Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Ювілей В. Липинського

Ювілей В. Липинського

Ігор Гирич

Тихо і непомітно минуло в Україні 130-ліття з дня народження В.Липинського – найактуальнішого для нашого сьогодення мислителя і історика. Людини, рецепти якого з будівництва українського суспільства і держави мали б бути взяти на озброєння нинішньою владою стати дороговказом для еліти в дійсному розумінні цього поняття.

Українці перейшли засліплення фетишизацією демократії. На зорі модерності наші провідники були переконані, що бідність і незаможність сама по собі – панацея для постання ідеального суспільного ладу. Українська революція продемонструвала незначні державотворчі потенції ідеї рівності у бідності, продемонструвала крах радикальної соціальної демагогії Винниченківського зразку. Міжвоєнний період та поствоєнна доба пройшла для питомо української політики під чаром ідеології інтегрального націоналізму адептом, якої був Д.Донцов – колишній член хліборобсько-демократичної партії В.Липинського.

У 1920-1930-х здавалося можливим, створивши націю, згодом будувати українську державу. Вячеслав Казимірович пропонував інший рецепт: «Без держави ми нацією не є, і неї не будемо. Хто проти власної держави, той нищить ідею нації». Світ другої половини ХХ ст. змусив пригадати консервативні постулати В.Липинського, його бажання творити органічне (він казав класократичне) суспільство, суспільство продуцієнтів (виробників-власників), творців осілої європейської культури.

Соціальний мир він протиставив класовій боротьбі, національній революції, владі натовпу над індивідуумом. Ми програли збройну боротьбу, але не програли України, якщо зможемо запалити ідеєю успішної української держави як для заможної так і незаможної людини,– вважав В.Липинський. За умови, якщо ця заможна людина перейматиметься відповідальністю за долю землі і добробут середньостатистичного громадянина країни. Немає між бідним і багатим непримиреного соціального антагонізму. Є спільний інтерес процвітання рідної землі. Коли і бідний і багатий, являються власниками землі, підприємств, кооперативів, а не анархізованими руїнниками, рабами держави, позбавлених усяких ланцюгів, що прикріплюють їх до традиції, до порядку, до загальнолюдської моралі. В.Липинський був речником, як би ми тепер сказали, середнього класу.

Українці споконвік перебували у своєму етнічному ґетті – селянській нації. В.Липинський вивів постулат територіального патріотизму – який для нас став прообразом тези про політичну націю, яку єднає не походження етнічне, не кров, а спільне проживання на українській землі, патріотизм терену, його духом, що близький в рівній мірі й природному українцеві, і поляку і росіянинові, і єврею. Головне, щоб єднання відбувалося на українській культурній основі, з перевагами української мови і культури. І сам він був першим адептом домінації українського в українському культурному просторі.

Почавши як польськомовний літератор, лише у 1908 р., написавши першу працю українською, В.Липинський вже напередодні Першої світової вважався одним з найблискучіший українських публіцистів, який цією нібито нерідною мовою, володів куди краще за більшість природніх українців. Досить прочитати лише «Листи до братів-хліборобів» (1926), щоб переконатися який він мав могутній талант українського літератора. Проте українська мова йому була не лише не чужа, але друга рідна, він нею постійно розмовляв з селянами. Чужою йому, на відміну від наддніпрянців та лівобережців була російська. Згадується епізод, коли В.Липинський розповідав у листі до свого натхненника писати українською – Василя Доманицького, як був на вечірці в українському салоні Требінської і мусів переходити на російську, бо усі присутні – С.Єфремов, Ф.Матушевський та інші перші будителі новітньої України, залюбки нею послуговувалися. В.Липинський нею не звик говорити вільно.

Культурне відсторонення від принад російської імперської культури робили з українських діячів польського походження, з Правобережної України, твердіших самостійників, прихильників української окремішності, ніж українців з Лівобережжя, що переважно були ментальними росіянами. Не випадково, першим політичним самостійником в українському громадському житті став «поляк» В.Антонович. А першим національним консерватором і засновником державницької школи в історіографії став теж «поляк» – попередник і ідейний учень Володимира Боніфатійовича – В`ячеслав Липинський.

В.Липинський і в історіографії і в супільній думці, став речником українського елітаризму. І тут він йшов проти течії, стояв ледь не одинцем серед всуціль демократичною і народолюбної інтелігенції. Остання поставила хрест на своєму панстві, раз і назавжди зневірилася у можливій корисності свого зденаціоналізованого панства для української справи. Липинський же не пішов протоптаним попередниками, в тому числі і В.Антоновичем, шляхом. Останній закликав повернутися спольщену шляхту до народу, декласуватися, – В`ячеслав Казимирович натомість шляху закликав залишатися шляхтою, але визнавати себе українською, а не польською, як до того часу.

