькми традиціями української козаччини, що було по душі тодішнім українофілам-автономістам. Це і фігура кобзаря з рисами Тараса Шевченка (М.Мікешину та старогромадівцям так і не поталанило його зображення винести як на пам’ятник Тисячоліття Росії, так і на монумент Б.Хмельницькому), слова думи з дуже промовистими словами: “Та не буде лучче, та не буде краще ніж на нашій Україні. Не буде пана, не буде ляха, не буде унії”, простерті під копитами коня фігури орендаря, уніатського священика і польського шляхтича. Зрештою від другої частини монументу, який апелював до почуттів українців, відмовилися під претекстом браку коштів і можливих образ представників двох інших найбільших етносів України: поляків і євреїв.

Українці як могли гальмували постановку пам’ятника Б.Хмельницькому як “вірному холопові” московського царя. То вигадували для цього різні перепони: то місце обрано невдало, навпроти Софії, і прочани хреститимуться не на бані Святого місця, а на круп кобили, то звинувачували розпорядників у нераціональному витрачанні коштів на будівництво і корупційних діях. Тривало це чимало часу, і коли б не нагода – святкування 900-річчя Хрещення Русі, не факт, що пам’ятник встав би на своє місце ще у ХІХ столітті.

Проте це була війна за лаштунками, яка не виходила на широкий загал, і її учасник Орест Левицький, згадуючи про неї у дні святкування п’ятдесятої річниці пам’яті Т.Шевченка, згадував про це як про достатньо забутий і маловідомий епізод громадської історії. Але ще й у добу визвольних змагань для українських діячів пам’ятник Б.Хмельницькому асоціювався як монумент, що символізував національний визиск царатом українського народу, і розглядалася навіть можливість знесення цього монументу, як і пам’ятників російським царям. Довелося М.Біляшівському звертатися до суспільства із закликом зберегти цінний мистецький твір, позбивавши лише тенденційні написи. На суспільну свідомість у 1917-1918 рр. не подіяла зовсім відома передреволюційна стаття М.Грушевського «“Богданівство” чи “мазепинство”», у який він переконливо доводив, що в політиці усіх українських гетьманів ХУІІ-ХУІІІ ст., у тому числі і Б.Хмельницького та І.Мазепи не було принципової різниці, лише тактичні відхилення.

Відкрите протистояння між українським і російським Києвами почалося після Першої російської революції, коли в 1909 р. українські громадські організації України, політичні партії виступили з ідеєю поставити в столиці України до сторіччя від дня народження Великого Кобзаря йому пам’ятника. Спочатку українці добилися прийняття прихильних до себе рішень міської думи, але активізувалися численні російські монархічні і чорносотенні організації. Вони зтероризували інтерпеляціями і міське начальство і Державну Думу і урядові кола в Петербурзі, лякали українською сепаратистичною небезпекою, і замість місця на Михайлівського майдану українцям була виділена Караваївська (Льва Толстого) площа, а згодом і взагалі питання постановки цього пам’ятника виявилося під великим питанням, принаймні до сторіччя народження Т.Шевченка його так і не вдалося поставити навіть на “Новому Строєнії”, не те що в центрі Старого Києва.

Натомість бурхливу активність розгорнули російські централісти в Києві, благо чисельну і матеріальну перевагу в місті вони мали надзвичайну (проти постановку пам’ятника Шеченкові вони зібрали більше півтори тисячі підписів місцевих домовласників). Натомість вони висунули зустрічну пропозицію місцевій міській владі – збудувати у Києві “Исторический путь” на кшталт аналогічного в Берліні. Провокативність і мегаломанію цього проекту відчували навіть неупереджені росіяни з столиць. Проти цього виступив приміром лідер “мирискусників” Олександр Бенуа.

