Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Неукраїнці по крові як локомотив українського життя

Неукраїнці по крові як локомотив українського життя

Ігор Гирич

У книжці про національний рух у Фінляндії наш видатний націолог Ольгерд Бочковський звернув увагу, що фінський рух за окремішність у другій половині 18 ст. розпочав поляк за походженням, професор університету в шведському Або Генрік Портан. Той став засновником фінської етнографії, мовознавства, літературознавства та історіографії. Низка фінських будителів 1840-1860-х років мали шведське походження, або були цілком шведізовані. Вони навіть і прізвища шведські мали: Снельман, Стенвал, Інґельстром, Арвідсон. Були понімечені чехи й німці серед діячів чеського відродження, австрійці у хорватському відродженні і т.п.

Отже немає нічого дивного, що й українцями за політичним вибором у ХІХ – початку ХХ столітті ставали представники інших «державних» і «недержавних» націй. І не лише обирали українську ідентичність, але й брали активну участь в українському русі. Грузинський князь Микола Церетелі, нащадок поселенців грузин Гетьманщини, став одним з перших збирачів українського фольклору на підросійській Україні. Поляк Зоріан Доленга-Ходаковський велику етнографічну збирацьку роботу провадив на Правобережній Україні. Цих двох людей ми називаємо поруч з М.Максимович батьками української фольклористики.

Колоніальний стан пригніченої культури часто-густо більше впадав у вічі інонаціональній людині, ніж українцеві-автохтону. Особливо, коли цей «иноплеменник» належав до імперсько-культурної нації. Коли жандарми запитували Миколу Костомарова, чому той – росіянин вирішив раптом стати на захист «малоросів». Микола Іванович це пояснив, що гостро відчув несправедливість загибелі визначного пласту цивілізації, йому стала зрозумілим можливість відходу у небуття народної культури, і він намагався спинити процес агонії. Не випадково, що український месіанський клич прозвучав з вуст природного росіянина (хоч мати й була українкою), сина поміщика з під теперішнього російського Вороніжа Миколи Костомарова. Він став автором знаменитого маніфесту кирило-мефодіівців «». Пантелеймон Куліш завжди вважав М.Костомарова не українцем, казав, що в Миколі Івановичу немає відчуття українського суспільства, але саме Костомаров під псевдонімом Єремії Галки, написав і видав перші українські вірші, за два роки до «Кобзаря» Т.Шевченка. Нехай і був цей твір графоманією у порівнянні з безсмертною поезією Кобзаря.

Політичне українство в національній думці розвивав також не українець а чистокровний поляк Володимир Антонович. І теж не випадково. Міркування стати українцем в нього були аналогічними, що в Костомарова. Гріх залишатися «плантатором» серед вічно визискуваного селянства. Щоб бути сином цієї землі треба стати такими ж українцями, як і пригноблене селянство. Саме «поляк» В.Антонович винайшов дві теоретичні ідеї, на яких збудувався увесь новочасний український рух. Він мобілізував до того спільну українсько-російську та польсько-російську інтелігенцію під спільний національно-український прапор, чим започаткував сепарацію національної еліти від еліти російської.

Антонович проголосив ідею культурної сепарації всього українського від російського. На зміну парадигми одного народу «від Камчатки до Карпат» прийшла інша парадигма – «український народ від Сяну до Дону». Цікаво, що інший український за походженням діяч другої половини ХІХ ст. з Чернігівщини, Олекасандр Лазаревський, що перевозив тіло Т.Шевченка до Канева, не лише був прихильником ідеї Великої Росії, але й відкидав постулати «поляка» В.Антоновича – О.Кониського з річища політики «нової ери»: заснування огнища національної науки – НТШ у підавстрійській Україні. Українською мовою О.Лазаревський не написав жодного рядка. Все ж, мабуть польський культурний вплив для українців був корисніший за російській.

Належність до пануючої нації давала певні козирі до руку тих осіб, які вирішували стати політичними українцями. До української справи вони переносили досвід своїх «історичних» націй, і намагалися його прищепити на українському ґрунті. Так В’ячеслава Липинський, ще один «поляк» за походженням сформулював для українців ідею повноструктурної нації. Не нації селян-паріїв, а нації нормальних народів Європи, які мають й своє панство і свою буржуазію. Нехай її не було фактично на межі ХІХ/ХХ ст., вона мала повстати через усвідомлення цього факту наразі ментальним російським і польським панством на українських землях. Замість ідеології протистояння багатого пана проти бідного селянина й навпаки, витворилася теорія органічного суспільства, зі спільним громадським інтересом. Йому, вихованцеві польської кульутри, було значно більш зрозумілим гасло самостійності, він не мав генетичного запобігання перед російською культурою з її гаслом єдиної «русской» культури та «триєдиним «руським» народом. Тому й став засновником самостійницької ідеології та державницької школи в українській історіографії.

