Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Михайло Грушевський / Знакова стаття Омеляна Пріцака

Знакова стаття Омеляна Пріцака

Ігор Гирич

Народництво як засіб мобілізації окремішньо наставленої еліти

Народництво як елемент державницької ідеї

Проблема класифікації українського народництва за ознакою ставлення до окремішності

М.Грушевський – реаліст українського життя

Еліта і народ для М.Грушевського

М.Грушевський як політик і державник

Замість висновків

У науковій традиції існують праці, часто невеликі за обсягом, які стали знаковими для історіографічного процесу. Така доля судилася не багатьом роботам. Вони відіграють роль або провокацій, які викликають бурхливу дискусію, або стверджують засадничі концепції, які охоче сприймають подальші дослідники, або залишаються на узбіччі обговорень, покриті дослідницьким «табу» із зазначенням великої помилки автора. Ці знакові роботи часто призводять до переосмислення історичного процесу, нових інтерпретацій та відкриттів. Без дискусійних зауваг даних робіт неможливий поступ історіографії.

2006 року не стало одного з найбільших українських істориків другої половини ХХ ст., науковця широкого кола зацікавлень й автора низки ось таких «провокативних» робіт, гарвардського професора Омеляна Пріцака. Саме на одній із його робіт хотілося б детальніше зупинитися, показати окремі суперечності у поглядах, надати нового тлумачення, спростувати низку стереотипів.

Стаття Омеляна Пріцака «У століття народин М. Грушевського», надрукована в еміґрантському виданні «Листи до приятелів» 1966 р. викликала неабиякий резонанс. Її багаторазово згадували у неґативному сенсі Любомир Винар [1] та історики очолюваного ним Українського історичного товариства: Марко Антонович та Олександр Домбровський. Два останніх писали про неї у зв’язку з критичною оцінкою Пріцакового «Походження Руси». [2] Мусувалися головно власне лише дві фрази в цій статті: що Грушевський, його погляди спричинилися до знищення української аристократії і що народництво Володимира Антоновича є патологічним явищем, непритаманним іншим історіографіям. У свій час, коли мені на початку 1990-х пощастило брати інтерв’ю у Пріцака [3], той на моє питання, що він мав на увазі під цими фразами і чи змінилися його думки з цього приводу з плином часу (а минуло майже 30 років) не дав чіткої відповіди.

Здавалося б чи варто вертатися сьогодні у 1960-ті, коли після них, 1991 року Омелян Йосипович написав уже класичну нині статтю «Історіософія Михайла Грушевського», яка відкривала перший том першого в Україні перевидання десятитомника «Історія України-Руси», і яка є новішою Пріцаковою візією творчости найбільшого українського історика? У цій передмові вчений ніби-то цілковито реваншує себе перед усіма симпатиками Грушевського в Україні й за її межами. Але, якщо нас цікавить ґенеза думок Пріцака, причини таких незаслужених, терпких інвектив на адресу одного з найбільших людей України ХХ ст., якщо ми хочемо зрозуміти чому він тоді саме так висловився, таки варто ще раз повернутися до статті з «Листів до приятелів».

І діяспорна, і теперішня українська історіографії однозначно зараховують Пріцака до державницької школи. Такої думки про себе був і сам Пріцак. Про умовність й обмеженість сучасного вжитку цих понять ми вже неодноразово висловлювалися. [4] Може якраз в тому, що гарвардський професор традиційно ставився до понять «народництво» і «державництво» криється причина такої різкої оцінки ним Грушевського? Зрештою, багато що відкриває порівняння двох його студій про Михайла Сергійовича.

Навіть при першому наближенні важко позбутися відчуття, що «Історіософія Михайла Грушевського» є розширеним і поглибленим варіянтом нарису «У століття народин М. Грушевського», принаймні у першій половині другої статті [5]. Здається ніби історик, взявши за основу передмови першу статтю, лише наситив її додатковим фактажем передусім зі «Споминів» Грушевського, що тоді вийшли друком у журналі «Київ», і зі шкіца 1966 року вийшла повна версія року 1991. У цій новій версії ми не знайдемо тих двох неґативних випадів на адресу історика, що стосувалися нібито нехтування Грушевським у своїй творчости і громадсько-політичній діяльности української аристократичної верстви.

Пріцак розпочинає статтю у «Листах до приятелів», як і передмову до першого тому, з джерел народницької історіософії Грушевського: з Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова. Пише про особистий досвід історика, одержаний в результаті виховання у родинному колі, а згодом під час навчання у Київському університеті у того таки Володимира Боніфатійовича. У вступі до першого тому «Історії України-Руси» (далі «ІУР») Пріцак половину місця присвячує висвітленню думок Грушевського в різних циклах томів «Історії України-Руси», детально зупиняючись на своїй версії про те, що від 1903 року Грушевський перейшов у висвітленні історичних подій з позитивістичних на соціологічні рейки [6]. В ранній статті такий докладний аналіз відсутній. Закінчення обох студій теж подібні. В «Історії України-Руси» Пріцак характеризує три основні фокальні терміни – «народ», «держава», «герой в історії». І робить це дуже стисло, буквально тезово. Натомість тридцять років перед тим поглядам Грушевського на ці поняття Омелян Йосипович присвячує ледь чи не половину своєї статті. Власне цій темі і була передусім присвячена друкована нижче стаття. І саме в цій частині ми і подибуємо найбільшу кількість звинувачень на адресу Грушевського. Розглянемо тепер усю статтю докладніше.

Багато з висловлених в цій праці думок сьогодні виглядають анахронізмом. Є чимало і фактичних помилок, частково виправлених в «Історіософії Михайла Грушевського». Приміром твердження, що дитячі і юнацькі роки Грушевський провів у Тифлісі – неточність. Насправді дитячі роки були прожиті у Ставрополі і Владикавказі, а у Тифлісі він лише вчився у гімназії. Отже більшість часу до вступу в університет він провів на Північному Кавказі, а не у Закавказзі, де сильніше відчувався вплив української людності. Малоросом у свідомісному значенні він не був. Хоч в одному з своїх юнацьких віршів Грушевський і писав: «Я малорос», але в значенні свідомої української людини. [7] Отже данину певній утраквістичності свідомості він віддав у першій половині 1880-х років. Та до Києва він приїхав однозначним українцем. (Зауважу також, що наклад газети «Рада» був не 6 тисяч примірників, а вдвічі меншим.)

Зрештою не фактичні неточності нас цікавлять, а насвітлення концептуальних проблем української історії у цій статті. Погляди Пріцака на Грушевського, його наукову і громадсько-політичну діяльність, подиктовані були панівною в національній історіографії державницькою доктриною, й у історіософському сенсі мало відрізнялися від оцінок уенерівців-демократів 1920-1930-х років у текстах Вячеслава Липинського, Степана Томашівського, Дмитра Дорошенка та Івана Кревецького.

Омелян Пріцак, як і його знамениті попередники, протиставляють державництво народництву, виключаючи спільність і взаємозв’язок першого і другого. Схематично це виглядало таким чином. Україна програла війну за незалежність у 1917-1921 роках через те, що на чолі української революції стали колишні народники–демократи. Вони відкинули допомогу заможної денаціоналізованої верстви і тому програли війну з росіянами і поляками. Оскільки на чолі українських сил стояв Грушевський, відповідальність за поразку падає передусім на нього. Він винен не лише як політик, а й як теоретик українського руху, в основу доктрини якого була покладена «Історія України-Руси». Грушевський свій світогляд позичив у Антоновича – діяча, який не цінував вартість держави і був федералістом-автономістом. Звідси малюється неперервна лінія історіософії народників від Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, через Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова до Михайла Грушевського включно.