Київські росіяни, що відчували, як міцний грунт їхнього панування у місті починає вислизати з під ніг, намагалися у комплексі пам’ятників зафіксувати свою національну ідею. Якби українцям вдалося поставити монумент Т.Шевченкові на Михайлівській площі, утворювався б “український шлях”, який розпочинав Б.Хмельницький на Софійському майдані, а закінчував Т.Шевченко на майдані Михайлівському. Вони ж запроектували російський шлях, але у зворотньому напрямку від Св.Михаїла до Св.Софії. Першим мав стати монумент рівноапостольній княгині Ользі. Російські націоналісти поспішали. Пам’ятник зробили у нетривкому матеріалі – бетоні, аби лише швидше “забити” місце від ненависних хохлів-україноманів. “Кавалер мусить поступитися дамі”, – мовив співчуваючий російським націоналістам міський голова Дьяков. Цікаво, що автором монументу став один з тих «украйноманів» – майбутній видатний скульптор і кінорежисер, а тоді початкуючий митець – Іван Кавалеридзе. Тому і не простояв цей пам’ятник довго. Не соціальний мотив був причиною знесення монументу в першій половині 1920-х, а якраз національний. Про що і писав активний учасник боїв за Т.Шевченка, один з небагатьох гласних-українців міської думи Іван Щітківський. Тоді ж українці святкували тичасову перемогу над своїм супротивником. На місці Ольги все ж встановили бюст Т.Шевченка, такого ж тимчасового характеру, як і пам’ятник-попередник.

Пам’ятник Ользі постав у 1911 р. Його активно просовувало київське військово-історичне товариство, що на 90% складалося з середніх і старших офіцерів Київського військового округу. За Ольгою мали постати інші давньоруські князі династії Рюриковичів, які плавно переходили до пам’ятників московським царям і петербурзьким імператорам династії Романових. На шляху ставав тепер уже осоружний росіянам пам’ятник Б.Хмельницькому, він не вписувався ніяк у нову концепцію національного освоєння столиці над Дніпром, і його збиралися відсунути кудись у бік – “Мавр свою справу зробив, мавр має піти”.

На щастя вакханалію російських націоналістів припинила Перша світова війна. Але Київ за яких чотири-п’ять років було достатньо засмічено “шедеврами” мистецтва казарменого штибу, серед яких на першу полуничну премію заслуговувало (якщо це можна назвати скульптурою) «творіння» аматора-скульптора офіцера Самсонова – пам’ятник добропорядним українцям Іскрі і Кочубею. Від нього на щастя залишився лише постамент, на якому стоїть гармата арсенальців (чи гармата куреня Слобідської України, який викурював “псевдоарсенальців” – люмпен-голоту, яка ховалася за фортечними мурами Арсенальських майстерень) Над цим горе-твором сміялася навіть сама російська преса “Киевлянинського” зразку. Вона писала, що фігури пам’ятника нагадують двох п’яничок, які розляглися просто неба на землі після спожитої добрячої порції сивухи.

Академічно-мистецьким творами були пам’ятники, виконані італійцем Е.Ксименесом: пам’ятник Олександру ІІ – «царю визволителю». У 1911 р. крім ювілею Шевченка було п’ятдесят років звільнення селян від кріпацтва. Отже війна пам’ятників співпала з війною ювілеїв. У 1912 р. ставлять пам’ятник застреленому в Києві прем’єр-міністру П.Столипіну. 1913 рік – це 300-річний ювілей династії Романових, який бучно справляється по усій Росії. Ще перед цим на схилку ХІХ ст. у теперішньому Шевченківському парку поставили пам’ятник Миколі І. Цей передреволюційний поспіх царської влади до болю нагадував поспіх останніх років комуністичної влади в Україні, коли нас “обдарували” “Родиной-матерью”, монументом Жовтневої революції, музеєм Леніна і “Ярмом” дружби народів. Можновладці ніби відчували кінець свого історичного часу.

Отже вийшло, що українці лише заманіфестували своє бажання поставити лише один пам’ятник Т.Шеченкові і так цього і не здійснили, а супротивник поставив за цей час принаймні чотири монумента із запереченням української національної ідеї.

Харківські самостійники з УНП 1902 р. намагалися висловити своє ставлення до нав’язування Україні культу культурних діячів сусідньої нації, і зімітували теракт проти бюста О.Пушкіну, проте це радше викликало всуціль негативну суспільну реакцію серед українців, ніж спробу вдумливої оцінки ролі пам’ятникотворення як сакралізації певних суспільно-національних ідей. У цей час – сторіччя з дня народження великого російського поета майже в кожному великому українському місті (Одеса, Київ) поставили доволі однотипні бюстики авторові “Полтави”. Іншим дозволеним і бажаним персоніфікатором ідеї амбівалентності, малоросіянізації українців був Микола Гоголь, його сторіччя мало не співпадало з Шевченковим – 1909 р. Йому бюстик був поставлений на батьківщині у Ніжині, звідки походив і один з ідеологів самостійництва – Олександр Кониський.

