Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Яку історію України нав’язує нам Бузина

Ігор Гирич

Відповідь на хамські зауваження майстра від антиукраїнських провокацій п. Олеся Бузини та його спонсорам – газеті «Сегодня»

У принципі, відповідати такій особі, як О. Бузина – це принижувати себе. Людина, яка зробила своєю спеціалізацією зогидження всього, що є для українців святим, навряд чи заслуговує на розмову з ним на рівних. Бузина все життя прагнув скандальної слави, слави руїнника-Герострата. Для нього діяти насупроти громадської думки приносить особливий кайф, бо вважає, що його читатимуть невігласи (а він усіх українців якраз і вважає такими) і про автора вони думатимуть: «Ай, Моська! Знать, она сильна, что лает на Слона». Він упевнений, чим більше нісенітниць написати про Т.Шевченка, чим більше помиїв вилити на М. Грушевського, тим більшої популярності заживеш.

Чого лише не зробиш для популярності! От Майк Тайсон вуха відгризав у боксерів, але все-таки був у свій час чудовим майстром своєї справи. Чи можна таким вважати О. Бузину? Питання риторичне. Його маніакальні одкровення сприймаються як марення божевільного. Про якийсь мало-мальськи аматорський рівень цієї людини в історичній науці годі казати. Він дбає лише як рясніше заправити минуле анекдотами, недобросовісними оповідками сучасників, «полуничкою», щоб зробити наперед готовий висновок: великі, про яких агіографічно пишуть «національно орієнтовані» діячі – насправді покидьки, збоченці, бузувіри, з букетом різних маній, фобій, душевно хворі люди. Але ж при всіх особистих недоліках Шевченко і Грушевський творили непроминальні культурні вартості, які нездатна створити проста людина. Тим остання і відрізняється від неординарної людини, людини-творця. Якось сам-собою напрошується анекдот про композитора П.І.Чайковського. «А правда, що Чайковський був гомосексуаліст? Правда. Але любимо ми його не за це». Читаючи О. Бузину, часто ловиш себе на думці, а чи здоровий психічно він сам? Бо, як відомо, «що в кого болить, той про те й говорить».

Власне, пігмейство і явний комплекс неповноцінності проглядається в кожному його опусі. Мимоволі пригадується українське прислів’я: «У городі бузина, а в Києві дядько». Будь-яка країна має своїх бузин. Обов’язково знаходяться «оригінали», що, приміром, палять державні прапори у себе на Батьківщині. Проте у цих країнах таких людей сприймають як маргіналів, їм при зустрічах не подають руки. А в нас газета, що має понад 100 тис. накладу, бере такого пройдисвіта на роботу. Віце-прем’єр з гуманітарних питань дає йому інтерв’ю (sic!). Та де б у нормальній державі було таке чувано, щоб поляк, який плює на А. Міцкевича або Ю. Пілсудського, міг працювати в польських засобах масової інформації. Та це виключається апріорі. Ми не Польща, у нас ЗМІ виконують замовлення інших держав. А для тих замовників О. Бузина – корисна людина, бо ставить знахабнілих «хохлов» на місце з їхніми «псевдогеніями». Та у будь-якій іншій країні під такими бузинами земля під ногами горіла, а в Україні такі людці процвітають, їм ще й за брудну справу гроші платять.

Позаяк для певного кола людей функцію «пророка у своїй вітчизні» виконує О. Бузина та щоб пан Олесь (дивно чому не Алєксандр) не казав, що не відповідаємо по суті його зауважень, а чіпляємося за його стиль і «об’єктивізм», вступаємо з ним у полеміку.

Що не подобається О. Бузині в українських підручниках? Не подобається йому те, що вони українські. Найбільше його судомить, що В. Ющенка хвалять, а не російських царів. Він чомусь вважає, що радість з приводу Помаранчевої революції – це підлизування під нинішнього президента. Не враховує О. Бузина, що автори підносять простих людей, які на Майдані не за Ющенка стояли, а за свою українську, європейську Україну. Ясна річ, похвали автори В. Януковича, вислови вони жаль з приводу необрання його президентом – і все було б гаразд.

Та як поєднати в одному підручнику два протилежні напрями: в Європу, у світове співтовариство, і в Євразію, в цупкі обійми «старшого брата». Підручник не повинен, за влучним висловом М. Рябчука, плодити амбівалентних громадян, з роздвоєною свідомістю, бренне тіло яких перебуває в Україні, а душа, мозок і серце в Росії. Та ж не дурний, зрештою, О. Бузина, щоб не розуміти: для збереження себе як власне українців нам потрібна була перемога саме В. Ющенка. І тут немає різниці, як ми до нього ставимося – краще, ніж до Кучми, чи гірше і чи подобається це «любим друзям», чи ні. І немає це ображати Схід країни, бо про українців Сходу в підручнику ніде не говориться у неповажному або презирливому тоні. «Радєтєль правди» О. Бузина не вірить у зловживання при виборах на Сході і Півдні, але ж це доказується звичайним арифметичним способом, просто таке доведення не влаштовує велику когорту політиків, що розігрують в Україні російську карту.