Схема ця виглядала до певного часу правдоподібною, але як будь-яка інша схема, вона далека від істинного стану речей. Чи мала Україна інший ніж народницький шлях розвитку у ХІХ ст., як про це пише Пріцак? Чи народництво дійсно є ідеологією, що відкидає вартість власної держави? На ці речі мені вже доводилося відповідати в кількох статтях. [8] Тут лише тезово наведемо деякі міркування щодо такої теоретичної посилки Пріцака.

Народництво як засіб мобілізації окремішньо наставленої еліти

Українське народництво не виступало проти будівництва власної держави. Воно було реакцією на бездержавний стан України середини ХІХ ст. й спробою активізувати український рух саме у напрямі будови основ цієї держави. Пріцак власне змальовує у своїй статті ставлення українських народників до інститутів державної влади, дихотомію суспільства і держави, коли відзначає «в історії людських спільнот [є] паралельне існування свого суспільства (народу) і чужої влади». Якраз у тому і полягала особливість українського народництва, що воно протиставляло українську громаду, що живе власним життям і за своїм звичаєвим правом чужим формам державности, які нав’язувалися українцям ззовні. Антонович тому і на князівську історію Руси-України дивився під таким кутом зору, бо бачив в давньоруській еліті наявність неукраїнської, прийшлої варязької (норманської) спільноти з Півночі, що антогоністично співіснувала з етнічною українською більшістю. Не випадково й козацтво Антонович виводив від часів існування давньоруських громад домонгольського періоду. Навіщо це було потрібно з ідеологічно-історіософського боку? Важко не відчути штучність такого конструкту. Навіщо ж це було потрібно Антоновичу – провідникові українського руху другої половини ХІХ ст?

Новий «модерністичний» (за Іваном Лисяком-Рудницьким) [9] етап національно-визвольного руху вимагав виокремлення українського питання з польської і російської національних ідей, в межах яких воно перебувало до початку науково-громадської діяльности Грушевського. Для того аби, як пропонував Пріцак і його попередники, «українізувати свої вищі верстви» треба було наперед їх полишити. Не випадково завдання українізації на політичний порядок денний поставив Вячеслав Липинський лише на початку ХХ ст. І зміг зробити це він лише завдяки попередній діяльности хлопоманів Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Павлина Свінцицького п’ятдесят років перед тим.

Як слушно відзначав Роман Шпорлюк, українська ідеологія повстала в зударі з двома іншими панівними, російською і польською, ідеями. [10] Попередній етап національного руху – кирило-методіївський – лише зазначив наявність проблеми, лише зманіфестував існування українського народу серед інших слов’янських племен. Хто такі українці, звідки вони почалися. Межі їхнього ареалу проживання, мовні й культурні особливості ще не були дослідженні. Майбутнє України кирило-методіївці проглядали непевно. Послуговуватися ідеями територіялізму старогромадівці не могли. І не тому, що не хотіли, а тому що сама провідна верства – українські землевласники – були геть не готові стати в афронт до російської влади в Україні. Народники намагалися спертися на нащадків козацької старшини, і здобули в цьому абсолютну поразку. Кілька десятиліть Пантелеймон Куліш намагався гальванізувати родовиту старшинську верству, шукаючи гроші на «Основу», видаючи журнал в Галичині, популярні книжки для селян. І все скінчилося повним фіяско. Гроші переважно давав сам Куліш з власної кишені. Ґалаґани, Тарновські і частково Скоропадські – лише винятки з правил, а зовсім не масове явище, як це можна виснувати зі статті Пріцака. Переважна більшість етнічно українських панів була добрими російськими патріотами-державниками. Польські українофіли, дідичи Правобережжя так само були політичними поляками, у кращому разі прихильниками ідеї «триєдиної Речи Посполитої», що надихалися мітом про поновну Люблінську унію.

Будувати нову Україну можна було лише на міті селянського народу, бо масові кадри інтелігенції можна було вербувати лише у верствах, наближених до селян: сільських священиків, дрібних землевласників, міщан, заможних селян козацького походження тощо. Отже, щоб висловити українську державну ідею, треба було заперечити дві супротивні: польську і російську. А зробити це дозволяла лише народницька ідеологія, що витворювала український месіянський міт про бездержавну, але демократичну селянську масу, з якої постане нова Україна. Вона ж заперечувала й право російського монарха на українську територію, бо стверджувала народне право вирішувати це питання в обхід володарського права. Денаціоналізованого землевласника (росіянина або поляка) зацікавити українською проблемою можна було лише: а) коли український рух мав економічну і політичну силу, а це наступило лише напередодні Першої світової війни; б) або в момент послаблення російської і польської національних ідей, які у той час здобували щораз нових прихильників.

В умовах формування модерних уявлень про націю і державу, в часи детермінованости цих двох понять, українські інтелектуалісти мусили зважати на нехіть і навіть ворожість до суто українського руху зацікавлених сусідів. Яким чином можна говорити про модерну націю і її перспективи, якщо немає підстав твердити про класичну форму існування історичної державности цього народу? Народницький період національного руху знайшов вихід з цієї складної проблеми: «суспільство українське, держава чужа». Особливий український шлях – не є чимось аномальним для романтичного періоду суспільних уявлень у Східній Европі. Аналогічно мислили й росіяни з поляками. Перші марили своєю слов’янофільською місією на чолі з єдиним серед слов’ян царем і православ’ям та «Москвою – третім Римом», про збирання під царським берлом інших слов’янських народів. Другі культивували ідею про польський народ – страдника, борця з тиранією, єдиний вільнолюбивий слов’янський народ, місія якого звільнити себе й інших слов’ян від російського деспотизму. Кожна національна ідея працювала на протиставлення і поборення. Тому й український міт середини ХІХ ст. ми мусимо сприймати цілком нормально в шкалі тодішніх східноевропейських цінностей. «Росіяни – автократи, поляки – аристократи, а ми одвічні демократи», – цей міт тоді запалював серця українофілів і певний проміжок часу діяв у напряму мобілізації нової української еліти з інтеліґенції.

Чи була ця нова «плебейська» еліта проти українізації денаціоналізованої старої провідної верстви? Звісно, ні. Вона цього якраз і прагнула. Але лише одиниці з дідичів готові були стати на непевний шлях змагання з державним молохом Росії, коли вони і так від цієї держави мають те, чого вимагає мінімум стабільного й неризикованого життя – власність на землю. Навіть крайовсько-територіяльна ідеологія Липинського, яка автоматично проголошувала українцями усіх мешканців Україні і не вимагала, на відміну від народництва, своєрідного чистилища – навернення до етнічних джерел, знайшла на початку ХХ ст. співчуття лише в одиниць польської культури дідичів та інтеліґенції.

Не варто також нехтувати тиском панівних націй в Україні, які успішно вербували собі з числа етнічних українців нові кадри політичних росіян. Це породжувало в українців відпорний інстинкт, який не дозволяв на психологічному рівні ставити знак рівности між нижчою і верхньою верствою українського суспільства. У народників Наддніпрянщини і народовців Галичини вироблявся стійкий імунітет до тих панів, які висловлювали сантимент до «русинів» і «малоросів». Ігор Чорновол, досліджуючи консервативний рух серед галицьких кіл, звертає увагу на те, як не сприймали провідники українців – греко-католицькі священики і селяни-депутати сейму – спробу Сапіг, Дідушицьких і Федоровичів увійти до спілки з ними, на тій підставі, що української шляхти як такої ніколи не існувало. [11] Про це тепер ми можемо і пошкодувати, але чи визріли б ці представники давньоукраїнської шляхти до протиставлення себе вшехпольському рухові, що з кожним роком ширився по Галичині під Австрією і на Правобережній Україні під Росією, невідомо. І може мали рацію «плебейські» кола Галицької Русі, переважно москофільських настроїв, що ці шляхтичі бажають лише використати їх в цілях, вигідних для польської ідеї.