У Львові українці програвали пам’ятникову війну полякам. Ті за яких кілька десятків років поставили у Львові скульптури польським королям, літераторам, діячам польського нацонального руху і навіть намісникові А.Голуховському. Українці ж свої пам’ятники поставили лише за радянської влади. Промовляє, що Т.Шевченко постав лише за незалежної України. Проте західноукраїнське село, на відміну від Наддніпрянщини, спромоглося на скромненькі бюстики Шевченкові, хрести на честь його собрата М.Шашкевича. На вулиці і площі великих міст українцям вийти не вдалося, натомість почали опановувати цвинтарі. Коли над українськими діячами-наддніпрянцями ставили лише скромний козацький трапецієподібний хрест, то галичане зробили багатофігурну композицію на Личаківському кладовищі над могилою В.Барвінського, у 1920-х скульптуру каменяра над могилою І.Франка.

Єдиний успіх українського пам’ятникотворення у передреволюційну добу – це скромний бюстик І.Котляревському 1903 р. у Полтаві. Скромний результат у монументальний скульптурі, скромний результат і в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Досягнення мистецькі і політичні речі між собою дуже пов’язані. І показником в цьому, природня справа, є не лише скульптура.

Монументальна пропаганда радянського Києва.
Між радянським і українським берегами

З поганських часів, нові храми зводяться на місцях старих капищ. Так було за князя Володимира, так було й з нової комуністичної влади. Амбітний план монументальної ленінової пропаганди почав втілюватися вже під час другої окупації Києва більшовиками. Нова влада поспішала ще дужче ніж стара, тому її монументи вражали мистецькою потворністю, а матеріал тимчасовістю, просто як хатинки поросят Ніф-Ніфа і Нуф-Нуфа і із відомої дитячої казки.

На місці пам’ятника Столипіну постав малохудожній Карл Маркс, а замість Олександра ІІ постав будьонівець, як символ нової збройної сили. Схоже і більшовикам не давав спати “Исторический путь”, бо кілька тимчасових кумедних скульптурок –символів постали у скверику в районі Софійського майдану. Там навіть був монумент-диптих двом вождям пролетарської революції Леніну і Троцькому. Уся ця пародія на монументалізацію була знищена денікінцями влітку-восени 1919 р. Довше протримався Маркс, який запам’ятався киянам своїми кубістичними формами, непропорційною фігуркою філософа, що не мала ніг і закінчувалася на рівні пояса, а також дивними руками, які скульптор ніби не знав як приліпити до тулуба.

Коли влада комуністів зміцніла, тривалішими і довговічнішими та мистецьки довершенішими ставали їх пам’ятники. Тепер вони не поспішали, поволі позбавляючися від невдалих витворів першого періоду свого панування. У 1939 р. на місці колишнього монументу Миколі І роботи петербуржця Чижова постав мистецьки довершений пам’ятник Т.Шевченкові – мабуть найкращий пам’ятник не лише радянського часу , але заодно й усієї доби незалежної України. Після війни постав також мистецькі вдалий пам’ятник В.Леніну роботи Меркурова навпроти Бессарабки і не менш добротний, витриманий у класичних традиціях пам’ятник М.Щорсу (скульптор М.Лисенко) на бульварі Т.Шевченка. Власне на цьому скульптурні удачі радянських митців і закінчувалися. Хоча не можна заперечити, що пам’ятники дозволеним комуністичною ідеологією діячам культури визначалися добрим професійним рівнем і тяжіли до академізму, тому й вдало вписалися в міську забудову й київський простір пам’ятники О.Пушкіну на Берестейському проспекті, М.Лисенку на Володимирський, Ватутіну на Грушевського (тоді С.Кірова), Г.Петровському на розі Петровської алеї і Грушевського, Д.Мануїльському на перетині Липської і Інститутської (Р.Люксембург і Жовтневої революції), С.Косіору на вулиці Артема (старий пам’ятник з білого каменю і без кашкета).

