Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Викладання історії / Українська історична пам’ять, шкільні підручники і освіта

Українська історична пам’ять,
шкільні підручники і освіта

Ігор Гирич

Усім відома фраза залізного канцлера О. фон Бісмарка, висловлена з приводу перемоги Німеччини у війні за об’єднання німецьких малих держав навколо Пруссії. Цю крилату фразу тепер завжди цитують, коли хочуть ствердити ідейно-психологічну мобілізацію соціуму – “війну виграв німецький вчитель”. Шкільна історія ніколи не керувалася, або керувалася лише частково, міркуваннями науковості (науковість і об’єктивність – речі, які далеко не завжди збігаються). Навпаки, вона завжди підпорядковувалася критеріям політичної доцільності виховання підростаючого покоління в дусі, вигідному замовнику – державі або громаді інтелектуалів, яка проектує таку систему історичних цінностей, яка дозволить досягти певних політичних цілей.

Інтерес до цієї проблеми сьогодні носить не лише науковий, але й практично-політологічний характер, про що свідчать низка публікацій у популярних публіцистичних виданнях, на сторінках газет і журналів, виступи на радіо і телебаченні. Ми лише назвемо деякі важливі наукові публікації на тему історичної пам’яті, національної ідентичності, яку формують уявлення про минуле свого народу в українських авторів. Серед останніх перед ведуть історики, які виховувалися на Заході, або ті, які там нині живуть [1].

Поява підручників з цивільної історії збіглася з часом Просвітництва, секуляризації знання, коли освіта стала надбанням усього суспільства, а також часом, коли абсолютистське суспільство зазнало модернізаційних впливів національної ідеології, коли на зміну володарям і підлеглим приходив імператив усенародної спільноти з її гаслами рівності, братерства і демократизму. Кінець ХVІІІ ст. – час виходу на арену національного питання. Велика французька революція та німецька романтична філософія обґрунтували необхідність постання нової суспільної парадигми – примату національного інтересу над кастово-стратною суспільною філософією феодальних суспільних відносин.

Підручники Європи відображали двояку ситуацію. З одного боку, вони легітимізували існування великих багатонаціональних імперій і панування в них основних імперських націй, як це було у Росії, Великій Британії, Австро-Угорщині, Пруссії, Іспанії і Франції. В них династична історія правлячих царських і королівських династій ув’язувалася з політичною історією тих націй, які ці династії представляли. З другого боку, існували народи, які були позбавлені своїх держав або не мали їх зовсім: італійці, поляки, чехи, українці, греки, південнослов’янські народи. Гердерівська ідея: “кожній нація – своя держава” вимагала постання підручників, альтернативних до імперських. Існувала і третя проблема: не всі імперські, або за К. Марксом і Ф. Енгельсом “історичні”, народи потрапили до своєї національної держави. І тому підручники мали легітимізувати стан, що склався, або зміну цього становища, як це відбувалося щодо Ельзаса і Лотарингії, населеної німцями, між Францією і Німеччиною, але то вже була справа пізнішої історії, початку другої половини ХІХ ст.

Шкільні підручники з історії виконували функцію мобілізаторів громадської активності широких верств населення на користь тієї чи іншої національної ідеї.

Винятком у цьому не стали й шкільні підручники України, яка протягом другої половини ХVІІ – середини ХVІІІ ст. поволі втрачала свою державну автономію в межах Російської імперії і ставала інтегральною частиною загальноросійської території. Як відомо, першим підручником з історії, і то не лише для України, а й одночасно для Росії, став “Синопсис” Інокентія Гізеля [2], що з’явився вперше друком ще 1674 р. і перевидавався понад тридцять разів.

Звичайно, підручником у сучасному сенсі “Синопсис” назвати не можна. Власне, це була книжка для читання з історії, написана з християнсько-конфесійної позиції. Проте в ній було закладено концепцію історії східнослов’янських народів, написану з позицій руського (російського, білоруського та українського) православного універсалізму. А тому, оскільки вона відповідала державній доктрині Московського царства, а згодом Російської імперії, ця книжка була визнана такою, по якій можна навчатися в початковій школі. Для нас цікаво, як у “Синопсисі” трактувалася історична пам’ять українців і росіян. Чи робилося між ними якесь розрізнення? Позаяк дві нації представляли одну конфесію, такого розрізнення не існувало. Більшість дослідників ідеологічних засад “Синопсису” стверджують імперське спрямування твору, його легітимізаційну функцію щодо російської політичної влади на українських територіях.