Гіпотетично можна пошкодувати, що лідери українського руху тоді не апелювали до категорій самостійництва і повноти суспільної стратифікації. Але навіть коли б це було відкрито заманіфестовано у середини чи першій третині ХІХ ст., чи мали б українці з цього практичний зиск? Панство, яке воліє чужої державности (про те, наскільки воно було українським за дією, поговоримо нижче), при визнанні його проводирем нації привело б до поновного підпорядкування українських теренів Росії і Польщі. Постулат самостійності вимагав наукової леґітимації, спочатку серед вчених своїх і чужих, а згодом й у політиків та верхнього суспільного прошарку. Полякам не треба було нікому доводити, що вони мали державу, а отже заслуговують на її відродження. Довести це українцям, коли дискусійною була сама тема про існування окремої української нації, було просто неможливо у короткому часі, без відповідних просвітньо-наукових зусиль у несприятливій для цього суспільній атмосфері.

Народництво як елемент державницької ідеї

У зв’язку з цим твердження Пріцака про аполітичність народницького руху виглядає несенсовно. У другій половині ХІХ ст. етнографія сама по собі ставала політичною наукою, бо доводила окремішність українського народу і визначала ареал його замешкування, щоб у майбутньому вимагати сепарації окресленої території. Етнографами були усі найвидатніші народники. Не знайдемо жодного українофіла-старогромадівця, який не мав би хоч однієї фолькльорно-етнографічної публікації. І це по заслузі оцінювала російська еліта «охранительського» толку. Не випадково за словами Генадія Карпова, Осипа Бодянського звільнили з редакторів «Чтений Московского общества истории и древностей российских», бо друкував там різні «хохлацькі небилиці». Засилали до внутрішніх російських губерній Петра Єфименка і Павла Чубинського. Хлопоманство Антоновича – носіння «малороссийского платья» – було значним суспільним викликом і підпадало під покарання. Політичність народництва найкраще розуміли не історики державницького напряму, а російські жандарми. Останні вимогу освіти і книговидання українською мовою цілком слушно розглядали, як далекосяжну антиурядову діяльність. Бо ж за окремішньою мовою одразу мала повстати вимога окремішньої держави. Так власне і сталося. Самі народники маніфестували свою аполітичність в силу неконституційних умов існування в межах Російської імперії і заборон на будь-яку не промонархічну роботу.

Самостійництвом, і знову ж цілком слушно, охоронні органі і урядова адміністрація в Україні вважали замилування народників в козацтві. Бо ж не секрет, що Стара громада неґативно поставилася до ідеї встановлення пам’ятника Богданові Хмельницькому у Києві, як приєднувачу України до Московії. [12] Верхом політичної діяльности лідера Старої громади Володимира Антоновича було стимулювання польсько-української угоди, новоерівської політики галицьких народовців. Взагалі про культурництво Антоновича ми можемо говорити, лише починаючи з 1890-х років, коли він переключився на археологію. [13] Якщо ж казати про Олександра Кониського, то він, не примушений, як В. Антонович, службою в університеті, був узагалі відкритим самостійником. Не випадково саме народники стали авторами національних українських гімнів «Боже, великий, єдиний…» (О. Кониський) та «Ще не вмерла України…» (П. Чубинський).

Говорячи про Антоновича як історика-народника, не варто забувати, що він ніколи відкрито не виступав проти самої ідеї української держави. Він просто намагався пояснити, чому такої держави українці не змогли створити у минулому. А це дещо різні речі. У знаменитих приватних лекціях з історії козацтва Володимир Боніфатійович критикував Хмельницького саме за нерозуміння державницьких завдань, які постали перед козацтвом в ході визвольної війни. [14] Підсумовуючи цю тезу, варто ствердити: українське народництво за своєю сутністю не було антидержавним, як це стверджували історики-державники, а їхнє культурництво було кабінетним різновидом політичної праці.

Не варто також шукати аналогій між російським революційним народництвом і українським народництвом-народовством (мовляв, «російські революційні рухи перекликалися з аполітичним українським рухом київської Старої громади»). Спільного більше у назві, ніж в цілях і діяльности. Громадівці були переконаними еволюціоністами, тому на порядок денний ставили культурництво. Треба ж було готувати нову інтеліґенцію і народ до постановки, за слушної години, політичних постулатів. Російські народники негували національні рухи в середині імперії, свою владу планували встановити, головним чином, насильницьким шляхом. Була, хіба що, спільна віра в особливе призначення сільської общини-громади. Але для росіян вона була колективістським органом, для українців індивідуалістським. На цю громаду українці дивилися по-европейському, з позицій класового миру. Ніколай Михайловскій був їм завжди ближчий за Ніколая Чернишевського.

Проблема класифікації українського народництва
за ознакою ставлення до окремішності

І російські і польські народники, і Чернишевський і Лелевель, засадничо були державниками. А чи були антидержавниками, як вважає Пріцак, українські народники в цілому і Грушевський зокрема? Про усіх народників не можна сказати, що вони були державниками. Чимало з них цілком погоджувалася з існуванням у межах Російської держави, а були і просто переконані російські централісти, які не поділяли «вожделеній україноманів». До певної міри українським народником починав сумнозвісний Михайло Юзефович. Але твердити, що лідери Старої громади не хотіли власної держави, ми не маємо жодних підстав. Про Антоновича і Кониського вже йшлося, але тут варто назвати і негромадівця Пантелеймона Куліша, який у певний період львівського побуту теж був своєрідним самостійником і навіть Павла Житецького, який у приватних розмовах з Олександром Барвінським запитував: «А коли вже до нас прийде Ваш цісар?». Не говоримо вже про молодшу генерацію громадівців – Бориса Грінченка, Олександра Лотоцького, Сергія Єфремова, Василя Доманицького – то вже були стовідсоткові українські діячі (не українофіли), які лише з тактичних міркувань були федералістами, а з засади – самостійниками. Що вже казати про Грушевського, який стояв за створенням національно-демократичної партії Галичини, й непохитно відстоював думку про творення українського коронного краю в Східній Галичині – безперечна державницька посилка, що не має нічого спільного з класичним народництвом.

У зв’язку з цим ми стверджуємо про застарілість класичного поділу української історіографії на дві нібито взаємно виключні школи: народницьку і державницьку. На наш погляд, слушніше застосовувати до істориків інший критерій, ніж ставлення до категорії «народ» і «держава». Державницька школа цілком виросла з народницької історіографії, що стояла на позиціях національної схеми історії. Данину захоплення народництвом і демократами перед революцією віддав навіть сам Липинський. З народництва починали і Степан Томашівський з Дмитром Дорошенком. Ключовим питанням тоді було визнання істориком існування окремого, українського історичного процесу, а також бачення за українським суспільством майбутнього, а не асимілювання до рівня політичного громадянина Росії чи Польщі.