Ідеологи радянського суспільства – соціалістичного за змістом і національного за формою – намагалися поєднати мало поєднуване комуністичне й українське. Поєднувати це було нелегко, бо будь-яке невелике відхилення від генеральної лінії відразу приводило до “буржуазно-націоналістичного збочення”. Тому українським оголошувалося усе пов’язане з маріонетковим радянським українським режимом 1920-1930-х років. А цього, мало-мальськи помітного, комуністична Україна мала небагато. Бо все сильне, яскраве, вартісне, що тим чи тим боком було пов’язано з національним комунізмом, було піддане суворому остракізмові як націонал-ухильництво й навіть за післясталінський час не могло бути дозволено до відтворення у пам’ятниках.

Список дозволених діячів української культури, не пов’язаної з більшовизмом, був ще вужчим. Позитивними крім Б.Хмельницького вважався хіба лише Григорій Сковорода. Йому і постав на Подолі пам’ятник, коли нижнім містом пройшла нова лінія метро. Крім Т.Шевченка і І.Франка, якого більшовики дозволили включити до пантеону т.зв. революціонерів-демократів, комуністи визнавали гідним вшанування особу Лесі Українки. До сторіччя з дня її народження постав пам’ятник на однойменній київській площі. Отже до куценького набору національних діячів партійна ідеологія включила лише п’ятьох: один представляв ХУІІІ ст. (Сковорода), чотири другу половину ХІХ-початок ХХ ст. (Т.Шевченко, М.Лисенко, І.Франко, Леся Українка). Не потрапили навіть ніби цілком “пристойні” для більшовиків постаті. Приміром М.Драгоманов – шанувальник російської культури і соціаліст, якого ніяк не можна було вважати самостійником.

З чистих політиків дозволялися лише українці комуністичні колаборанти, і то такі, які не мали відвертих національних збочень. Скажімо Боже спаси поставити пам’ятник націонал-ухильнику М.Скрипнику чи непевному П.Любченку. Цього удостоїлися лише реабілітовані Влас Чубар і С.Косіор, на яких лежить часткова провина за голод 1933 р. З післявоєнних діячів фільтрацію оминули лише Д.Мануїльський, Г.Петровський та Д.Коротченко. Для “застрашення” тих, хто міг подумати про більш широкі межі увічнених героїв, був поставлений монумент чекістам на Либедській (Дзержинського) площі.

Своєрідну алею зрадників Української держави у сімдесяті роки встановили у Чернігові. Такий собі “Історичний шлях” навиворіт. Тут тобі і Ю.Коцюбинський, і В.Примаков, і М.Подвойський, і М.Дубовий і Антонов-Овсієнко. Усі ті чернігівці, які як попутники російських комуністів несли на вістрях своїх багнетів більшовицьку владу. А яка могла бути шерега дійсних героїв-чернігівців: Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля і Микола Шраги, Вадим Модзалевський і Георгій Нарбут. Та хіба можна було тільки подумати про це у часи маланчуківщини?

Монументальна пропаганда незалежної України

1991 рік застав вулиці Києва цілком радянизованими. Новій-старій владі стало зрозумілим, що ситуацію з ідеологічними орієнтирами треба кардинально міняти. Проте не менш зрадянізоване суспільство не було готовим відмовитися від старих символів одразу. Хоч радше мусимо казати про еліту і її волю щось міняти. Широкий загал, як показує практика, швидко призвичаюється до нових політичних векторів.

Проте амбівалентна свідомість еліти: української за географією, але малоукраїнською за змістом, запропонувала суспільству, як у часи литовських князів – “старого не рушати й новин не вводити”. Пам’ятник М.Грушевського з’явився лише по п’яти роках незалежності, при чому з комуністичних “бовдурів” скинули лише монумнт Жовтневої революції на майдані Незалежності. Простій людині дали на вибір двох богів одночасно: В.Леніна і М.Грушевського.

