Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Викладання історії / Конструктор «щасливого минулого»

Конструктор «щасливого минулого»

Ігор Гирич, Олена Радзивілл

Останні десятиліття, а головно після Помаранчевої революції російські ЗМІ, політологи, політики, власне уся інформаційна ідеологічна машина Кремля не втомлюється критикувати українські підручники за ненауковість, брак національної толерантності, ксенофобію і розпалювання антиросійських настроїв у сучасному українському суспільстві, реабілітацію «пособників фашизму», націоналізм та інші непростимі на думку теперішнього політикуму Росії речі. Відповіді на ці зауваження вже друкувалися на сторінках «Дзеркала тижня» та інших українських періодичних видань. Але постає питання: а чи так все гаразд у російській історичній дидактиці? Чи відповідають російські підручники історичній правді, стандартам пошани до цінностей історичної пам’яті сусідніх народів? Чи немає в них тої ж таки ксенофобії і елементів російського націоналізму? Відповідь на це спробуємо дати у цій статті.

9–12 грудня 2007 р. в м. Парижі (Франція) відбувся міжнародний колоквіум «Пароксизми великого сталінського терору. 1937–1938 рр.», організований спільно Національним інститутом демографічних досліджень, Інститутом політичних досліджень (Париж, Франція) та мерією м. Парижа. До участі у колоквіумі були запрошені провідні фахівці в галузі дослідження великого терору 1937–1938 рр. з Росії, України, Франції, Німеччини, США. Зокрема, на відкритті семінару, яке відбулося в Люксембурзькому палаці 9 грудня 2007 р., головував видатний французький історик професор Марк Ферро.

Голова московського товариства «Меморіал» А. Рагінський певною мірою «задав тон» дискусіям, підкресливши, зокрема, у своїй доповіді важливість дослідження феномену історичної пам’яті та оприлюднення матеріалів і досліджень великого терору. Особливо актуальними стають ці питання з огляду на тенденції, які виразно простежуються в російському сьогоденні, зокрема, в систематичних потугах «конструювання щасливого минулого» в освітній політиці сучасної Росії. В рамках такої доктрини у вивченні історії знову створюються горезвісні «білі плями», коли вилучаються факти, несумісні з образом «щасливого минулого», «незручні» в трактуванні, а відтак – обмежуються теми наукових досліджень, закриваються архіви тощо. Загалом трактування сталінської політики, а також радянської історії в цілому А. Рагінський охарактеризував як викладення за принципом «так, а проте…»:

«Так, під час колективізації загинули або були піддані іншим репресіям багато селян, а проте сільське господарство було переведено на індустріальну основу; так, індустріалізація здійснювалася за рахунок селянства й силовими методами, проте в короткий термін замість аграрної Росії постав індустріальний СРСР; так, Сталін організував масові репресії, а проте він виграв війну…»

Є всі підстави вважати, що ця тенденція, озвучена на конференції, з площини наукового теоретизування перейшла в площину практичну. Засоби масової інформаціями рясніють матеріалами про прийняття концепції курсу «Історія Росії 1900–1945 рр.», підготовленої авторським колективом на чолі з доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії МПДУ О.А. Даниловим, а також створення відповідно до цієї концепції нових шкільних підручників з історії Росії ХХ – початку ХХІ ст. Текст концепції розміщено на сайті http://prosv.ru. В основу цієї концепції, а відтак – і підручника з історії Росії 1900–1945 рр., як стверджують автори, покладено «ті самі принципи й методологічні підходи, на яких заснований підручник «Історія Росії. 1945–2007» (йдеться про оспівані пресою підручник О. Філіппова, А. Данилова та А. Рибкіна «Новейшая история России. 1945–2007», а також книжку для вчителя до цього підручника. – Авт.). Що ж за принципи взято авторами розглядуваної концепції за засадничі для створення нового (так і хочеться сказати «короткого») курсу історії Росії ХХ–ХХІ ст.. для школярів? Його сформульовано у книзі для вчителя О.В. Філіппова (А.В. Филиппов. Новейшая история России. 1945–2006 гг.: Книга для учителя, М.: Просвещение, 2007):

«Головне завдання нового курсу – створити умови для формування учнем власного світогляду – громадянської позиції, в основі якої лежить природне прагнення розвивати всі свої здібності й сили, з тим аби підвищити власну конкурентоспроможність у соціумі і нашої Батьківщини в сучасному світі» (с. 7).