Тут переходимо до ще одної «залізної» тези істориків державницької школи, з якою цілковито солідаризується О.Пріцак – буцімто федералізм заперечував самостійництво. Насправді федералізм у багатьох народів був першою ланкою для здобуття незалежности. Федералістами були чехи і поляки в межах імперії Габсбурґів. В межах Російської імперії федералістичний шлях перейшла Фінляндія. Питання реальної політики, сповідуване більшістю народів Східної Европи, призвело з часом до постання незалежних держав. В Україні Наддніпрянській вимагати негайно самостійности за наявности ворожого українству міста було справою авантюрною. І Грушевський це розумів краще за інших. Для здобуття незалежности, аби нейтралізувати вороже ставлення неукраїнського елементу, при аморфности самих ще «недоукраїнців», автономія була просто необхідним етапом на шляху національного визрівання. Те що закликаючи до автономії, Грушевський бажав у перспективі незалежности. Важко в цьому сумніватися, читаючи його публіцистику [15], яка для самоусвідомлення українства дала куди більше інтелектуальної поживи, ніж «Самостійна Україна» Миколи Міхновського.

Отже, вважаємо, що українське народництво було воно цілком нормальним, а не «патологічним явищем», «ворожою інтриґою» проти власної аристократії. Народництво відповідало тодішніми суспільним умовам українського життя. Його можна навіть розгядати як певний внесок до скарбниці европейської політичної думки. Найбільша вада українського народництва – це хронологічна обмеженість теоретичної бази. У той час як поставала модерна українська свідомість, народництво ставало каменем спотикання для подальшого розвитку. Цим ми і можемо пояснити таку неґативну реакцію Пріцака і істориків-державників до цього напряму української політичної думки. Вони бачили у народництві лише гальмо з перспективи доби будівництва української держави 1917-1920 рр. і залишали поза увагою його безперечні досягнення для українського руху ХІХ ст. Гадаємо, варто «шукати винних» не в народниках, а в суспільно-політичному й економічному стані України передмодернізаційної доби.

М.Грушевський – реаліст українського життя

Омелян Пріцак через усю статтю проводить тезу про необізнаність Грушевського з реальним життям в Україні, а тому і змалювання ним нереалістичної візії українського історичного процесу. Твердження це теж важко визнати обґрунтованим. (До речі в «Історіософії…» таких різких пасажів немає, але і там зазначається, що в Сестринівці майбутній історик був лише тричі (насправді майже щороку у 1870-1880-тих роках), а в зрусифікованому Києві пробув лише 8 років). Пріцак випустив з поля зору щорічні вакації Грушевського до діда по матері Захарія Оппокова в селі Сестринівці під Козятином, де він докладно знайомився з життям села. Не випадково у його белетристичній творчости тема села займає провідне місце, що було заледве можливе, якби Михайло Сергійович села не знав. Тому фраза про те, що український народ був для Грушевського «чисто літературним поняттям» – завелика натяжка. Дід Грушевського по батьківській лінії, Федір жив під Києвом в селі Лісниках. І там неодноразово бував історик. Його численні родичі мешкали в десятках сіл Київської губернії. Грушевський був вірний патріярхальній звичці шанувати родичів, і про село він багато дізнавався саме таким чином: з розповідей і відвідин близьких людей. [16] Чого вартий лише Марко Федорович Грушевський, кузен, парох села Суботів на Чигиринщині, який зібрав увесь етнографічний матеріал цього села і надіслав для публікації історикові. Може якраз навпаки, М.Грушевський знав село дуже добре, тому либонь і пристав 1917 року до партії есерів, партії яка найбільше переймалася селянськими проблемами.

І не жив М. Грушевський у «науковому ґетто», ні у Києві, ні у Львові. Про це є більш ніж достатньо свідчень сучасників. Грушевський на початку 1890-х років був фактичним керівником семінарської громади – а це 30-40 людей, які заходили до молодого студента питатися порад, радитися з приводу своїх літературних дописів тощо. За свідченням С. Єфремова, Грушевський навіть на човнах з ними по Дніпру катався. У Львові не було практично жодного дня, щоб або до Грушевського на віллу, або він до когось не ходив у гості. Якраз навпаки, як людина Михайло Сергійович був дуже рухливою особою, що власне і дозволило йому зайняти провідне становище в українському суспільстві. Від його напористої вдачі доводилося навіть ховатися. А про розклад його життя у Санкт-Петербурзі дуже влучно написав Олександр Лотоцький у своїх чотиритомних споминах. Історик встигав до 9-ї години не лише написати статтю, але й протягом доби збігати на засідання Думи, відвідати український клуб, зустрітися з десятком політиків. Одне слово, кабінетним вченим М. Грушевський ніколи не був.

Чи дав щось позитивного для формування наукового світогляду великого історика Київський університет? Пріцак у статті через тридцять років пояснює неґативізм Грушевського до професури розчаруванням від неотриманого методу соціологічного досліду. Думається радше йшлося про суспільно-політичні погляди київської професури – переважно монархістські і централістично наставленої. Іноді ця професура відверто співпрацювала з охранкою і жандармами у справі поборення українського руху. Грушевському найбільше дісталося від крайніх великодержавників Тімофєя Флорінського і Юліана Кулаковського. Владімір Іконніков і Ніколай Бубнов зробили усе можливе, щоб завалити його кандидатуру на катедру руської історії університету св. Володимира. Микола Дашкевич та Михайло Владимирський-Буданов індиферентно поставилися до розбудови НТШ. Митрофан Довнар-Запольський, попри те, що у 1918 р. став засновником білоруської державницької історіографії, до революції був традиційним російським централістом, не співчуваючим українцям. Володимир Антонович був у сенсі суспільних уподобань «білим круком», тому лише його і згадує в автобіографії М. Грушевський.

Згаданий Пріцаком як противага Грушевському, Дмитро Багалій, який справді навчався у майже тих самих викладачів, був людиною іншої, попередньої ґенерації, яка на українську проблему дивилася утраквістично, і цілком свідомо робила кар’єру російського науковця. Покоління 1850-х було втраченим для українства, Багалій – можливо одинокий виняток з правил. Пристосуванство Дмитра Івановича, як слушно відзначає Пріцак, призводило до слідування генеральній лінії реальної політичної сили. Той то хилився до російської царської влади, то прислуховувався до Павла Скоропадського, то віддавав належне націонал-комуністам, то зрештою швидко перебудувався під сталінську модель оцінки історичного процесу. Серйозних підстав твердити, що Багалій «після революції перейшов на позиції соціялістичного матеріялізму» немає. Він до кінця життя був у хорошому сенсі добротним позитивістом-еклектиком.

Пріцак і в першій статті в «Листах до приятелів», і почасти другій – у першому томі «Історії України-Руси» змальовує народництво як моноліт, не наголошуючи на ідейних розбіжностях між Костомаровим, Антоновичем, Драгомановим і Грушевським. Хоча з Грушевського логічно починати новий етап формування української самосвідомости, який прийшов на зміну амбівалентному українофільству, уособлюваному Костомаровим і Антоновичем. Про свої незгоди з останнім сам Грушевський писав у кількох статтях. [17] Учитель так і залишився українофілом, погоджуючися з можливістю збереження подвійної національної ідентичности, української мови передусім для красного письменства, існування російськомовного українського етносу тощо. [18] Не випадково серед учнів Антоновича були не лише Михайло Грушевський та Василь Доманицький, а й майбутні діячі організацій чорносотенського типу: Андрій Стороженко, Федір Ніколайчик та інші. Грушевський йшов далі, творячи нову якість, закликаючи розбудовувати повнофункціональну европейську культуру з національними політичними партіями, наукою, освітою тощо. Отже він вже зовсім не був народником в класичному розумінні цього поняття.