Блюзнірські була підшукана мотивація збереження більшовицьких монументів, – вони є пам’ятками минулого і їх треба охороняти. Другий аргумент, – суспільство треба примирити, як в Іспанії. Там є пам’ятники каудільйо Франко і загиблим республіканцям. Але ж і Франко і республіканці були іспанцями, вони між собою вели громадянську війну. Перемога будь якої сторони не приводила до втрати іспанської незалежності. Не ставлять же іспанці пам’ятники Наполеону, який у свій час окупував країну. Пам’ятник В.Леніну в Києві ставив окупант, так само як у Львові поляки зводили монументи Казимиру Великому. За такою логікою нам би треба було поставити монумент кожному із завойовників України: Ольгерду, Сигизмунду-Августу, Олексію Михайловичу, Антону Денікіну, Юзефу Пілсудському і А.Гітлеру. Тоді дійсно буде досягнутий паритет у цьому питанні.

Цікавим є приклад поляків, які свого Ф.Дзержинського –російського маріонетку, скинули з постаменту у Варшаві відразу по приходу до влади “Солідарності”. І не просто зняли, але “випадково” розбили.

Разом з тим демонтаж пам’ятника зовсім не означає його руйнацію. Як мистецький твір він абсолютно заслуговує на збереження, але не на вулиці він має стояти, а у відповідному музеї.

Роздвоєність психіки української людини поглиблює той факт, що з тим же М.Грушевським воював В.Ленін, і коли влада залишає останньому пам’ятник, то таким чином вона виправдовує його агресію у 1917-1920 роках, а по тому й репресії проти селянства і інтелігенції і голод 1933 р. І це при тому, що ми ніби й вшановуємо пам’ять жертв голоду і визнаємо голод геноцидом проти українського народу. І разом з тим призвідця цього геноциду стоїть на постаменті перед Бессарабкою. Отже нормальна людина може зробити висновок, що вся ця незалежність – річ відносна і несерйозна, що за напрямком, що вшановує Леніна – сила, яку не зрушити.

А крім В.Леніна в Києві пам’ятники й ще іншим його соратникам Г.Петровському, В.Чубарю, Д.Мануїльському, С.Косіору та й ще позасудовому каральному органу, – сумнозвісному ЧК. Оцінюючи події 1917-1920 рр. як не лише міждержавні війні, але й громадянську війну, ми вправі це зафіксувати й залишити для нащадків у скульптурі. Таким пам’ятником є кінний монумент М.Щорсу, який дійсно варто й з історичного і мистецького боку зберегти як комуністичний погляд на визвольні змагання.

За незалежності в Києві після 1996 р. витворився український “Історичний шлях” пам’ятників вздовж Володимирської вулиці. Розпочинається він від Т.Шевченка, і через М.Грушевського, М.Лисенка, Я.Мудрого, Б.Хмельницького закінчується на княгині Ользі Якщо до нього долучиться пам’ятник Симону Петлюрі з другого боку будинку Центральної Ради, ця історична лінія буде лише зміцнена.

Спільну пам’ять нації формує не лише міська скульптура, а й топографічне назовництво. Обидві ці ділянки ідеологічної праці наших міських і державних структур кульгають. Навіть у сучасних назвах київських вулиць не можна не побачити тої ж хворобливої амбівалентності мізків керівників структур, що відають культурою. Було прийнято рішення про перейменування низки вулиць вже майже десять років тому, проте таблички міняти команда не поступила та ще й проголосили дивний мораторій на перейменування. В результаті людина не знає на який вона вулиці живе (бо й у довідниках почали писати дві назви нову і в дужках стару) на В.Антоновича чи М.Горького, Січових стрільців чи Артема (який з ними воював), Великій Васильківський чи Червоноармійській, Мазепи чи Січневого повстання.