Прикметно, що концепція новітньої історії Росії першої половини ХХ ст.. розроблялася уже після того, як побачила світ книжка для вчителя О. Філіппова, яка, по суті, виконує ту саму роль, що й концепція авторського колективу на чолі з О. Даниловим: вказівки й шпаргалки для авторів майбутніх підручників та шкільних учителів. З урахуванням добрих порад названих панів в Росії уже створено цілу низку підручників з новітньої історії Росії, задекларованих їхніми авторами як такі, що враховують «широкі історичні факти та різноманітні джерела, зокрема й нові». Це, зокрема, підручники для 11 класу: Киселев А.Ф., Попов В.П. История России. ХХ – начало ХХІ века (М.:, Дрофа, 2007) (цей підручник, до речі, визнано кращою навчальною книжкою Росії та удостоєно літературної премії «Велика книга»), А. Левандовский, С. Мироненко, Ю. Щетинин. История России ХХ – начало ХХІ века: Учебник для 11 класса общеобразовательных учреждений (М.: Просвещение, 2007), а також уже згадуваний підручник О. Філіппова та А. Рибкіна з новітньої історії Росії (1945–2007).

Тут, вочевидь, варто зробити невеличкий відступ – спеціально для українського читача, знайомого зі специфікою вітчизняного творення підручників завдяки численним хвилеподібним (зазвичай приуроченим до Першого вересня або випускної / вступної кампанії) жвавим обговоренням у пресі й, відповідно, не знайомого зі специфікою російського творення підручників.

На відміну від наших, російські автори підручників досі не керувалися єдиною для всієї країни навчальною програмою, затвердженою тамтешнім МОНом – їм вистачало Державного стандарту, на основі якого створювалися локальні навчальні програми, а відтак – і підручники. Натомість цитована концепція, вочевидь, має відіграти роль загальнообов’язкової рекомендації на кшталт горезвісного «есть мнение»: прямої вказівки не надходить, але не дотримуватися «мнения» мало хто наважується.

Методологічною основою концепції, за визначенням авторів, є

«новітні розробки російських істориків, які актуалізують оцінки нашої історії з огляду на завдання захисту й зміцнення державного суверенітету, виховання громадянина-патріота Росії. З цією метою особливу увагу приділено визначенню суті національних інтересів Росії з урахуванням не лише внутрішніх процесів, що відбувалися в країні, але й міжнародних викликів протягом усього розглядуваного періоду».

Як бачимо, російські науковці не соромляться наполегливо рекомендувати колегам українських творців підручників взяти за головний акцент у майбутніх підручниках виховання патріотизму. І в російських журналістів ця засада аж ніяк не викликає заперечень. Як не викликає застережень і наступне положення:

«Основну увагу учнів передбачається сконцентрувати на поясненні мотивів і логіки дій властей» і далі: «Важливим вважаємо показ логіки й направленості змін зовнішньополітичного курсу напередодні й на початковому етапі другої світової війни» (правопис першоджерела збережено. – Авт.).

Варто докладніше зупинитися на цій концепції, бо у ній в концентрованій формі подано сучасну російську візію історії Росії – СРСР першої половини ХХ ст. Автори не спиняються на усіх знакових моментах історичних подій, лише реагують на тих місцях, які вимагають нового потрактування.

Автори концепції зробили безумовний прорив у справі подолання тривалого заперечення органічного, сутнісного зв’язку Російської імперії Романових та Радянського Союзу, як наступника російської імперської політики. Не боячись звинувачень у «буржуазних фальсифікаціях історії», вони заявляють:

«Одним із найголовніших завдань підручника повинні стати стирання штучної межі між до- і пореволюційною історією Росії, демонстрація безперервності і наступності її історичного шляху».

Цікаво, що за цю безперервність і тяглість українського історичного процесу більше п’ятдесяти років радянська історіографія обливала помиями М.Грушевського й національну історіографічну школу, називаючи її представників «українськими буржуазними націоналістами», а у 1930-х -1950-х роках й «фашистами» та «злістними ворогами простого народу».