Впливи Драгоманова на Грушевського Пріцак значно перебільшує. У 1890-х – 1900-х роках Грушевський був послідовним поборювачем космополітизму Драгоманова. Робив він це сам і неодноразово намовляв до цього Івана Франка. [19] Позитивно до Драгоманова він почав ставитися під час вимушеної европейської еміґрації, коли набули актуальности думки Михайла Петровича про український соціялізм, відмінний від російського комунізму, та ідея створення в еміґрації незалежного видавничо-наукового центру. Саме тоді Грушевський закладав у Відні свій Український соціологічний інститут.

Еліта і народ для М.Грушевського

Шосту, сьому і восьму глави своєї статті Пріцак присвятив терміну-фонемі «народ» у Грушевського й розмислам над проблемою «народні маси – еліта». Власне це є ключовим місцем статті, бо ці роздуми дали авторові змогу зробити різкий присуд Грушевському, що

«саме він і своєю науковою, і політичною діяльністю спричинився у вирішальній спосіб до моральної та фізичної ліквідації української аристократії, що одинока була спроможна творити самостійну державу в добу наших визвольних змагань.»

З цієї фрази випливає, нібито Грушевський у своїх наукових, суспільно-політичних працях та привселюдних виступах закликав до примусової експропріяції власности у землевласників та, навіть, їхнього фізичного винищення. Але таких речей Грушевський і близько не писав: ані публічно, ані для себе в архів, немає цих тез і в його епістолярній спадщині. Це суперечило б його демократичній свідомости. Зрештою, сам домовласник і землевласник, він не міг до цього закликати. Не має жодних свідчень, що Грушевський добровільно хотів позбутися усієї своєї власности на користь народу або держави, а тільки у Львові, Києві і Криворівні у нього була і земля і будинки на ній.

Омелян Йосипович намагається знайти визначення поняття «народ» у Грушевського і не знаходить його. Що дає підстави твердити про «чисто літературну, романтичну величину» цього поняття. У «Історіософії Михайла Грушевського» він висловлюється обережніше, говорячи про метафізичність розуміння категорії «народ», і знаходить одне визначення поняття «народ» у третьому виданні першого тому «Історії України-Руси» у 1913 р.

Пріцак намагається віднайти пояснення поняття «народ» в «Історії України-Руси» і не залучає до розшуків публіцистику Грушевського. Між тим своє розуміння цього поняття Грушевський подає у кількох своїх суспільно-політичних статтях в «Літературно-науковому віснику». Зокрема, він писав:

«В понятті народу, ми зв’язуємо і сліпі, невідповідальні маси, і ті верхні десятки тисяч, які задають тон життю, уоружені свідомістю, культурними й економічними засобами, дають напрям і йому і тим сліпим масам, позбавленим можливості самоозначення й саморозпорядження, ініціативи й організації. Сі верхні десятки тисяч збирають лаври за подвиги на дорозі поступу й культури – на них спадають і повинні спадати й докори: не тільки за прогрішення їх самих проти того поступу, а й за те, коли маси показуються занадто малоздатними до того поступу, занадто інертними, безладними. Се теж наслідок роботи тих верхніх десятків тисяч, не теперішніх, а попередніх.» [20]

Отже, не протиставляв Грушевський народ його ж еліті, і не виключав із «народу» його землевласницьку верству. Коли він казав «народ», то звертався, передусім, до еліти із закликом працювати заради більшости, задля нижчих прошарків суспільства.

У Грушевського «народ» виступає майже у всіх випадках синонімом поняття «українець».

«Українство, пише він, – репрезентується демосом. Ріжниці класових і економічних інтересів дуже часто накриваються ріжницями національними. Українець – се селянин і робітник. Пани, поміщики, капіталісти – се люди інших народностей або від народної маси відірвані.» [21]

Отже, до «народу», до «українців», поміщик може належати, якщо не відірвався від народної маси. Тоді «народні маси» розумілися Грушевським як власне селянство без соціяльного розрізнення, а «народ» – як селянство і свідоме своїх завдань перед ним панство.

Коли ж брати «Історію України-Руси», трактовка у ньому поняття «народ» дійсно занадто розмита й широка. Але ніколи Грушевський не асоціював народ з лише біднішими масами, не виключав з нього інтеліґентних кіл. У добу козацтва – це було міщанство, священицтво, дрібна шляхта. Категорія «народ» у нього мала радше не наукове розуміння, а виступала терміном, запозиченим з попереднього романтичного етапу історіографії. В ньому не було протиставлення народу еліті за соціяльно-економічною ознакою, як в цьому переконана була державницька історіографія. Для кінця ХІХ – початку ХХ ст. поруч з народом, як опозиція вживається Грушевським і термін «інтеліґенція» як провідні представники людей від народу. На фото, уміщеному до 50-річчя історика в журналі «Украинская жизнь», поруч із автографом Грушевський приписав: «уся надія на нас [інтеліґенцію], уся сила в народі». [22]

Брак точної дефініції поняття «народ» можна визнати вадою історіографічних конструкцій Грушевського, але це зовсім не означає, що вживаючи його, вчений автоматично розумів його як антагоніста верхніх прошарків суспільства. Цікаво, що засновник державницької школи української історіографії В. Липинський в своєму протодержавницькому творі «Z dziejów Ukrainy» (1912) умістив уривок «Історії України-Руси», саме того місця де йшлося про перехід до католицизму старих православних родів української шляхти.

І не «дальтоніком» був Грушевський, коли українське ХІХ століття у своїх науково-популярних книжках представляв як культурно-науковий рух, а не промислове чи економічне життя. Для підприємця його праця вписувалася не до українського, а до загальноросійського контексту. І не має різниці, що свідомих українців по всій підросійській Україні було може кілька тисяч чоловік. Саме вони визначали національне обличчя питомої (за духом) України. У 1920-х роках Грушевського доповнювали історики-економісти Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Костянтин Воблий. Вони доводили, що Україна ХІХ століття є окремішньою в економічному сенсі територією. Але матеріялістичний підхід не заперечує ірраціонального чинника: ідеї, а не саме виробництво рухають суспільством.

М. Грушевський був обізнаний з марксистською теорію, але вона мала в Україні до діла з неукраїнським (російським на Наддніпрянщині і польським в Галичині) етнічним елементом – міським робітництвом. Щоб завоювати місто, треба було мобілізувати село. Нечислене українське робітництво, що мешкало у місті, мало дуже міцні коріння в селі. Не варто забувати, що з індустріяльними робітниками працювала РУП, а згодом УСДРП. Це була їхня прерогатива, і Грушевський свідомо віддавав ініціятиву Симонові Петлюрі, Миколі Поршу, Андрієві Жуку, яких знав особисто і був до їхньої ідеології наставлений з більшим розумінням, ніж перші два ставилися до «буржуазних» ідеології і установ львівського професора.

До селянства Грушевський цілком слушно не приставляв соціяльно-диференційовані мірки. Він не розрізняв куркуля і бідняка, бо мислив категорією «цільного» народу без майнових обмежень, чим принципово відрізнявся не лише від більшовицьких марксистів, але й від лівих есерів. Він якраз і намагався щосили вивести селянства з інерційного стану «садка вишневого коло хати». Цей закид Пріцака історикові є так само несправедливим.