Ідеологічна неузгодженість призводить до потішних казусів. Виявилося, що вулиця Грушевського плавно перетікає у вулицю протигрушевського Січневого повстання. У Києві досі не має вулиць визначним громадянам, які наближали незалежність: С.Єфремову, О.Кониському, Є.Чикаленкові, С.Петлюрі, В.Винниченкові, В.Липинському, П.Кулішу, М.Костомарову, Є.Коновальцеві, митрополитам Василю Липківському і Андрею Шептицькому, родинам Шульгиних і Шрагів. Натомість є дивна для наших днів вулиці Комінтерна, Чапаєва (чому не повернути оспівану в літературі Святославську), Суворова, Кутузова, Воровського (а є чудова стара назва Бульварно-Кудрявська). А це лише вулиці центру, околиці дають ще більш неприглядну картину. Вулиці М.Драгоманова й В.Стуса “загнані” на київські масиви. А між тим проблему назовництва варто було вирішувати, як у Львові коли враз перейменували 400 вулиць, і до них вже звикли львів’яне за час, що минув. Зрештою і Київ має позитивний досвід у цій справі. Разово були цілком вдало перейменовані усі станції метро і парки.

З пам’ятниками справа аналогічна. Більше десяти років попри кілька відповідних ювілеїв влада ніяк не наважувалася поставити пам’ятник С.Петлюрі (можливо вже зараз ця справа зрушить з місця). “Протирічивість” постаті Симона Васильовича для української історії для наших можновладців визначають люди, що мешкають за межами України.

Цю боязнь визнати себе державною нацією демонстрував проект скульптур на майдані Незалежності за колонною, де тепер зведений, як його називають у народі “Дніпрогес”. Серед державних мужів тоді у списку фігурували усі визначні київські князі, навіть Ярослав і Володимир, хоч їм уже і є в Києві пам’ятники, але не було “сумнівних” для наших сусідів І.Мазепи, С.Петлюри, С.Бандери, Є.Коновальця, А.Шептицького. Проте чи варто дивуватися, пошук будь-якого консенсусу у сфері ідеології завжди досягається за рахунок поступок саме української сторони.

Немає у нас наперед продуманого плану, як висловися б Ленін, “монументальної пропаганди”. Може вона і не потрібна іншим націям, яких не треба привчати любити себе. Зрештою цей етап самоідентифікації через скульптуру європейські країни давно проминули. На жаль для України – це ще й досі дуже актуальна проблема. Не казатиму про середньовічні часи, але для увічнення нового часу нам би треба було у Києві матеріалізувати у бронзі кирило-мефодіївців (передусім П.Куліша і М.Костомарова), В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Кониського, В.Симиренка, Є.Чикаленка, В.Липинського, січових стрільців.

Брак свіжих рішеннь й амбітних проектів є ахілесовою п’ятою нашої культури в ділянці скульптури. Класична ілюстрація цього твердження – пам’ятник Незалежності до десятиріччя з дня її проголошення в 2001 р. Навіть побіжний погляд народжує аналогію з подібним вже згадуваним пам’ятником у Будапешті, проте без угорського смаку й скульптурно-архітекторської майстерності. Про причини цього поговоримо нижче, а тепер хочу кілька слів сказати про інший проект, який вже кілька років кулуарно обговорюється в коридорах влади. Ідеться про т.зв. Алею героїв.

Думка цікава і суспільно затребувана, але її виконання, схоже, знову буде несерйозне й припадкове, що зведе нанівець усі очікувані плюси. На мій погляд варто говорити про Пантеон діячів національної історії, що може стати одним з найдійовіших засобів формування національної свідомості громадян. У тій чи інший мірі, такі пантеони існують у всіх розвинутих країнах світу. В державах “історичних націй” пантеони складалися історично від незапам’ятних часів, з місць, де ховали визначних державних діячів – королів, єпископів, представників знаті. В Англії – це Вестмінстерське аббатство, у Польщі – це катедральний костел на Вавелі, де спочатку ховали королів з Ягеллонської династії, а згодом визначних поляків: А.Міцкевича, Ю.Словацького, Ю.Пілсудського та ін. У росіян це Успенський собор Московського кремля і Петропавлівська церква в С.́Петербурзі. В США, у Вашингтоні вжито комбінованого характеру Пантеон. Він складається з низки храмів-пам’ятників видатним президентам: Д.Вашингтону, Д.Лінкольну, Т.Рузвельту, монументу загиблим у Першій і Другій світових війнах та Арлінгтонському цвинтарі, де поховані американські вояки, що загинули в військових конфліктах останніх п’ятидесяти років. Історичний пантеон могил в Україні до певної мірі так само існував, як некрополь поховань в печерах Києво-Печерської лаври, як поховання на Байковому і Личаківському кладовищах Києва і Львова, цвинтар українців у Баунд-Бруці в США. Проте ніде в світі ще не робилося спроби створити Пантеон, який би органічно “на новому місці” намагався відтворити образи видатних людей національної історії у єдиному комплексі, а при можливості заховати під скульптурні зображення капсули з прахом цих людей, який сьогодні розкиданий по сотнях цвинтарях світу. Такі окремі скульптурні монументи можна було б розглядати як своєрідні кенотафи, у яких була б земля з-під символічних поховань, бо ми не зберегли могили І.Мазепи, П.Орлика, П.Сагайдачного та більшості діячів нашої середньовічної історії.