Взагалі автори концепції пропонують різко протиставлять Росію Європі, чим стають на характерну для ХХ ст. позицію філософів-євразійців від М.Данилевського до О.Дугіна та власне і марксизму-ленінізму, як різновиду комуністичного євразійства. Вони протиставляють особливу православну цивілізацію «тлетворному влиянию Запада» або особливу місію радянського ортодоксального марксизму – усяким «опортуністичним» європейським соціалізмам та єврокомунізмам. Від того походить, очевидно, й несподівана негативна оцінка розвалу сільськогосподарської общини та негативна оцінка реформ П.Столипіна. У боротьби «западничества» і «антизападничества», як суті суспільних процесів в Росії ХІХ – поч. ХХ ст. автори недвозначну віддають перевагу другій течії, називаючи марксизм «крайньою формою западничества». Як і за часів московського царства та петербурзької імперії автори стверджують особливу місію, що виконувала Росія у ХІV-ХІХ ст. І ця особлива місія була у ХХ ст. і має залишатися у столітті ХХІ. Читач має зробити висновок, що до російської історії не можна підходити з мірками цивілізованої Європи і західного світу. Цим фактично проголошується теза про існування двох, чи багатьох, історичних правд. Те що з штандпункту Європи і Північної Америки є благом і плюсами, для росіян цим благом не є, а радше являється мінусом. Зрештою, право будь-якої держави – вибудовувати через минуле свою візію майбутнього; хоче Росія себе більше асоціювати з азійськими просторами – будь ласка. Але чому тоді забороняти мати самостійну візію своєї історії Україні, яка знаходиться на цивілізаційному розламі й воліє себе сьогодні бачити в європейському, а не у російському контексті.

До речі, Україна згадана у концепції лише раз у зв’язку із голодом 1933 р. І це при тому, що більшовицька і біла Росії вели з Україною протягом трьох років загарбницьку війну у 1917 – 1920-х роках, протягом 1920-х – 1930-х років провадила безпрецендентний масовий терор проти селянства і інтелігенції, приєднувала Західну Україну у 1939 р. і провадила каральні заходи проти нашого національно-визвольного руху. Останнього терміну, до речі концепція взагалі не вживає, послуговуючися старим, добре знаним з царських часів визначенням – «инородцы». Як таке умовчання схарактеризувати, як не бажанням і далі плодити нові «білі плями», ховатися по-страусиному від незручних запитань. Україна для російських освітян, а отже і для усіх росіян, не існує як суб’єкт історії. Вона лише частина нової імперії, яку збудували більшовики на руїнах імперії Романових. Україна, як Прибалтика та Бесарабія (не Молдова) – це частина «отчизни», яка була колись частиною «нашої держави».

Окремий наголос зроблено на зовнішній політиці. І тут можна побачити багато цікавих проречистих змін. Негативно оцінена Антанта і участь в ній Росії. Остання не «союзник», а «пособник» – стверджують автори концепції. Натомість набагато більше позитивного сказано про Німеччину від часів Першої світової війни і до початку (за російською термінологією) Великої Вітчизняної війни. Авторам не подобається, що Англія, Франція і США були експортерами західної демократії, до якої росіяни не були готовими. І тут п.Данілов хронологічно перескакує до радянських часів і хвалить Й.Сталіна за запровадження залізної завіси, стверджуючи, м’яко кажучи, дуже сумнівну «істину по-російські» – «Радянський ізоляціонізм був явищем глибоко закономірним і корисним». За традицією «добрих комуністичних часів» Росія не була одним з головних винуватців Першої світової війни, вона «біла і пухнаста». То лише Англія та інші члени Антанти мали загарбницькі цілі. Росія не була агресором та загарбником. А як тоді маніакальне бажання верхівки завоювати протоки Боспор і Дарданелли, чим марив навіть такий європейський політик і царський опозиціонер як лідер кадетів П.Мілюков? Для тодішньої російської еліти, на підставі ідеї «Москва – третій Рим», Балкани і Мала Азія також сприймалися «русской отчизной», на яку вони мають більше прав, ніж греки й турки. А бажання приєднати Галичину, щоб покінчити з «украиноманской скверной» хіба не є агресивним, мілітаристським загарбницьким заміром? Де ж у таких твердженнях елементарна історична та наукова правда?

