Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Назва «Україна» у ХІХ – поч. ХХ ст.

Назва «Україна» у ХІХ – поч. ХХ ст.

Ігор Гирич

Національна назва «Україна» не є «старою», тобто такою, яка виникла ще в часи існування українського етносу домодерного часу. Власне постала тоді, коли на арену європейського політичного життя вийшло національне питання. Про те чому українці змушені були відмовитися від свого родового імені «Русь» та етноніму «руський» є гарна книжека Є.Наконечного «Вкрадене ім`я». Нас же цікавить чи варто нам тужити за цим «вкраденим» чи привласненим «русскими»-росіянами цього питомо староукраїнського імені.

Існує думка багатьох мислителів, річево висловлена у статті закордонного члена НАНУ Ярослава Пеленського, що українці ідеологічно програли, відмовившись від своєї історичної самоназви «Русь». Частка правди в цьому твердженні, нікуди дітися, є. Світ знає Давню Русь і на підставі спільної назви з нашими сучасними сусідами на Сході ідентифікує давню українську історію з історією Росією. Комплекс перед новою назвою нашого національного імені завжди нависала над українською елітою.

С.Шелухин у Празі 1927 р. видав книгу «Назва Україна» і у великому гросбузі намагався переконати читача, що ім`я українців таке давнє, що існувало ще до того часу як на нашу землю прийшли русичі. Він пише про міфічних укрів, які дали ймення майбутній Україні. І все це лише для того робилося, щоб збити некорисні для українців закиди сусідів, що їхня назва походить від «окраїни» землі. Ніби цей факт має принижувати честь і гідність сучасних українців.

А найпопулярнішою і справді науковою історію назви «Україна» подав у своїй популярній книжці «Русь – Україна і Московщина – Росія» публіцист і політичний діяч Льонгін Цегельський (перше видання у 1901 р., але мала ще кілька перевидань). З цього комплексу проростають ноги й небажання деяких сучасних істориків замість «давньоруський» князь, вживати «давньоукраїнський», або замість Київська Русь – данина російській схемі історії – Україна-Русь.

Обидва ці терміни є штучними, але до першого більше звикли через радянську школу і університет, а про другий забули після імперської заборони викладання своєї історії з українського штанд-пункту. Між тим у французи свою гальську історію або німці франкську не соромляться називати давньофранцузькою та давньонімецькою.

Не випадково уся первісна ідейна війна між українськими і російськими інтелектуалами за історичну пам`ять, була війною за належність спадщини т. зв. «Київської Русі». Хто нею опановував, мав в очах освіченого людства виставляти право й на існування українського питання у тогочасній політиці. Якщо розрізнення між росіянами і українцями існували до монгольського нашестя на Русь, то розподіл на три гілки «єдиного руського дерева» відбулося не через полонізацію «злого» західного сусіди, а було історично обумовленим у середині самих східно-слов`янських племен.

Перші будителі України вже на зорі своєї діяльності стикнулися з здавалося непоборною проблемою. Коли залишати українського етносу у варіанті «руський», «русинський», «малоруський» неуникненно український етнос потрактований буде і російськими інтелектуалами і європейською наукою частиною спільного російського кореня, російського культурного простору, «русского мира». Європа і світ дивилися на минуле Російської імперії очима російських інтелектуалів. Тому лідери кирило-мефодіївців Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш знайшли відповідним вибрати для руської території ім`я відмінне від території російської і цим іменем стала «Україна». Героїчний фольклорний образ Середньої Наддніпрянщини доби козаччини 16 – 18 ст. ставав уособленням національного духу і мав покрити собою весь тисячолітній час русько-української історії від князівського періоду до нової історії.