Пріцак апелює до прикладу родини Симиренків, які були колишніми селянами і меценатами української культури. Приклад зрештою не на користь трактовки Омеляна Йосиповича. За більше ніж 50 років це чи не одинокий приклад самопосвятного служіння українській ідеї представників заможних верств. Ні українського походження Терещенки, про яких далі говорить Пріцак, ні Харитоненки, що дійсно були визначними добродійниками, на українську культуру як таку не дали жодної копійки. Все-таки Політехнічний інститут і міський музей були закладами для поширення імперської культури в Україні і їх не можна порівнювати з «Киевской стариной» або «Радою». На одну дошку з братами Симиренками можна поставити лише Євгена Чикаленка, що так само, як і козаки-цукрозаводчики любив Україну «до глибини своє кишені».

І ще цікавий момент, який зовсім незаслужено опустив Пріцак – Василь Федорович Симиренко, найбільший меценат українства був у постійних контактах з Грушевським. Саме завдяки останньому, що був головним розпорядником фонду Симиренка, Українське Наукове Товариство в Києві одержало 2,5 млн. рублів і будинок Симиренка на Трьохсвятительській (тепер Десятинній) вулиці для свого приміщення. На кошти власника Сидорівської цукроварні професор збирався відкрити Інститут українознавства. І абсурдно уявити, щоб Грушевський хотів, аби власність такої людини була націоналізована. А саме таке враження може скластися, читаючи статтю Пріцака.

Подальший список поміщиків російської України, які спонсорували українські культурні проекти, не викликає жодних суперечок щодо їхнього надзвичайного внеску в національну скарбницю. Але не зрозумілим залишається протиставлення цих заслужених людей Грушевському, та ще й після того, як останній про них позитивно відгукувався в «Ілюстрованій історії України» та «Очерках украинского народу». Зрештою, якщо Григорій Галаган, Єлизавета Милорадович-Скоропадська, Микола Жученко та деякі інші (бо їх було одиниці на тисячі землевласників України) давали кошти народникам, які проти них робили «ворожу інтригу» і постійно «кривдили», можливо, вони такими не вважали ні Антоновича, ні тим більше Грушевського. У Драгоманова, в силу доктринерських нахилів траплялися випадки, коли він вимагав вивести з членів Старої громади банкіра Рубінштейна. Але більшість старогромадівців не підтримали такого «класового» підходу. Навпаки, провідники Старої громади закликали до класового миру між землевласником і селянином, вони були типовими лібералами, а не терористами-ткачовцями.

З статті Пріцака складається враження відсутности повноти картини. Якщо так багато було стихійних симпатиків української справи, чому український рух в Росії стикався із такими проблемами? Наведемо лише один приклад. Чернігівське дворянство, яке найбільше підтримувало культурні починання народників, звільнило з посади секретаря губернського дворянського зібрання Вадима Модзалевського, тільки-но побачило його прізвище серед авторів журналу «Україна». З цих самих причин, щоб не позбутися посади викладача історії у четвертій київській гімназії Орест Левицький підписувався псевдонімом Орленко. Один з представників родини Скоропадських в Державній Думі виступив з промовою про непотрібність заведення української мови в школах України. Власне і позиція майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, судячи з його щоденника, до квітня 1918 р. не багато відрізнялася від цієї гадки його родича. Дійсно київський, подільський і волинський генерал-губернатор Міхаіл Драгоміров мав сантимент до старогромадівців і Антоновича, але за спогадами його наступника Владіміра Сухомлінова, свідомим українцем ніколи не був і дітей своїх виховував у російському централістичному дусі. Не випадково його син став одним з найкращих генералів у Добровольчій армії Антона Дєнікіна.

Пріцак наводить слушну думку про необхідність для землевласників бути лояльними до політичного режиму імперської нації, але сумнівної є його теза, що у виборі-поверненні до корінної ідентичности, у переломний момент історії виключну роль грає демократичний прошарок – інтеліґенція. Німецькі барони Прибалтики великою мірою самі ініціювали державницький рух в Естонії. В України більшість заможних людей орієнтувалися за режиму Павла Скоропадського якраз не на самостійність, а на федерацію з Росією і відновлення монархії Романових. Таких як Липинський були одиниці. Не секрет, що переважна частина заможних міщан Києва українського походження, були не просто індиферентні до українського руху, а навіть войовничо-ворожо до нього наставлені, чим збільшували соціяльно-національний антагонізм між підприємницько-землевласницькою верствою і демократичною більшістю суспільства.

Сам Грушевський був заможною людиною, чимало жертвував на українську культурну справу і чудово розумів значення заможних людей для фінансування усіляких громадських і наукових проектів. І мав серед нечислених українських капіталістів найбільшу довіру. Якби не Грушевський, не вдалося б здобути кошти у Павла Пелехіна. Той їх давав для створення українського медичного факультету при Львівському університеті, але авторитет Грушевського дозволив використати їх на придбання кам’яниць для НТШ на сучасній вул. Винниченка. Усі кошти Євгена Чикаленка, у першу чергу на Академічний дім, пішли у справу завдяки Грушевському. Останній був розпорядником цих грошей Євгена Харлампійовича. В очах нібито самостійників – українських есдеків, у тому числі й Дмитра Антоновича [23], львівський професор був типовий «буржуй», з яким не варто іти до спілки у суспільно-культурних починаннях. А коли професор збудував у Києві шестиповерховий будинок на Паньківський, то Винниченко і Петлюра казали, що не личить українському діячеві будувати такі розкішні буржуазні споруди. Чи можемо ми припустити, що Грушевський настільки радикально змінився після 1917 року, що став есером-ліваком? (Взагалі-то варто розрізняти російських і українських есерів. Останні в принципи не виступали за знищення приватної власности на землю.) У такому разі Грушевський мав би повністю відмовитися від двох власних будинків у Києві і Львові та маєтку у Криворівні, грошей на банківських рахунках. А цього він не робив, навіть коли повернувся 1924 року до України совєтської. І тоді він дбав через відпоручників (Кирила Студинського й Михайла Мочульського) про свою власність, що залишилась у Львові під Польщею.


Дев’ята і десята глави Пріцакової статті мають підсумково-узагальнуючий характер. З шести пунктів висновків, три негативно оцінюють Грушевського. «Курс історії України [написаний] з перспективи народників 1870-х років, якого теоретична база вже в часи написання застаріла», писав Омелян Йосипович. Коли так, то праця Грушевського з концептуального боку має відповідати «Воссоединению України с Россией» П. Куліша, «Мазепи и мазепинцам» М. Костомарова або монографіям В. Антоновича. Проте, навіть віддалене порівняння скаже, що «Історія України-Руси» М. Грушевського – це праця нового часу. Вона відкриває новий етап української історіографії, відповідний початку політизації українського руху кінця 1890-х років – початку ХХ ст.

Твердження Пріцака, що «Грушевський не мав творчих спосібностей», що дало б можливість йому засвоювати нові здобутки світової науки, заперечує сам автор в праці «Історіософія Михайла Грушевського». Порівняння з Дмитром Антоновичем, який нібито спромігся на «переломовий крок», виглядають некоректними, бо Грушевський належав до попереднього покоління українських діячів, з якого жодного не було в РУПі. Класичним народником Грушевський, як ми вже зазначали вище, не був. Він був ланкою між народницькою і державницькою історіографіями. Бо інакше як зрозуміти, що історик-народник, котрий не мав державницької візії, міг виховати цілу ґенерацію істориків-державників. Адже, окрім львівської школи (Степан Томашівський, Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Іван Кревецький тощо) у нього опосередковано вчився і Вячеслав Липинський. А це не було б можливе, якби Грушевський, як вважає у цій статті Пріцак, був противником власної держави. Сама схема української історіографії, на якій була побудована «Історія України-Руси», є державницько-демократичною візією історичного процесу на українських землях.

