Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Наша відповідь Керзону

Ігор Гирич

Шановні депутати Верховної Ради !

Видавництво «Генеза» звертається до Вас з настійною вимогою припинити нарешті тиск депутатського корпусу – представників комуністичної партії, спрямований на ревізію підручників з української історії, намаганням повернути трактовку історичного матеріалу й зокрема діяльності ОУН-УПА до часів комуністичного минулого й радянських підручників з історії.

З часу появи у 1994 р. першого видання підручника Ф.Турченка за одинадцятий клас «Новітня історія України (1939 – кін. ХХ ст.)» не припиняються несправедливі нападки низки депутатів, які не полишають надії повернути Україну до «щасливого вчора», до поновного підпорядкування нашої держави перефарбованій Російській імперії псевдодемократичного зразку, закрити Україні шлях до сім’ї вільних європейських народів, до встановлення режиму духовного рабства звичайної української людини, що звільнилася від монологічного тоталітарного сприйняття минулого свого народу.

Здавалося, по п’ятнадцяти роках незалежності, такі проблеми мали б відпасти само собою, бо з трибун і засобів масової інформації постійно твердиться про необхідність мати свій – український неупереджений погляд на історію, що досить бути (словами Т.Шевченка) «варшавським сміттям і грязью Москви», що треба підніматися з колін і вилікуватися, нарешті, від важкого недугу – комплексу меншовартості. Декому з т.зв. сучасної еліти, і передусім комуністам, йдеться про максимальну пролонгацію анабіозного стану амбівалентної української свідомості. Як і в попередні часи бездержавності є достатньо чисельний прошарок керівників, які продовжують в Україні політику п’ятої колони, виконуючи вказівки недружелюбного сусіда, якій мріє довічно мати в українцях вірних автоматів для виконання волі «старшого брата».

Руїнницька справа цих добродіїв зводиться до продовження очорнення непростих сторінок нашої історії. Вони воліють і далі дивитися на українських партизан Другої світової війни на національний рух Опору чужоземним зайдам як на «бандитів», «фашистських поплічників», «різунів» і «садистів». Воїстну у нездоровій щодо морального клімату, країні ми живемо, якщо не можемо вшанувати своїх героїв, так як це зробили в усіх без винятку країнах світу, навіть в Росії по відношенню до власовців. Там Ви не почуєте такої неповаги до нації, якої собі дозволяють абсолютно безкарно «українські» комуністи. Не кажемо вже про поляків, литовців, хорватів, сербів, болгар і угорців. Та у Польщі армія Крайова (АК) це рівнозначний з армією Людовою (АЛ) партнер, що наближав перемогу над ворогом. Там давно вже існують вулиці і площі, названі на честь АК, є музеї, по однаковому ставляться до ветеранів АК і АЛ. А між ними теж були незгоди, взаємні напади й військові знищення з елементами звірств. Але у польської спільноти в голову не прийде звинувачувати у мардерствах лише одну сторону – АК. Та вони ж розуміють, що далеко не «білими і пушистими» були визволителі та сателітне Військо Польське.

Так, від збройних сутичок і терактів ОУН-УПА гинуло чимало людей. З радянського боку загинуло більше 30 тис. чоловік. Але втрати українського населення, що підтримувало національний Рух Опору, незрівнянно більші. Лише вбитими Україна втратила 100 тис. партизан, а в концтабори і на виселення в Сибір потрапило більше 200 тис чол. За деякими даними на Західній Україні підпав під репресії кожен десятий мешканець. Такі нелюдські тортури Україна не пам’ятала з часів монголо-татарської навали.

За логікою нинішніх комуністів – вірних продовжувачів справи Леніна-Сталіна (новітніх Чингісханів і Батиїв України) українці мусили мовчки спостерігати за масовим терором, який охопив усі верстви і вікові групи західноукраїнського населення, усі мусили як офірні цапи йти на заклання до катівень НКВД та ще й славити свого нового немилосердного господаря, замість того аби зброєю відповідати на державний тероризм. За такою логікою сьогоднішні історики й автори підручників мали б писати про «бандитів» й «різунів» козаків (так до речі у багатьох випадках і досі дивляться), а їхнього проводиря гетьмана Б.Хмельницького представляти «прихвоснем» Польщі, Туреччини, Швеції, Молдови й Трансільванії, бо змушений був заключати протягом гетьманства різні міждержавні союзи. Та ж у козаків було куди більше провин проти людяності: й єврейські погроми, й вирізання поляків, й руйнації будівель і культурної спадщини, а на додачу не гребували гультяйством і у чарку любили заглядати. А що вже казати про гайдамаків, які до ноги знищили у 1768 р. Умань. Та чомусь заклопотані «відновленням історичної правди» не вимагають затаврувати М.Залізняка й І.Гонту й перейменувати усі вулиці в Україні, названі їхніми іменами.