Відмова від історичного імені не було новим для європейських народів. Румуни для пошуку спільного імені, для відмежування від православної церковно-слов`янщини, що в`язала їх зі світом українців відмовилися від назви волохи, молдавани, трансильванці, а прийняли міфологічне ймення «румуни», що нав`язувало до героїчних традицій Римської імперії, до спільності з Римською імперією. Спочатку це здавалося сусідам нелогічним й нахабним. Але постала після російсько-турецької війни румунська держава цю назву добре спропагувала і вже на кінець ХІХ ст.. вона ні в кого не викликала такої скаженої ідеосінкрезії як назва «Україна» серед росіян і поляків на початку ХХ ст. Бельгійці також змушені були для пошуку компромісів між Фламандцями і валійцями відмовитися від історичних імен на користь штучного етноніму «бельгійці».

Ще М.Максимович поклав в основу історії України чотиричленний розподіл, який протиставив російській тричленній схемі: Русь Київська, Русь Московська, Русь Петровська (Петербурзька) власний український історичний процес: Україна-Русь князівських часів, Україна литовсько-польської доби, Козацька Україна, Україна нового часу.

Вже сама по собі назва «Україна» засвідчила бажання відокремлення нових українських інтелектуалістів від росіян, російської культурної спільності, від Російської держави. Крок цей виявися надзвичайно революційним і визначальним за своїми далекойдучими наслідками. Нова назва ставила кордон між українським і російським інтересом, між своїм і чужим, вона давала підстави для культурного, ідейного, історіософського відмежування. Без нового імені не могло йтися про опанування територією українською літературною мовою, яка мала стати пануючою і витіснити з чільних місць мову російську, як мову імперську і колоніальну.

Назва «Україна» говорила про зовсім інший статус української землі. З території, яку російські інтелектуали представляли, як місце де зародилася російська державність, де правили батьки московських царів, де плекалася спільна для росіян і українців православно-російська культура, де з Малої Русі почала виростати Велика Русь, нове ім`я витворювало протилежну опозицію: розуміння колоніального статусу нашої землі в межах Російської держави, самостійне державно-етнічне існування без влади російських царів до середини ХУІІ ст., існування власної культурної традиції, української церкви і т.п.

Усі ці моменти чудово розумілися російською владою і тому назву Україна дозволили вживати на Наддніпрянщині лише в часи Першої російської революції. Та й те на газети і журнали українців сипалися штрафи за малювання на картах назви «Україна» за означення культурних товариств цим іменем грозило їм закриття. Нетривалий час відступу великодержавного тоталітаризму, вже у 1908-1910 р. Український клуб у Києві був закритий вже лише тому, що український, а «Просвіта» П.Столипіним була зачинена за своє «інородчество». І дійсно, як ти українській, то вже ніяк не російський.

Проте не відразу «українське» семантично перемогло загальноросійське. Не відразу українські діячі наважилися перерізати пуповину, що єднала зі східнослов`янським простором, у якому внесок уродженців нашої землі був дуже великий. Михайло Максимович придумав свій правопис – називався він у Галичині етимологічним, а на Наддніпрянщині – «максимовичівка», у якому була вкладена ця філософія спільного «руського» кореня для українців і росіян. Цей правопис залишав можливість українцеві читаючи свій твір рідною мовою одночасно читати голосні в російському написанні. Дашок над словом означав, що, приміром, слово «дом» з перевернутою «пташкою» над «о» мусить українцями читатися як «дім». «Максимовичівка» залишала українцям психологічну національну роздвоєність, тому й був цей правопис головним у галицьких москвофілів.

М.Костомаров і П.Куліш, коли почали пропагувати назву «Україна» спочатку спільно відкидали усе московське, як причину занепаду питомо українського, а згодом теж верталися на коло подвійної національної самоіндентифікації, стверджуючи культурну спільність російської літературної мови, спільної належності двом культурам О.Пушкіна і М.Гоголя (П.Куліш), єдиної мови науки для росіян і українців та української лише для домашнього вжитку (М.Костомаров). І це при тому, що саме П.Куліш своїм правописом – «кулішівкою» остаточно відривав українську мову від «загальноросійської», мови О.Пушкіна.