В основу концепції мають бути покладені такі визначальні принципи:

1) Комплекс має знаходитися у віддалені від щільно забудованих міських територій, на ділянці, яка б мала самостійне значення (на окремій горі, в окремому урочищі т.п.), але разом з тим у центральних районах Києва;

2) Не припустимо його поєднання з якимись іншими музеями, приміром з “Мистецьким арсеналом”;

3) спеціально розоблений проект як для скульптурного комплексу так і для експозиційної споруди, недопущення до пристосування для комплексу вже існуючих споруд;

4) високий мистецький рівень виконання архітектурних і мистецьких робіт, для чого необхідне влаштування спеціального неупередженого кількаступеневого конкурсу на умовах змагальності, залучення найкращих скульпторів і архітекторів не лише українських, а й світових фахівців.

Такий пантеон відразу міг стати візитівкою Києва, містом екскурсійного паломництва, яке б було не менш популярним, ніж традиційні святині Києва – Софійський собор і Лавра. З пантеоном варто було б сполучити Музей діячів української землі, який до речі існував у лаврському музейному містечку у 1920-ті роки. Можливими місцями для його збудування могла би стати Щекавицька гора, там був давній магістратський цвинтар, похований літописний князь Олег або Аскольдова могила. Останнє місце цікаве своїм минулим – як одне з найстарших кладовищ Києва. Вона має чудовий рельєф, який дозволяє терасно вирішити проблему розташування скульптур.

І все ж спиняє будь який проект один бич – низька мистецька вартість сучасної української скульптури. Поки не поборемо причин, які породжують цей недолік, братися за втілення будь-якого амбітного мистецького проекту річ дуже небезпечна і неприпустима. Відверта халтура і цинізм, які видаються сучасними генералами від скульптури, як великі художні досягнення. У чому причина такого невеселого явища?

Художня халтура, як свідчення суспільної незрілості

Якісний мистецький твір живе своїм життям, незалежно від тих ідей, які закладалися в нього його ініціаторами, а подекуди й творцями. Сьогодні пам’ятник Б.Хмельницькому сприймається як монумент вождю козацької держави, а не людині, яка привела України під скипетр російського царя, як цього хотів М.Юзефович. Мистецтво не має хронологічних кордонів, воно є позачасовим явищем.

Як правило стабільне суспільство і держава продукують якісний мистецький продукт, і часто не має різниці хто за національністю митець. Попри те, що М.Манізер не був українцем, його пам’ятник Т.Шевченку у Києві сприймається як твір національного звучання. Конкурс на постановку пам’ятника Шевченку у Києві перед революцією виграли італієць Шиортіно і росіянин Андрєєв.

Серйозна справа не виносить поспіху. Б.Хмельницького виконували вісімнадцять років, пам’ятник князю Володимиру – близько десяти. Сам імператор Микола вирішував, яким має бути хрест і як він повинен стояти. У конкурсі брали участь найкращі скульптори Росії, але остаточне добро давала перша особа держави. При обговоренні не було дрібниць. Узгоджувалися теми і рівень виконання барельєфів на постаменті. Демут́-Малиновський так і не дожив до відкриття пам’ятника, бо для ініціаторів головним було не факт постановки скульптури, як передусім її бездоганна якість. Навіть слабкі політично українці перед революцією по кількох роках кілька ступеневих конкурсів так і не визначили остаточного переможця, бо якщо монумент не відповідав рівневі постаті великого поета, то не варто такий монумент ставити на очі городян.