Коли національний рух в частині будь-якої імперії набирає потужності, він забирає під свій вплив представників менш національно розвинених націй та осіб, що етнічно належать до титульної в імперському соціумі націй. Як це відбулося в середовищі євреїв у Центрально-Східній Європі дуже влучно на початку ХХ ст. описав З.Жаботинський. Євреї чутливо реагували на малі націоналізми і швидко ставали лідерами в середовищах, що будували національні держави поляків, чехів, угорців та інших народів на Схід від німецького світу. Український рух не міг й близько похвалитися потужністю національних рухів своїх західніх сусідів, але вже в Київській громаді одним зі спонсорів українців був єврейський банкір Всеволод Рубінштейн (його виеліміновув за межі українства українець за походженням, Михайло Драгоманов, бо не соціаліст не міг бути українцем, натомість шанував Рубінштейна «поляк Антонович).

Вільгельм Беренштам – гімназіальний вчитель, за спогадами Євгена Чикаленка, був одним з найакуратніших відвідувачів засідань Громади, й найідейнішим українцем, який за свої переконання був висланий до Петербурга. На початку ХХ ст. єврейська частка діячів в українському русі значно виросла. В українських соціал-демократах були такі значні діячі, як провідний публіцист «Ради» Максим Гехтер та історик українського визвольного руху й один з перших дослідників РУП, історик Йосип Гермайзе. Серед соціалістів-федералістів в урядах Директорії УНР чільними діячами були Соломон Гольдельман і Анольд Марголін. В їхніх українсько-національних почуваннях годі сумніватися. Особливо це стосується Й.Гермайзе, який в 1920-х роках був правою рукою М.Грушевського в Історичній секції ВУАН, потрапив серед перших 45 жертв більшовицького режиму на сумнозвісному процесі СВУ, де судилися вершки української інтелектуальної еліти.

Власне, Київська громада була досить інтернаціональна за своїм складом, Олександр Русов – один з засновників національної української статистики був росіянином. За українські переконання неодноразово втрачав працю вчителя в гімназіях, арештовувався і висилався за межі України. Його вважали одним з організаторів масових селянських страйків на Потавщини 1902 року. На земській праці він виховав низку діячів РУПу. Натхненник першої самостійницької організації Союзу визволення України Андрій Жук вважав О.Русова своїм вчителем. Його дружина Софія Русова була з осілих шведів Чернігівщини. Лідер Чернігівської громади Ілля Шраг, один з найпослідовніших борців за впровадження української мові у шкільництво і судочинство був з німців. На радикально окремішніх позиціях стояли в київській Громаді хлопомани, які всі мали польське походження: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Осип Юркевич, Костянтин Михальчук, Борис Познанський. Саме в їх середовищі і зародився рух на здобуття української культурної окремішності від Росії.

Досить потужним в українському статечному соціалістичному русу, який протистояв радикальному крилу есдеків, був вплив польськоетнічних українців. Вони у більшості мали шляхетське походження і не сповідували крайніх поглядів на приватну власність, диктатуру пролетаріату та інші екстремні теоретичні посили РСДРП (б). Починали як революціонери в польських партіях. Більшість були спочатку членами ППС – польської соціалістичної партії. Одним з засновників РУП був харків’янин Боніфатій Камінський. В керівництві УСДРП були подільські поляки за походженням Олександр Скоропис-Йолтуховський та Маріан Меленевський. Обидва стали у Першій світовій війні членами президії Союзу визволення України, ширили ідеї української самостійності серед широкого загалу, вважали себе речниками українського народу з під російської України перед Центральними державами Європи.

Так само подільський поляк Богдан Ярошевський став засновником Української соціалістичної партії, яка спочатку існувала окремо потім злилася з РУП, а потім знову вийшла в окреме плавання, бо РУП зняв перед перетворенням в УСДРП зі своєї програми мету – здобуття незалежності. Б.Ярошевський став одним з провідних українських публіцистів, редагував українські соціалістичні газети, був відділовим в «Раді». Але й радикальне крило УСДРП так само очолював поляк за походженням з Київщини – Лев Юркевич, син Осипа Юркевича – громадянина й визначного мецената української культури. Ортодоксальну позицію в УСДРП займав і Микола Порш з Лубенщини, який мав також німецькі коріння.