В середині ХІХ ст. було започатковано новий термін «Україна-Русь», який мав витіснити ідейно «шкідливий» «Давня Русь» або «Київська Русь» (Я.Грицак початок вживання «Україна-Русь відносить до 1848 р.). Самоусвідомлено його почав вживати хлопоман Павлин Свєнціцький на поч. 1860-х у своїй львівській газеті «Село». Терміном історіографії він став у середині 1880-х років, коли Олександр Барвінський у своєму підручнику шкільної історії (1882-1884) вжив його для позначення князівського періоду української історії. Цей термін прийшов до душі В.Антоновичу і коли в 1885 р. розпочалися переговори між київськими і львівськими українцями про спільність дій і проведення політики «Галичина – український Пьємонт», було домовлено про паралельне функціонування назви України на Наддністрянській і Наддніпрянській Україні.

Але означення «український» приживалося не швидко. Народовці в Галичині свої товариства називали ще руськими у 1880-тих роках, а часопис «Діло» ще й на початку 1890-х видавали етимологічним правописом. Навіть реорганізоване вже питомо українське товариство НТШ у підзаголовку зберігало національну утраквістичність – «Українсько-руське товариство». Покінчити остаточно з малоросійством і рутенством закликав на межі століть Михайло Грушевський. Саме його діяльність у Львові від 1894 р. співпала з часом остаточного витіснення «руського» на користь «українського» і це витіснення було пов`язано з згасанням москвофільських настроїв і перемогою в Галичині національної свідомості. Але попри народження на початку ХХ століття «масового» українця в галицьких українських гімназіях процент москвофілів ще до кінця першого десятиріччя був майже 50 %, про що з прикрістю писав до М.Грушевського майбутній голова НТШ і академік ВУАН Кирило Студинський.

Російсько-українська амбівалентність, а отже й доля етноніму «український», на підросійській Україні більше давалася взнаки, ніж амбівалентність польсько-українська на Західній Україні. Навіть В.Антонович ще одночасно вважався і російським і українським вченим. Не говоримо вже про істориків Івана Лучицького і В.Науменка, які переважно залишалися до 1917 р. політичними росіянами. Першою людиною, яка стала переконаним українським інтелігентом був М.Грушевський. В середині 1890-х він вже став галичанином, а з наддніпрянців молодоукраїнцями стало переважно покоління 1870—1880-х: О.Лотоцький, С.Єфремов, В.Доманицького, О.Черняхівський, І.Липа, М.Міхновський, Б.Грінченко

Рубікон напередодні Першої світової війни було остаточно пройдено. І тепер «руський» вже асоціювалося не з українським, а з належністю до московського національного явища. Так В.Винниченко у своєму «Відродженні нації» постійно росіян називає «руськими».

В радянський час, коли злютовувалася радянська національна спільність, в ходу було визначення «русский». Українці до 1917 р. «русских» називали великоросіянами, як називали вони себе згідно з ідеологією триєдиного «русского племени». Тепер в Росії Єльцина-Путіна «русских» стали принципово називати «росіянами», наслідуючи тут українську традицію (і підрадянську і еміграційну) руських визначати як «росіян». Росіяни і сьогодні хочуть бачити у понятті «русский» наднаціональний термін, що об`єднує в собі культурні світи росіян, українців і білорусів.

Замість висновку, варто ствердити – не варто тужити за втраченим ім`ям «Русь». В логіці нового імені закладався новий генетичний код. Воно зберегло українську національну ідентичності, не дозволило українцям злитися з росіянами у загальноросійському казані. Нове ймення – означало нову національну якість, розірвання з традицією багатовікового православного універсалізму, який мав у ХІХ ст. остаточно вирішити «українське питання» на користь Росії і росіян. Нове національне ім`я спарияло постанню модерної української культури, яка собою збагатила вселюдську культуру.

Опубліковано: , 21.04.2012 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1347

Модифіковано : 15.12.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.