Він витворив концепт спольщеної української шляхти, якою та була у 16 – 17 ст. На початку ХХ ст.., вона мала повернутися до своїх джерел, служити українському національного відродження, брати активну участь у політичному житті. До Липинського шляхтича відносили лише до польської нації, з шляхтичами воювали козаки – українці. Образ шляхтича мав виразно негативне забарвлення. І ось виходить у 1912 році його переломна в історіографії «Z dziejow Ukrainy» і виявилося для широкого загалу, що Хмельниччиною керувала українська шляхта, вона була мозковим центром війни за Україну. І Хмельницький, і Морозенко, і Кричевський і Виговський були шляхтичами і виявляється, це їм не лише не заважало відчути український політичний інтерес, але навіть більше того,– цей інтерес виражати. Вони глибше розуміли завдання суспільства за рядове козацтво, яке не переймалося питаннями стратегії, тонкощами політичних домовленостей. Останніми речами переймалася саме та шляхта, якій традиційна українська історіографія виносила вирок, залишала за дужкою української нації.

Українські шляхтичі виробляли модель поведінки між двома державними потугами Польщею і Московією, вони були творцями усіх угод, вони стали видатними формуляторами політичних інтересів України. Степан Немирич – став видатним дипломатом української козацької держави, творцем Гадяцької угоди (1657), і загинув від рук нерозумної козацької маси, яка тягла за сильнішого і підступнішого – російську царську адміністрацію. Шляхтич Д.Братковський – польськомовний письменник, але український патріот, діяч луцького православного братства, підтримав правобережну козаччину Семена Палія і був страчений поляками за підготовку повстання в Луцьку.

Шляхтич Богдан Залеський – видатний польський письменник української школи в польському письменстві ХІХ століття, попри польськомовність був українським патріотом, у якому жило дві душі: польська й українська. Богдан Залеський – це польський Микола Гоголь,– розкривав очі засліплених традиційних антагонізмом до католицького і польського наддрніпрянців В.Липинський. Від М.Гоголя українці не відмовляються, вважають своїм, а Залеського не цінують віддають польськиій культурі.

Спольщена українська шляхта розпочала відродження нового часу. Саме вона, а не нащадки козацької старшини, нібито питомі українці, поставили питання проведення культурного кордону між російською і українською суспільствами. Саме В.Антонович, Т.Рильський, О.Юркевич, К.Михальчук стали першими самостійниками, а не такі природні українці Гетьманщини як В.Тарнавський, В.Науменко, О.Лазаревський чи О.Левицький. Чому так сталося? Та тому, що українське не було ніколи їм чужим, українське є питома частина їхньої ментальності. І на даному етапі українського руху досвід спольщеної шляхти став найціннішим здобутком для політичної національної думки. Під кутом зору їхнього виховання і традиціям державного мислення.

В.Липинський перший закликав українців не відмовлятися від внеску межової польсько-української культурно-національної сили, намагатися її привласнити, зробити своєю. Бачити в польській крайовській ідеології, паростки українського автономізму. Він відкрив для Україну цілу Атлантиду ніби не своєї, а насправді рідної культури. Бо й уніят найбільший магнат і власник правобережних добр, коронний гетьман ХУІІІ Микола Потоцький мав певні українські сентименти. В.Липинський розширив обрії української ментальності, межі розуміння політичних завдань українців. А ці завдання він мислив саме у ракурсу політичному, а не етнографічно-культурницькому.

В.Липинський був одним з перших речових формуляторів самостійницької ідеї. І саме він, а не М.Міхновський і Ю.Бачинський, автори перших публічних виступів за незалежність, став творцем ідеології творення Української держави, остаточно висловленої вже після визвольних змагань, у 1926 році в «Листах до братів-хліборобів».

Стихійним самостійником він став вже на гімназійній лаві, коли співпрацював у Луцькій, Житомирській та Київській Першій гімназії з РУП і Польською партією соціалістичною. Як людина польського революційного середовища для нього не існувало жодного табу на питання самостійності, вона була природнім для Липинського явищем. Поляки не плекали жодних ілюзій щодо автономізму-федералізму в межах Російської держави. Або Польща незалежна або на її місці буде Росія. Той самий принцип діяв щодо Липинського та його товаришів римо-католиків відносно майбуття України. Психологічна вторинність питомого наддніпрянця, всмоктаний на генетичному рівні універсалізм православного світу, ставив для них Україну у постійну залежність від центру московського православ`я та його самодержавного правителя.

Російське культурне поле виробляло у під-російському українцеві апріорний дуалізм: одвічність російського політичного панування при збереженні культурної української особливості. Неможливість такого симбіозу приводило одне за другим покоління українців до визнання цілковитої перемоги російського цивілізаційного простору на українських теренах. Для «поляка» В.Липинського на щастя такої політичної роздвоєності, як для мешканця Гетьманщини, Слобожанщини чи Півдня України, не існувало.

Ще за кілька років до великої війни на запрошення Є.Чикаленка стати головним редактором «Ради» – відмовився. Будучи самостійником, Євген Харлампійович водночас всіляко відбивався від публічних звинувачень російської суспільної думки українського руху в сепаратизмі. «Рада» постійно маніфестувала свій федералізм і вірність російській державі. Вона так і не стала чітко на позицію цього «сепаратизму», не визначилася визначитися з українським самостійницьким пріоритетом. Треба привчати українців до самостійності, стверджувати його нормальність, якщо українці хочуть залишитися українцями, а не перетворитися на «руських людей», – вважав В.Липинський.