Події ХVІІ-ХVІІІ ст. від нас далекі, тому і сприймаємо ми це з перспективи часу спокійно. Уже сьогодні, коли проминули п’ятдесят років з того моменту, як згас активний спротив УПА, ми ті події сприймаємо зовсім спокійно, на відміну від людей післявоєнної доби, яких радянська пропаганда настійно годувала страхами про лихих «бандєровцов».

Неупереджена сучасна освічена людина стовідсотково здатна вже сьогодні, коли не одно покоління школярів нарешті вчилося на українських, а не польських і російських підручниках (чого дуже хочеться теперішнім «радєтєлям славного комуністичного минулого») провести паралель й побачити абсолютну генетичну спільність між упівцями й їхніми попередниками козаками, гайдамаками, опришками, січовими стрільцями, військовими формуваннями доби визвольних змагань (УГА, уенерівські частини), повстанцями 1920-х років на Наддніпрянщині (Холодноярська республіка, отаман Зелений, махновський рух). І треба визнати, що на відміну від своїх попередників боротьба ОУН-УПА відбувалася в організованій формі, під гаслами «свобода націям, свобода людині». Рухові цьому симпатизували велика частина української інтелігенції, першорядні культурні діячі, без різниці збручанського кордону. Такі як Ю.Липа, А.Шептицький, О.Ольжич, О.Теліга та багато інших, усіх годі перелічити. Боротьба ОУН-УПА ніщо інше як національно-визвольний рух усього українського народу (а не лише галичан) середини ХХ ст. І має він визначне значення не лише для України, але й усього людства.

Автори пасквілів про ОУН-УПА свідомо спотворюють правду про сучасні підручники, і передусім підручник Ф.Турченка. З розлогих голосінь і заламування рук може скластися враження ніби в підручниках говориться про війну УПА проти СРСР і не має нічого про кровопролитні бої на радянсько-німецькому фронті: про перемогу радянської зброї у битвах під Москвою, Сталінградом, на Курській дузі, про очищення від гітлерівських загарбників української землі. У цих бойовищах активну участь брали українці. І про це досить докладно оповіджено у підручниках. Більше того автори підручників, у тому числі і Ф.Турченко, дуже тактовно й делікатно враховує історичні реалії минулого і сьогочасні стереотипи сприйняття. Вони не ображають пам’яті тих героїв, що віддали життя за визволення від коричневої чуми в лавах радянської армії. Опису саме подій на східних фронтах Другої світової війни приділено у три-чотири рази більше місця, ніж про розповідь про ОУН-УПА. Тому закидати авторам на упередження, немає жодних підстав. Чого не можна сказати про ініціаторів цих млявоплинних вже більше десяти років розглядів з пошуку чорної кішки у темній кімнаті. Ось вони якраз і у повній мірі демонструють свою упередженість, зоологічну ненависть до усього питомо українського. На жаль в Україні це буде нормою життя ще багато років. Сподіватися на скоре примирення до якого постійно закликає президент В.Ющенко, на іспанське порозуміння фалангістів і республіканців, не доводиться. Комусь дуже потрібно безнастанно розпалювати багаття ворожнечі й нетерпимості.

А між тим фахові історики вже давно поставили крапку у проблемі чи визнавати УПА воюючою стороною. Керівник робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, заст. директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький у своєму висновку пише:

«Для тих, хто ототожнює Другу світову війну з Великою Вітчизняною, ОУН(б) і УПА не є її учасниками. Та й самі оунівці були б здивовані, якби їх назвали учасниками Великої Вітчизняної війни. Але критерій ставлення до Радянського Союзу не може застосовуватися при визначенні певної військово-політичної сили учасником війни з гітлерівською Німеччиною… Якби не існувало радянського чинника у війні, українські націоналісти воювали б з гітлерівською Німеччиною активніше. Жахлива окупаційна політика гітлерівців давала всі підстави для активної боротьби. Але націоналісти пам’ятали, що після Гітлера матимуть справу зі Сталіним. (ОУН і УПА. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. – К. : Наукова думка, 2005. – С. 27 – 28).

Закликаємо депутатів вплинути на Міністра освіти й науки України С.Ніколаєнка, аби він не піддався невизначеній позиції соціалістичної партії у цьому питанні, й тиску ворожих українській позиції депутатів та не змінив послідовний й виважений ідеологічний курс сучасних підручників з історії й не повернувся до давно перейденого етапу комуністичної візії українського минулого, яка солідаризується з позицією міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва, автора сумнозвісного циркуляра 1863 р., за яким «України нема і не повинно бути». Наслідки повернення на більшовицькі рейки трактовки історії матимуть катастрофічні наслідки. Більша частина України з таким переглядом ніколи не погодяться, а це може призвести до розколу України.