Дійсно, в “Синопсисі” проводилася думка про спадкоємність влади від київських князів через династичну природу влади до московських царів. Але проблема народної пам’яті в Україні вирішена таким чином, що писемна історія розпочалася в часи існування Києворуської держави, котра мала через своє розширення у ІХ–ХІІ ст. підлеглі території на північному сході. Останні з часом стали панівними і перебрали від центральних теренів першість у державному творенні, а тому й у другій половині ХVІІ ст. мали всі підстави бути єдиною державною територією під скіпетром московського царя/ петербурзького імператора. Православний універсалізм за своєю суттю не міг розділяти двох народностей, а лише проголошував східну всеслов’янську спільність. Тільки секулярна доба могла принести думання світськими категоріями: мовними, етнографічними, фольклорними чинниками. Лише існування помісної церкви могло провести кордони між російською і українською історичною пам’яттю.

Єдине, на що могли сподіватися тодішні керівники української ідеології, київські книжники, так це на духовну першість у східнослов’янському просторі. Таку перспективу “Синопсис” якраз давав. З боку московської еліти це теж сприймалося схвально, бо надавало легалізовані можливості для використання української церковної еліти з метою піднесення всеросійської освіти. Ідея спільного церковного простору давала підстави для думки про спільну інтелігенцію Росії та України.

Натомість на західних кордонах української етнічної території конфесійна різниця між поляками-католиками і українцями-греко-католиками унеможливлювала створення такого спільного українсько-польського простору і творення ілюзії одного народу (на етнічній основі) та єдиної історичної пам’яті як підстави для консолідованого в етно-конфесійному сенсі суспільства.

Формування етно-національної історичної пам’яті для консолідації суспільства за національною ознакою

Романтичний етап становлення історичної пам’яті в українців

Головна різниця в історичних пріоритетах минулого між українцями і росіянами в романтичний період

Кирило-мефодіївські братчики як творці засад української історичної пам’яті

Особливий шлях П. Куліша. Ранній етап українського консерватизму

Володимир Антонович – початок систематизації історичної пам’яті. Накопичення сил та оформлення головніших трактувань її в народницькій версії

Михайло Драгоманов – політизатор української історичної пам’яті

Боротьба російської, польської і української історичних пам’ятей між собою за опанування широких мас населення

Концепт “Україна-Русь” і просвітницько-педагогічна діяльність Олександра Барвінського

Масова українська школа в Галичині – головний мобілізуючий фактор для широких верств суспільства

Колегія Павла Ґалаґана в Києві як модель елітної української школи

М. Грушевський як охоронець історичної пам’яті і творець канону українського підручника з історії

Д. Дорошенко і В. Липинський: доповнення історичної пам’яті з консервативних позицій

Націоналістична складова історичної пам’яті: Д. Донцов і Р. Бжеський (Млиновецький)

Радянсько-імперська ідеологія історичної пам’яті та її боротьба з українським історичним світоглядом на ґрунті шкільних підручників

Творення після 1991 р. перших українських підручників з історії на засадах упровадження серед широкого загалу національної історичної пам’яті

Історична дидактика на початку ХХІ ст.: від самообмежень етноцентризму до концепції засвоєння “чужого” як “свого”

Чи суперечить “національне” “космополітичному”?

Чого бракує українським підручникам, або як наші недоліки перетворити на наші здобутки

Необхідність збереження пріоритетності національного компоненту як основи для формування на засадах історичної пам’яті свідомості нового українця

Примітки

1. Velychenko S. Shaping identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish eccounts of Ukrainian history? 1914–1991. – New Jork, 1993; Величенко С. Перебудова та минуле неросійських народів // УІЖ.– 1992. – № 4. – С. 96–105; його ж. Суперечливі схеми національної історії: російські та українські інтерпретації власної минувщини // Схід–Захід (Історико-культурологічний збірник). – Харків, 2002. – Вип.V. – С. 18–41; Єкельчик С. Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008; Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. – Острог, 2009.

2. Авторство цього твору ще під питанням. Точно можна сказати, що І. Гізель був видавцем “Синопсису”.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6396

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.