Українська революція 1917-1921 років породила цілий спалах інтересу інших етносів в Україні до української справи. Людям, що мали добру кваліфікацію, здобуту в європейських культурах були зрозуміли потреби молодої державної культури, яка лише спиналася на ноги. Росіянин Ніколай Фітільов стає засновником української романтичної соціалістичної літератури під псевдонімом Микола Хвильовий. Найбільший автор пригодницьких романів 1920-х, так само представник розстріляного відродження, Майк Йогансен мав латисько-норвезьке походження.

Освальд Бурґгард – Юрій Клен був найпроникненішим поетом ліриком, що увійшов до п’ятірного грона неокласиків. Німець Теодор (Федір) Ернст став одним із засновників українського мистецтвознавства, видатним шевченкознавцем, дослідником малярської спадщини Кобзаря, істориком архітектури і образотворчого мистецтва, захисником архітектурно-мистецької спадщини українського народу. За що і постраждав, був арештований і засланий у внутрішні райони Росії, де й загинув як український науковець. Прикладів з 1920-х можна наводити безліч. Тоді серед державних чиновників, які керували українізацією в освіті був навіть україномовний естонець Ян Ряппо.

В особистому життя розрив з дитинства звичним національним середовищем мали тривалі, часто негативні конфліктні наслідки. В.Антонович болісно розривав зі шляхетським середовищем. В університеті він спочатку належав до польської студентської ґміни, й заснування ним української громади сприйнято було польським середовищем як зраду стану й нації. Володимира Боніфатійовича викликали на суд шляхетської честі у присутності єзуїтських священників. Ворогом польськості він став, відмовившися брати участь у повстанні 1863 року. Сім’я батьків його не підтримала. Мати була католичка і фанатична польська патріотка. Натомість обидві дружини мали російське культурне виховання.

З дітей В.Антоновича лише один син Дмитро брав участь в українському житті. Але цей син не став «крапивним племенем» (вислів В.Антоновича), а визначним українцем, засновником РУП і замовником Миколі Міхновському програми РУП – брошури «Самостійна Україна». Усі діти Дмитра Володимировича були вже діяльними українцями. Михайло і Марко Антоновичи теж стали істориками вже в третьому поколінні. Михайло Дмитрович тяжів до школи Липинського, Українського наукового інституту в Берліні П.Скоропадського, працював у Бреславському університеті. Був прихильником українського консерватизму. Вивезений червоними людоловами в СССР, загинув в радянських концтаборах вже у Хрущовських часах. Марко Дмитрович натомість був в ОУН (м), брав участь у похідних групах мельниківців під час Другої світової війни, був товаришем Олега Ольжича.

Подібну до родини Антоновичів планіду мав і В.Липинський. Рідні не оцінили його українського вибору. Усі лишилися поляками: і батьки і брат Станіслав. Але рішення В’ячеслава Казимировича поважали. До кінця життя В.Липинський свята і літо відпочивав у рідних в волинських Затурцях. Дружина так само залишилася полькою, через що шлюб не склався. Єдина донька так само стала полькою. Натомість ідеї В.Липинського були близькими брату матері Адаму Рокицькому – дідичу з Уманщини, який купив хутір Русалівські Чагарі – маєток В’ячеслава Казимировича. А.Рокицький був учасником консервативного руху – одним з творцем українсько-шляхетської протопартії (1908-1909), де В.Липинський був ідеологом.

Родини хлопоманів 1860-х Рильських та Юркевичів виховували своїх дітей в українській свідомості. Максим Тадейович став класиком номер один української радянської літератури, проживши в «золоченій клітці» облудного комуністичного режиму, до кінця життя залишався переконаним національним демократом старого загартування. Другий син Богдан був товаришем Липинського в часах видавання останнім у Києві “Przegląd’у Krajow’ого” (1909).

Етноцентричності єдиною альтернативою є існування політичної нації. Саме це поняття в українській суспільній думці сформулював «поляк» Липинський, який писав про територіальний патріотизм. Сьогодні антиукраїнські сили експлуатують поняття політичної нації, розуміють таку націю як російськокультурну для сучасної української держави. Між тим, як той таки Липинський наголошував на безперечній українськокультурності політичного українця. Він закликав не просто поважати її основний інструмент – мову, але й свідомо любити та плекати її. Дуже мало можна було знайти таких природніх українців, які б так блискучо володіли українською мовою, як В.Липинський – справжній майстер слова, неперевершений публіцист. Неукраїнці за походженням часто-густо ставали більш свідомими українцями, ніж українці за кров’ю. А деякі такі «неукраїнці» стали «локомотивами» національної історії, посунувши українську справу на нові рубежі.

Опубліковано: , 24.08.2014 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1367

Модифіковано : 29.12.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.