В.Липинський був самостійником задовго до Д.Донцова. Він був ідейним натхненком постання молодоукраїнського руху, відходу від соціал-демократичної ідеології низки есдеків та есерів, які утворили у 1911-1912 рр. надпартійну самостійницьку групу «Вільна Україна», що стала прообразом майбутньої СВУ. Саме цього надпартійного розуміння завдання побудови спочатку незалежної держави, а потім вирішення інших соціальних завдань і забракло проводу Української революції у 1917-1921 роках, щоб відбити агресію червоної Москви. В.Липинський виявився одним з небагатьох українських європейців, який проблему державотворення в Україні вирішував за лекалами європейських, а не євроазійсько-російських підходів.

Ми не повинні спрощувати суспільну філософію В.Липинського, обмежувати її одним ідеологічним напрямом, як це можемо прочитати і в більшості наукових працях та шкільних підручниках. Не можна В`ячеслава Казимировича представляти лише як гетьманця, лідера і творця гетьманського руху. Хоч саме йому ми зобов`язані світлим політичним образом П.Скоропадського. Саме він політично «українізував» останнього вже на еміграції, цензурував його спогади, створював імідж просвіченого українського монарха. В.Липинський був передусім консервативним політиком – творцем правих і центристських суспільних цінностей. Він сам вийшов з УХДС через незгоду з її вузьким політиканством, створивши братство класократів-державників. Якби Бог дав йому більше років життя, напевно інакше він би дивився й на перспективі реальної політики, інакше поставився й до демократичного партійного руху.

Пізніші висловлювання на адресу соціалістичних партій створили В.Липинському імідж крайнього противника національного демократичного руху. Хоч в дійсності усе було не так просто. До революції В.Липинський підпорядковував себе загальнодемократичному рухові, бачив національні праві сили частиною цього руху, дивився на себе лише як представника інтересів українців римо-католиків. Він не лише узгоджував свої дії з керівництвом націонал-демократів М.Грушевським, С.Єфремовим, Б.Грінченком, але й знаходився в товаристських стосунках з Л.Юркевичем і навіть В.Винниченком, намагався безуспішно політично виховати останнього. По-своєму інтерпретував поведінку головного героя скандального твору Володимира Кириловича «Щаблі життя» Мирона. Бачив у ньому людину, що поводила себе як декласований елемент, що відірвалася від традиційного суспільства. Але 1917-1919 роки через невиправдані сподівання його боляче розчарували соціалісти. І це викликало на їхню адресу бурю різких інвектив.

Неможливо у кількох сторінках виписати увесь внесок В.Липинського в національну суспільно-політичну думку. Насамкінець варто сказати лише про невтішну ситуацію з виданням його спадщини. У 1960-х роках у Філадельфії був створений Східно-європейський дослідний інститут ім. В.Липинського. Його керівник І.Лисяк-Рудницький розпочав видання 25-томника творів нашого великого мислителя. З незалежністю на початку 1990-х років останній директор професор Я.Пеленський переніс діяльність цього інституту в Україні і він як Інститут європейських досліджень почав діяти в межах НАН України. Останні кілька роки за нового керівництва інституту з його програми випала основна мета, заради якої інститут був створений – видання усіх праць, листування та архіву В.Липинського, який в унедоступному для дослідників стані перебуває в Римі в архіві Українського католицького університету. На сьогодні видано ледь чи не третина його спадщини.

Окрема тема – популяризація і пропаганда творчості В.Липинського серед широкого загалу. Людина, твір якого «Листи до братів-хліборобів» мав би стати третьою «біблією» для українців, поруч з «Кобзарем» Т.Шевченка та «Історією України-Руси» М.Грушевського, цьому загалові зовсім мало відомий. Не кажу про Львів, де вже майже двадцять років є вулиця В.Липинського, Київ такої честі не удостоєний. Немає дошки на жовтому корпусі університету, де В.Липинський одержав матуру. Немає меморіальних на будинку де відбувся з`їзд діячів поляків – прихильників української культури (1909 р.), який ініціював В`ячеслав Казимирович, на вул. Богдана Хмельницького; на місці будинку, де виходив його тижневик «Przegląd Krajowy».

Не поставлено навіть питання про пам`ятники у Києві, Луцьку, Житомирі. На щастя створений меморіальний історико-культурний заповідник на батьківщині у Затурцях. Давно триває відновлення садиби-маєтку його батька, відновлена могила і встановлений на ній монумент, почалася служба Божа в місцевому костелі. З`явилася експозиція про В.Липинського у Волинському краєзнавчому музеї. Для Волині постать В.Липинського вже почала дорівнювати значенню Лесі Українки. Але вже настав час, щоб для кожного українця Затурці стали б таким дорогим серцю місцем як Канівська гора, Нагуєвичі, Мотронівка, що втілюють пам`ять про Тараса Шевченка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша.

Опубліковано: , 1.06.2012 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1153

Модифіковано : 23.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.