Автори концепції роздмухують шпигуноманію. Винними у військових програшах Росії називають розвідки держав Європи, а спецслужби і Антанти і Четверного союзу розвалили царську армію. Німеччина фінансувала і підтримувала Леніна, ще й дала запломбований вагон, Англія – есмінець для повернення Г.Плеханова. Паралелі із коротким курсом історії ВКП(б) напрошуються самі собою. Та навіть марксизм-ленінізм визнавав крах імперії як закономірне явище, кажучи про Російську імперію, як тюрму народів.

Особлива місія Росії прослідковується й у міжнародній політиці СРСР. Автори виправдовують агресивні наміри Миколи ІІ і Й.Сталіна особливою нелюбов’ю Заходу до Росії, необхідністю дати відсіч агресорам, що спрямовують свої агресивні зусилля проти суверенітету Росії. Цікаво, що автори не помічають, як суперечать самі собою. Коли говорять про інтервенцію 1918-1919 років, вони кажуть, що головні країни Антанти не ставили за мету розчленувати Росію. Але вже у 1930-ті Й.Сталін «модернізував» країну з метою створити військово-промисловий комплекс для відсічі можливої агресії, що зазіхала на суверенітет Росії (типово сталінське виправдання нищення окремих провідників і цілої маси людей). Та хіба ж хтось зазіхав на «молоду країну Рад»? Хіба були країни, які виношували плани збройного завоювання Росії-СРСР? Як тут не згадати знану путінську тезу про існування ворожого кільця навколо Росії, про тезу «обложеної фортеці», яка виправдовувала радянську гонку озброєнь і протиставлення радянської людини людям світу.

Автори концепції виправдовують пакт Рібентропа-Молотова 1939 р. на тій підставі, що інакше Гітлер домовився би з Англією проти Росії. Агресія проти Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії у 1939-1940 рр. знову, за старими радянськими схемами, виправдовується «освобождением» народів, які колись входили до Російської імперії. Данілов та інші вважають СРСР переможцем у війні з Фінляндією, тому що досяг поставлених цілей (?!). А хіба метою радянського керівництва було одержати лише території на північ від Виборга? Та ж Й.Сталін ставив метою війни приєднання усієї Фінляндії до нової радянської імперії. А оскільки ця мета не була досягнена, то Й.Сталін не виграв, а програв. Маємо типову маніпуляцію історичними фактами.

В концепції присутній і злісний недружелюбний випад проти Польщі («Польща – одна з найбільших, відверто ворожих до СРСР держав»). Трагедію Катині автори так само безсовісно перебріхують, виправдовуючи радянський злочин не просто політичною доцільністю, а варварським аргументом «око за око, зуб за зуб». Вони пишуть:

«Розстріл в Катині – це було не просто питання політичної доцільності, але й відповідь на загибель багатьох (десятків) тисяч червоноармійців в польському полоні після війни 1920 р., ініціатором якої була не Радянська Росія, а Польща».

Промовиста фраза, у ній, що не твердження, то неправда. Говорити про розстріли росіян у таких масштабах як поляків в Катині – нема серйозних підстав (а хто їх шукатиме, головне заплямувати, аби виправдовувалися). Між іншим червоні росіяни під Москвою концентраційні табори мали, де загинув генерал УГА Ціріц та інші галицькі старшини. У 1920 р. Польщі спільно з військами УНР воювала з Росією, але мала на це таке ж право, як і росіяни. Бо згідно логіки авторів концепції для Польщі Правобережна Україна теж була «отчизною», бо до 1793 р. належала Речі Посполитій («російською» ця територія була лише трохи більше 100 років). Не говоримо вже про питомі права УНР на свої землі і про відстоювання польської незалежності під Варшавою від нападу більшовицької Росії та її армії С.Будьоного, в обозі якого їхав маріонетковий уряд Дзержинського, Мархлевського і Кона.

Елегантно підводячи потенційного автора підручника до тези про необхідність для ефективного функціонування економіки та суспільства в цілому прямого державного управління ними (що, нагадаймо, декларувалося вченими-істориками як одна з причин неефективності радянської економічної та політичної системи), автори концепції виголошують:

«Варто також підкреслити, що формування індустріального суспільства в Росії помітно випереджало формування громадянського суспільства… Провина за це лежить на державі».