Не зрозуміло, чому Пріцак вважає, що візія Грушевського була спрямована тільки у напрямку первісного громадянства. Радше в діяметрально протилежний бік, у майбутнє. Класична «архівальна» або антикварна візія української історії присутня в класичного народника Олександра Лазаревського. Той не бачив майбутнього за окремішністю України, і досліджував історію останньої з перспективи минулого.

Пріцак визнає за Грушевським колосальні організаторські здібности як будівничого національної науки і його «комерційний хист», але повторює заяложену фразу про автократичну вдачу вченого, його неповагу до «дрібної мозолистої праці інших». Постає питання, а як людина могла керувати низкою науково-громадських структур, не маючи автократизму, не вміючи нав’язати своєї волі іншим? В керуванні такою складною структурою як НТШ демократизм був гіршою чеснотою за автократизм. Лише йому вдалося за такий незначний відтинок часу видати таку кількість видань, яку досі не спромоглися осягнути його разом узяті наступники за сто років після нього.

М.Грушевський як політик і державник

Останню, одинадцяту главу, Пріцак присвятив оцінці Грушевського-політика. Висновок автора такий:

«…і в історіософічній праці, так і в політичній діяльності Грушевський не мав ніякого змислу для реальностей». На підтвердження цієї тези він наводить думку Грушевського, що при здобутті автономії варто покликатися не на угоду 1654 року, а на факт існування національної території, заселеної 25-ма мільйонами української людности. З цього Пріцак робить висновок, що Грушевський був «противником ідеї національної держави».

Але ж хіба реалістично покликатися на початку ХХ століття на угоду середини століття ХVІІ, яка до того ж, навіть у наукових колах Росії й Україні трактувалася по-різному [24]. Тези американського президента Вудро Вілсона говорили про право будь-якої націй на самовизначення. Це право випливало з самого факту існування нації, а не історичного прецеденту, що вже 1917 року було анахронізмом. Цікаво, що Микола Міхновський у своїй «Самостійній Україні» обґрунтовував право України на незалежність саме Переяславським договором. Чи не тому про такий арґумент згадав і Пріцак, протиставляючи самостійника М. Міхновського й «федераліста» М. Грушевського.

Грушевський був прихильником української національної держави вже від 1890-х років. «Синонімом кріпацтва і нагайки» була не своя українська, а чужа держава. З цим мали б погодитися й історики-державники. Не було жодного «трагікомізму» в тому, що саме Грушевський був творцем Четвертого універсалу. Він логічно завершував не лише дореволюційний, а й федералістський етап українського державотворення, яким сам і керував. У правильности цього акту Грушевський ніколи не сумнівався. Про це він писав і в останніх виданнях «Ілюстрованої історії України» й у своїй знаменитій «На порозі Нової України» – наскрізь самостійницькій книжці, яку до речі, жодним словом не згадує Пріцак. Єдине, що бентежило Грушевського – це звернення до сторонніх впливів, до німців, що, на його думку, дискредитувало українську державність, як таку, що здобута не власними силами.

Замість висновків

Не хотілося б, аби наше розлоге впровадження сприймалося, як такий собі «Анти-Дюрінґ» до думок Омеляна Пріцака. Варто розуміти той суспільний контекст, у якому поставала його стаття. Пріцак вважав себе істориком державницької школи. Він починав свою творчість з дослідів над двома знаковими для цього напряму постатями: Іваном Мазепою і родиною Скоропадських. Зацікавлення цією родиною можна пояснити тим, що й сам О.Пріцак схилявся, принаймні у середньому етапі свого життя, до політичних гетьманців, які власне і створили національну державницьку історіографію. Тому, на наш погляд, мав цілковиту рацію Любомир Винар, коли писав, що конфлікт між народницькою і державницькою історіографіями був нічим іншим, як політико-ідеологічною суперечкою між гетьманцями (монархістами) і уенерівцями (республіканцями) на історіософському полі. [25]

Не випадково у своїй статті Пріцак послуговується термінологією і фундаментальними тезами Липинського, а фактографічний матеріал про еліту Старої України ХVІІ – початку ХІХ століть бере в Олександра Оглоблина, який у 1940-1950-ті роки також був близьким до гетьманців. Критика Грушевського-політика й історіософа майже дослівно нагадує критику голови Центральної Ради в книзі Липинського «Листи до братів-хліборобів». Як і останній, а за ним і Дмитро Дорошенко, Іван Кревецький, Степан Томашівський і Борис Крупницький, Пріцак чіпляється за фразу Грушевського з відомої статті 1920 року «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання» з журналу «Борiтеся-поборете» про право українців «обраховуватися» з власною державою, коли вона не висловлює волю народу. Ці слова Грушевського стосувалися князя Данила і болоховських людей, були написані у першій великій україномовній статті «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці», друкованій аж 1892 року в «Записках НТШ» [26]. І сказані були за часів, коли Грушевський обґрунтовував своє «зміновіхівство». Наслідуючи попередників, Омелян Йосипович не додає нового до традиційної арґументації антидержавництва автора «Історії України-Руси».

У діяспорі під впливом гетьманців та інтеґральних націоналістів оцінка Грушевського, запропонована статтею Пріцака, була панівною, але не єдиною. Кола мельниківсько-уенерівської орієнтації, а також УРДПівське наставлення, почали від кінця 1950-х років піднімати ім’я Грушевського на щит, підкреслюючи, навпаки, його державотворчу діяльність у 1917-1918 роках. 1966 року, коли святкувався 100-літній ювілей від дня народження Грушевського, вийшов номер «Українського історика», де в статтях Любомира Винара і Олександра Оглоблина вплив великого вченого на українське життя був визнаний позитивним. Постає питання, чому Оглоблин скоригував свої погляди у бік визнання за Грушевським першости у творенні національно-державницької візії історії України, а Пріцак наблизився до такої оцінки тільки на переломі 1990-х років? Гадаємо, причина в політичному чиннику. Пріцак, збираючи гроші на Український інститут при Гарвардському університеті мусів зважати на настрої жертводавців і писати про Грушевського так, як цього чекала переважна більшість діяспорного громадянства. Така тоді була громадська оцінка постаті Грушевського, і з нею рахувався і погоджувався Пріцак.

Ситуація змінилася 1991 року. Україна здобула незалежність, послуговуючись при цьому гаслами Грушевського. Можливо, саме виходячи з цього, Пріцак і скориґував свої погляди на історіософію Грушевського, перестав бачити у народництві патологічне явище, став поблажливіше відноситися до визначень поняття «народ», не звинувачував Грушевського в антидержавництві тощо. Омелян Пріцак, як будь-який історик, у тому числі й Грушевський, відчував (свідомо чи несвідомо) вплив суспільної кон’юнктури. Це цілком поясненне явище в роботі історика.


1. Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріяли. Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. С. 37-39, 96-97; Він само. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934). Сучасність, 1986. та інші.

2. Антонович М. З приводу статті О.Пріцака «Походження Руси» // Український історик.1975. Ч.3-4 (47-48). С.80-84; Домбровський О. Замітки до праці О.Пріцака про «Походження Руси»// Український історик.1977. Ч.3-4 (55-56). С.92-100.

3. Пріцак О. Як «вибухла» Україна // Старожитності. 1992. Ч.9 (25). С.1, 4-5.