Блюзнірськи гидко виглядають знущальні пасажі О.Бузини з намаганнями протиставити В.Ющенка й Миколу ІІ. Говорити про культ особи нинішнього президента на підставі його двох портретів – чистий ідіотизм. Та хай Бузина відкриє «бездоганні» підручники в Росії і порахує, скільки там є фотографій Путіна. Якби таке було написано при «скромному демократі» – царі Миколі ІІ, сидіти б О. Бузині кілька місяців у буцегарні за образу честі і гідності царської особи. А «диктатора» президента В. Ющенка можна ображати скільки завгодно і тобі нічого не буде. Навіть навпаки, хтось і похвалить.

Не випадково саме підручник В. Власова став мішенню нападок різних бузин. Автор чітко дотримується української схеми історіографії, а це кістка в горлі для обрусителів. Хвалить не Миколу І, а Тараса Шевченка. За махровою міщанською логікою О.Бузини, невдячний Шевченко мав у руку цілувати «царя-батюшку» за те, що дав гроші на його викуплення. Але ж не за себе вболівав поет, коли висміював Романових, а за народ, вони ж, хоч поета і звільнили, і далі лишалися кріпаками.

Щось Бузина з наукових книжок все-таки читає, хоч робить це специфічним чином. Він знає, що Україна в класичному смислі не була державою, але проминає той факт, що у козацьку добу ХVІІ–ХVІІІ ст. вона була напівзалежною державою, як Молдова чи Трансільванія. На пам’ятнику героям в Будапешті серед 12 головних державотворців стоїть фігура Юрія ІІ Ракоці, з предком якого укладав угоди Б. Хмельницький. Скажіть угорцю, що Семигород і Трансільванія не була державою, та вас на сміх піднімуть. Україна була не єдиною серед не зовсім держав буферної зони між Європою і Сходом, таких як Волощина і Молдова, Трансільванія і Семигород, Кримське ханство (яке у ХVІІ ст. було у васальній залежності від Османської імперії). Україна мала усі майже елементи державного устрою: армію, дипломатичні зв’язки з іншими державами, володаря гетьмана, свій адміністративно-територіальній устрій і адміністрацію. Не була лише королівством, як Польща, або царством, як Московія, з котрою була у васальній залежності. Раджу п. Бузині почитати збірник класичних історіографічних текстів про державно-правне становище України в межах Московії «Переяславська рада 1654 р.» (К. 2003), щоб не переповідати докладні дослідження А. Яковлєва, В. Липинського, М. Грушевського та ін. істориків, уміщених у цій книзі. Вони Переяславську Раду трактували як звичайний мілітарний союз аналогічний угодам зі Швецією, Туреччиною, Польщею etс.

Б. Хмельницький не «просто сменил зависимость от Варшави на подданство Москве». Він заключав, як вважав, рівноправний договір між юридичними суб’єктами міжнародного права. Зрештою, приєднання відбулося на підставі міждержавної угоди між козаками і царем. Причому цю рівноправність сторін визнавали не лише, як може здатися О. Бузині, заангажовані українські історики, а й об’єктивні російські дослідники ще початку минулого століття: барон Б. Нольде, О. Розенфельд й В. Сергеєвич. А те, що Хмельницький підписував себе «гетьманом его царского величества», так і молдавський володар та кримський хан були підданими османського султана. Не робимо ж ми висновок про відсутність баварської державності на підставі того, що існувала Священна Римська імперія німецької нації, куди складовою частиною входила Баварія. У ХVІІ ст. класичні держави існували лише в Англії, Пруссії, Австрії, Іспанії, Франції, Польщі, Швеції, Данії та Росії (просимо не сприймати цей список повним), але ж це не означає, що інші народи були цілком бездержавними, якщо вони перебували у різних формах залежності від великих держав.

О. Бузина ще набирається нахабства когось винуватити у пересмикуванні, після того як уся його «творчість» і в тому числі «супліка» в газеті «Сегодня» є суцільним пересмикуванням і наругою над фактами. З цитати з підручника за 8-й клас В. Власова «Сагайдачний відійшов від Москви і продовжував успішні воєнні дії» він робить висновок про те, що Власов «успішними діями» вважав поразку військ Сагайдачного під Москвою. Та про це ж не йдеться у підручнику, навіщо нагинати сказане під свою трактовку. Чому «отход от Москвы» не може бути успішним? Зрештою «отход» М. Кутузова від Москви після Бородіна у будь-якому російському підручнику вважається шедевром тактичної мудрості полководця. Сагайдачного ж не розбили вщент, і він з переважною частиною війська повернувся додому. То хто, як не О. Бузина, «впаривает туфту»?