З огляду на таку позицію уже цілком логічним виглядає і трактування терору, який став чи не найголовнішим інструментом державного управління в молодій пролетарській державі. Так, зазначаючи, що феномен політичного терору в Росії, передумови його зародження, наслідки його для країни також слід відобразити в тексті майбутнього підручника, автори наголошують, що «варто було б, з урахуванням особливостей нинішньої внутріполітичної та міжнародної ситуації, розвінчати популярну в недалекому минулому тезу про Росію як батьківщину терору».

З метою розвінчання ненависного міфу автори концепції радять майбутнім творцям підручників в оцінці та висвітленні проблеми масового терору періоду, зокрема, «громадянської війни» (але ж була і українсько-більшовицька та білогвардійсько-українська війна, яку концептуалісти демонстративно не бачать) наголосити, насамперед, на його об’єктивній природі в даних історичних умовах, а також висвітлити доктринальний чинник у формуванні більшовицького терору як системи управління суспільством. Автори нагадують, що «вже за рік після взяття влади, із запровадженням перших концтаборів, до 96% складу ув’язнених у них осіб припадало на робітників, які не виконали норми виробітку, та селян, які не зуміли виконати повинності на користь держави» (тобто саджали і своїх, соціально близьких, не лише буржуїв). Цікаво, що терор щодо членів царської родини автори радять трактувати під кутом зору канонізації Романових: «Вживання в тексті терміну «страта» навряд чи правомірне, якщо взяти до уваги, що не було суду. Доцільніше говорити по «вбивство» або «розстріл». Що ж до загальної кількості жертв терору часів громадянської війни, то автори концепція наполегливо радять «відобразити в підручнику, як підсумкову, цифру жертв червоного й білого терору в 1 мільйон осіб (близько), аби зняти різночитання в інших навчальних книжках».

Тут також варто було б акцентувати увагу на одному промовистому моменті. Автори нової концепції новітньої російської історії відверто й беззастережно стоять на тому, що історія пишеться переможцями: адже саме з позицій переможців-більшовиків пропонується трактувати, скажімо, події та підсумки громадянської війни, яка, на думку вчених, «з одного боку спричинила процес розпаду, атомізації суспільства, але, з іншого, послужила поштовхом до соціальної творчості, пошуку шляхів оновлення влади й суспільства». І далі: «Саме це прагнення справедливості й нового ладу забезпечило перемогу більшовиків у громадянській війні, а також стало стимулом до модернізаційних процесів у 1930-ті роки». Й жодних суспільних трагедій, жодного інтелігентського волання з приводу «походу брата на брата, батька на сина» – лише вимоги історичної доцільності, лише ефективність управлінських рішень з огляду на майбутню модернізацію. І слава Володимиру Іллічу за його план електрифікації всієї країни!

Саме пошуком найефективнішої моделі управління економікою держави радять автори концепції пояснювати запровадження непу: «Це була спроба створення першої с світі моделі регульованої державою ринкової системи. Цей досвід виявився затребуваним на заході уже через кілька років, в умовах економічної депресії» (Не лише Китай з його поєднанням «переваг» комунізму з капіталізмом «впереди планети всей». Тема Росії як батьківщини ідей та управлінських механізмів, які активно запозичувалися Заходом та зрештою стали одним із основних чинників майбутнього процвітання західних демократій, так часто простежується в тексті й концепції, й книжки для вчителя О. Філіппова, що мимоволі виникає підозра, що саме Росія стала організатором, натхненником і основним чинником цього процвітання. – Авт.).

Втім, повернімося до улюбленої авторами концепції теми жорсткого регулювання державного життя. Промовисті паралелі між різними періодами радянської історії не є чужі шанованим історикам:

«Лібералізація «внизу» й тверда рука «нагорі», щодо державного класу. Такий порядок став чи не найбільш значущим фактом і уроком непу, ніж досвід розвитку ринкових відносин. Саме ігнорування цієї обставини в роки «перебудови» спричинило обвал не лише економіки, але й політичних структур».