4. Гирич І. До проблеми народництва та державництва у зв’язку з постаттю М.Грушевського // Держави, суспільства, культури: Схід і Захід. Збірник на пошану Ярослава Пеленського. Нью-Йорк, 2004. С.387-398;

Його ж. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація. 2000. № 4. С.5-30;

Його ж. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків М.Грушевського і В.Липинського) // Михайло Грушевський і українська історична наука. Львів, 1999. С. 47-64.

Подібні думки поділяють в цілому або частково й інші автори. Див. Наприклад: Пінчук Ю. Народницький і державницький напрями української історіографії: спільне і відмінне // Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м.Харків, 15-17 листопада 1995 р.). – Харків, 1995. – С.16 — 164;

Ісаєвич Я. ««Народницький» і «державницький» напрями української класичної історіографії кін. ХХ ст. // Історіографічна спадщина науки історії України (погляд з кінця ХХ ст.): Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції (м.Глухів, грудень 1996). – К.-Глухів, 1996. – С. 5 – 6;

Дашкевич Я. М.Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії, політики і культури.-Львів, 2006.-С.351-368.

5. Див. напр., майже дослівне повторення ІІІ глави статті і передмови в «Історії України-Руси» (Суперечлива оцінка київського університету М. Грушевським»), де О. Пріцак порівнює позитивний погляд Д. Багалія з негативним М. Грушевського: Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. К., 1991. Т. 1. С. L – LI.

6. Версія ця, завдяки авторитетові Пріцака, здобула загальну підтримку істориків, але, на мій погляд, виглядає не зовсім доведеною. Маловірогідно, щоб двомісячне читання лекцій в Парижі зробило з Грушевського соціолога. Не відчувається це й на «Історії України-Руси». Четверий і п’ятий томи в концептуальному сенсі не відрізняються від попередніх трьох томів князівської серії. Пріцак вважає, що саме соціологічний метод спричинив збільшення обсягу «Історії України-Руси» у дев’ятому томі. Насправді, за цією логікою, мало б бути навпаки. Соціологія не вимагає нанизування дрібних фактів, вона генералізує явища. «Генетична соціологія» М. Грушевського, що є соціологічним екскурсом історії України має лише трохи більше 300 сторінок. Гадаю, «Історія України-Руси» і у 1920-1930-ті роки була позитивістичною працею, більше того позитивізм у ній ще й посилився. Для соціологічних дослідів Грушевський мав іншу трибуну – журнал «Первісне громадянство», який редагувала Катерина Грушевська. Інтерес до соціології у Грушевського виник не стільки від особистих контактів з французькими вченими, скільки зі знайомства з літературою, сприйняття загальноевропейських віянь у працях Еміля Дюркґайма, Вільгельма Вундта і Ґеорґа Зіммеля.

7. Грушевський писав: «Я малоросс, моя страна-/ Гнездо борцов за честь и волю,/ Лежит теперь порабщена,/ Горюя, плачась на недолю.» (1883 р.) Див.: Грушевський М. Із літературної спадщини /Упор. Г. Бурлака, А. Шацька. Нью-Йорк – К., 2000. С. 71.

8. Див. прим. 2.

9. Лисяк Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе. К.,1994. С.184.

10. Шпорлюк Р. Імперія та нації.-К., 2000.-С.257-258.

11. Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894. Львів, 2000; Деталі див. у: Чорновол І. Свої серед чужих, чужі серед своїх: Федоровичі гербу Огінець у контексті українського національного руху ХІХ ст. // Молода нація. 2003. № 3. С. 60-91.

12. Див про це напр.: Левицький О. Історія будови пам’ятника Б.Хмельницькому в Києві // Літературно-науковий вісник. 1912. Т.LXII. Кн.1. С.94 – 102. Про ідеологічний зміст цього пам’ятнику див також: Гирич І. Між політикою і історією: Переяслав і українська суспільно-політична думка ХІХ – початку ХХ ст. // Молода нація. 2003. № 3, С.5 – 14.

13. Гирич І. М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Академія пам’яті проф. В.Антоновича. К., 1994. С.133 – 160.

14. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. К., 1991. С.123, 131, 141-142.

15. Див. Грушевський М. Твори у 50-ти томах. /Серія: Суспільно-політичні твори. Т.1-3. Львів, 2002, 2005. У передмовах до томів здійснена спроба показати, як Грушевський здійснював програму державного будівництва від 1890-х рр. до 1914 р. (Гирич І. Політична публіцистика Михайла Грушевського // Там само. Т.1. С.47 – 62; Гирич І., Панькова С. Публіцистика Михайла Грушевського на сторінках «Літературно-наукового вісника у 1907-1914 роках / Там само. Т.2. С.V – ХІV.)

16. Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. «Я був їх старший син…» (рід Михайла Грушевського). К., 2006. Автори наводять сотні прізвищ родичів Грушевського, переважна частина з яких мешкала якраз у селі.

17. Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства (УНТ) у Києві. 1909. Кн.ІІІ. С.5-14.

18. У такому дусі була написана відома записка про знесення заборон з українського слова. Див. Записка В. Антоновича в справі обмежень української мови // Записки УНТ у Києві. 1908. Кн.ІІІ. С.33-39

19. Докл. див.: Гирич І. М. Грушевський і І. Франко: до історії взаємин // Український Історичний Журнал. 2006. №5. С.35-67.

20. Грушевський М. На українські теми: Гріхи наші // Грушевський М. Твори у 50 томах. Т.2. С. 39.

21. Грушевський М. На українські теми: «О любви к Отечеству и народной гордости»// Там само. С. 37.

22. Украинская жизнь. 1916. № 12. Вклейка на першій сторінці

23. Цікаву характеристику Дмитрові Антоновичу дав у своїх спогадах Сергій Єфремов. Він відносив того до розряду інтернаціоналістів, писав, що він «одкидав національне питання як «неіснуюче». Про Дмитра Володимировича і взагалі рупівців та їхні ідеї Єфремов зазначав:

«Це була каша, в якій не розбиралися кінець-кінцем і самі проводирі. Нетямущі, невігласи, не зв’язані з традиціями попереднього, вони були справді безбатченками, «родства не помнящими», які з себе тільки починали історію українського руху і з невимовним презирством неуків та нетерпимістю фанатиків дивились на все, що мало ясніший шлях, охрещуючи це назвою «старих». «культурників» та валячи на голови їхні усі дійсні і вигадані гріхи, які тільки могла вигадати їхня не дуже багата фантазія.» (Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. 2004. № 2 (31). С.87-88).

Більш статечні діячі, як от засновник Української соціялістичної партії, співробітник «Przeglądu krajowego» В. Липинського, Богдан Ярошевський, впливу на молодь майже не мали.

24. Яковлів наводить аж сім різноманітних трактовок у працях фахівців, правників і істориків, з цієї проблеми: акт злуки, акт неповної інкорпорації, автономії, персональної унії, реальної унії, васальної залежности, мілітарний союз. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Переяславська Рада 1654 р. К., 2003. С. 134-135.

25. Винар Л. Михайло Грушевський і державницький напрям української історіографії // Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. С. 86.

26. При тій думці Грушевський не залишався, а модифікував погляд у бік критики Драгоманова, який вважав, що принципової різниці, виходячі з европейського права між суспільством і державою не може бути. Народна громада – це власне та ж держава. Тому у відповідних томах «Історії України-Руси» оцінка татарських людей виглядає значно збалансованішою. Див.: Стахів М. Матеріали про світогляд Грушевського // Записки НТШ. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто. Т. CXCVII. C. 221 – 227.

Опубліковано : Україна модерна. – 2007. – Ч. 12 (1). – С. 149 – 169.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 8605

Модифіковано : 8.11.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.