Претендуючи на серйозну науку й авторитетну гадку, О. Бузина для оплюгавлення дійсно визначного гетьмана І. Виговського покликається як на авторитетне джерело на літопис Самовидця, до якого почали критично ставитися ще історики народницької школи другої половини ХІХ ст. Оцінювати зміну політичних орієнтацій гетьманів у стилі царських держиморд є надзвичайним примітивізмом, який собі могли дозволяти люди, що були під впливом ідей товариства «Михаїла-архангела» та інших чорносотенних організацій. Сучасні наукові дослідження показують, що гетьман І. Виговський був найвірнішим продовжувачем справи Б. Хмельницького, а укладена за його участі Гадяцька угода є одним з найвищих у правному відношенні досягнень української дипломатії. Отже, висновок, що Виговський був «знаним політиком, талановитим організатором, блискучим дипломатом», є абсолютна правда. Хіба, з російської точки зору, це була традиційна «малороссийская шатость», а як відомо, російський погляд на українську історію для О. Бузини «нєпрєрєкаємий авторітєт». Автор підручника Власов якраз «в ладах з фактами і з здоровим глуздом», а от у критика зі здоровим глуздом і головою далеко не так добре.

Безперечно, підручники наші далеко не ідеальні. У них нам теж не все подобається. Так, не згадали двох попередніх президентів Кравчука і Кучму, згоден з Бузиною, такі речі є проколом, і напевно, вони будуть виправлені у наступних виданнях. Звичайно, не всім до вподоби солодкавий тон оповідань в підручнику Власова і Данилевської, але ж ідеться про дітей п’ятого класу, для яких програмою рекомендуються якраз оповідання з історії, а не історія як наука. В наступних виданнях вважаю за доцільне максимально стиснути, або по-інакшому переписати. Згоден, що держава Данила Галицького невдало названа «першим українським королівством», звичайно, правильніше було назвати князівством, хоч у кінці життя Данило і одержав від папи римського корону, а отже, за формальною ознакою не є принциповою помилкою називати князівство королівством. Але ж Бузині не про правду йдеться, коли він витягає для критики підручник Р. Ляха і Н. Темірової, який ще за інерцією використовують деякі школи. Видання це робилося аж у 1996 р. і вже чотири роки як не перевидається. Звичайно, залишилися у шкільних бібліотеках деякі його запаси. Дійсно, мальовані, не автентичні малюнки – його найбільший недолік. Та чи варто «Генезу» критикувати за підручник, який реально не є підручником на сьогоднішній день. Між тим О. Бузина вправляється в дотепності, навіть помаранчеву трипільську дівчину побачив, намальовану за сім років до революції. Воістину, як хочеш шукати чорну кішку у темній кімнаті, то ти її знайдеш.

От, зрештою, і всі моменти, у яких О. Бузина мав часткову рацію. Але питання, нащо цей скандальний тон, гучні звинувачення, до чого тут назва статті – «Учебники фальшивой истории Украины», заклики до Міністерства освіти та науки «не допускать особо приближенных». Своєю продукцією за 14 років існування «Генеза» довела свій професіоналізм в ділянці видання підручників, і не лише з історії. Неупередженим радимо порівняти нашу продукцію десятирічної давнини і сьогоднішні книжки. Не хочеться хвалитися, але якість українського підручника, принаймні на рівні поліграфії, ілюстрування й макету, часто вища, ніж у Росії.

Україна лише 15 років створює власні підручники, Росія і Польща мають в цій справі 200-річний досвід. Не кажемо вже про Німеччину, Англію, Францію. Ясна річ, що в книзі, яка має один-два видання помилки та різні інші недоліки, просто не уникненні. З кожним наступним виданням вони усуватимуться. Хай би взяв Бузина наступне видання підручника Лях і Темірової і подивився на тамті ілюстрації. Там просто увесь ілюстративний матеріал замінено і майстру з україножерських вправлянь не було в них фактажу для поживи. Бо Бузинам не про окремі помилки йдеться, вони взагалі хочуть згорнути українське підручникотворення, щоб нашим школярам «мудрі німці» (читай Росія), як і до 1991 р., підручники писали. Може, це й не подобається людям, які стоять за публікацією Бузини. Та, як казав класик: «Нам своє робить». Будьмо мудрими, наполегливими, й пильними. Коли принциповому супротивнику не подобається, що ми робимо, тоді ми на правильній дорозі: «Собака бреше, а караван іде».