Сильна влада царя у ХІХ ст. породжувала добротну міську скульптуру. Як ця влада захиталася перед кількома роками перед революцією, так почали з’являтися карикатурні твори на кшталт пам’ятника Іскрі і Кочубею. Слабка радянська влада творила безліч монументів-одноднівок. Зміцніла влада більшовиків ставила такі доброякісні твори як пам’ятники Шевченку, Леніну й Щорсу. І це при тому, що як таких конкурсів не проводили, а доручали виконання скульпторам, які могли впоратися з поставленим завданням.

Незалежна українська влада не може похвалитися суспільною стабільністю, тому і пам’ятники її не визначаються необхідним мистецьким рівнем. Як не прикро це визнавати, монументи радянської доби кращі за художньою якість від скульптур останніх п’ятнадцяти років. Бувають випадки, що в цілому непоганий проект капарають ремісники від скульптури, як це стало з пам’ятником Ярославу Мудрому роботи Івана Кавалерідзе. Не цілком вправно обійшлися працівники різця й з монументом Ольги.

А.Кущ – прекрасний скульптор, але його праця на майдані Незалежності теж радше пародія на мистецтво, ніж саме мистецтво. Не так його це вина, як провина чиновників, що мало розуміються на такій тонкій сфері, як мистецтво.

Скільки було нарікань на “побутову” скульптуру: героїв комедії “За двома зайцями”, Паніковського і т.п., але у порівнянні з останнім “шедевром” – пам’ятником В.Чорноволу – вони дійсно виглядають набагато виграшніше, як і паркова скульптура Яковченка навпроти театру Івана Франка.

Пам’ятник В’ячеславу Максимовичу поставили у зовсім недоречному місці та ще й навпроти чудового архітектурного зразку – Брадтманівського будинку у стилі модерн. Чи ефекту дисонансу хотіли досягти архітектори пам’ятника? Щоб кожному було видно, де є твір мистецтва, а де відверта халтура?

Не врахована стратиграфія місцевості, пам’ятник ніби випхнуто на проїжджу частину. Він не є твором об’ємним і зовсім не розрахований на огляд з різних точок вулиці. Кон’юнктурність і несмак пам’ятника просто разить глядача. Він нагадує твір майстра кладовищної скульптури, який заробляє гроші на обслуговуванні померлих нуворішей. Кітчевисть і карикатурна образність викликає сумну посмішку. Купа випадкових деталей: гроно калини, янголи, мури, що нагромаджуються з боків і з гори самої скульптури представляють відомого політичного діяча в комічному світлі героїв “Золотого теля”, а не як одного з призвідців української незалежності. Питання: а куди дивилася мистецька рада відділу культури? Як могла пропустити цей пам’ятник Спілка художників? Навіщо підставляли президента, коли він цей пам’ятник відкривав? Та невже тонкий смак В.Ющенка, колекціонера й аматора мистецтва не відчув грубої фальші й відвертої ремеслухи, виданої за художній твір?

Гірко, що так позбиткувалися над В.Чорноволом. Він не заслужив до себе такого ставлення. Прикро, що таке можливо передусім у нас. Бо поляки зробили академічний монумент Ю.Пілсудському у Варшаві, що відповідає величі його постаті. Угорці зробили біля свого історичного парламенту дуже тактовний пам’ятник І.Надю, що не дисгармоніює з навколишнім архітектурним модерном.

Пам’ятником В.Чорноволу зіпсували чарівний куточок міста. Захаращено прохід до Музейного провулку і до східців Українського художнього музею, де уже стоїть і цілком вдало, пам’ятний знак Миколі Біляшівському, як докір горе-архітекторам і горе-скульпторам, що не люблять ні свого міста, ні тієї людини, кому зробили цей пам’ятник.

Сумні думки і аналогії навіває ця пам’ятникотворчість нинішньої доби. Незугарне не може бути вічним. Мабуть рано чи пізно ці псевдотвори знімуть з постаментів і “незлим, тихим словом” згадають про часи, коли вони постали. Не владу істинних господарів ми маємо на українській землі, а “временщиків”. Скоріше б їхній час закінчився.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2017 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9297

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.