Що ж до головного, на думку авторів, завдання непу, то воно

«полягало в тому, щоб забезпечити вирішення завдання швидкого індустріального ривка радянської економіки, побудови основ індустріального суспільства в СРСР. Проте розв’язати її не вдалося. Історія непу – це історія короткочасних успіхів і затяжних криз нової економічної моделі».

Відтак, як бачимо, за логікою російських істориків, іншого шляху інтенсифікації, оптимізації економіки, аніж введення жорсткого державного регулювання внутрішнього економічного й політичного життя, радянський менеджмент не мав. І в цьому питанні автори не гребують фальсифікаціями – «НЕП не зломали, він зломався», «за допомогою НЕПа так і не вдалося створити безперебійний канал забезпечення хлібом і сировиною міста, армії, промисловість Росії». НЕП якраз забезпечував хлібом місто на Україні. Для нас це був короткий період процвітання. А от проблеми з хлібом розпочалися з початком колективізації. Лукавлять автори. Є лише натяк, що бракувало грошей на машинне устаткування, і ці гроші більшовики одержали, продавши хліб на Захід.

Концепція заперечує штучну організацію голоду в Україні і причетність до нього Москви. Заперечують і велику кількість померлих. Не 10 млн. загинуло, а 1-2. Свідченням цієї цифри мають бути записи ЗАГСів, які ніяк не можна визнати достовірним джерелом. Між тим як існує науково доведена методика визначення людських втрат за демографічними переписами директора Демографічного інституту УАН М.Птухи – найвизначнішого науковця-демографа в Радянському Союзі, за якими кількість смертей в Україні обраховується на рівні 7 млн. чол.

Сучасна концепція історичної освіти в Росії реабілітує Й.Сталіна, його терористичну політику проти інтелігенції і народу, його загарбницьку зовнішню політику. Усі нелюдяні методи його керівництва виправдовуються «досягненнями» – перемогою у війні. Ця перемога усе списує – і голодомор, і арешти, і розстріли, і зрештою виховання соціального покруча-гібрида – радянської людини. Але чому ми маємо погоджуватися з таким апофеозом диктатури й тоталітаризму? Та хіба не було альтернативи? Хіба російське суспільство не мало інших шляхів до загальнолюдського прогресу?

Лютнева революція була шансом для Росії піти шляхом європейського розвитку, який вона могла не змарнувати, якби не кинулася знову збирати неросійські землі навколо Москви, якби середній клас і помірковані партії почали шукати союзників серед народів новопосталих держав і за їхньою допомогою спинити радикальну стихію, уражену більшовицькою демагогією. Російський більшовицький неоколоніалізм з його ідеєю світової революції став тою головною проблемою, яка не дала можливості розвинутися початкам лібералізму і демократії. Коли б Росія, перебудувавшись на демократичних засадах у 1920-ті роки, скинула однопартійну тиранію, у націонал-фашистських силах Європи не було б опори на Сході, а отже Європа мала шанс позбутися коричнево-червоної чуми раніше 1945 р. Увага до внутрішніх проблем, а не підкорення якомога більшої кількості країн на Сході Європи, дозволило б краще використати величезний культурно-науковий потенціал Росії собі на користь.

Замість висновків наголосимо на такому. Концепція історичної освіти в середній школі Росії хибує на цілу низку системних недоліків і має усі риси впровадження неоімперського проекту в масову свідомість росіян. Останні підручники путінських часів трактують історію Росії з позиції сили, виправдовують мілітаризм і агресивні устремління російської держави. Вони мають ксенофобні трактування, демонізують інші нації, формуючи образ ворога. Цим вони фактично відтворюють стару біполярну модель світу часів Й.Сталіна-Л.Брежнєва.

Російські шкільні автори застосовують методу подвійних стандартів (те що добре для росіян, погано для неросіян). Приклад – ставлення до колаборації як явища у Другій світовій війні. Безапеляційно стверджується принципіальна відмінність колаборації на користь Радянського Союзу й Німеччини. Але яка принципова різниця існує між колаборантами росіян поляком Бєрутом і угорцем Ракоші та колаборантами німців угорцем Салаші і словаком Гахою. Термін «колаборація» давно вже став молотом для побивання незгодних із сталінщиною/радянщиною людей. Колаборантами росіяни вважають і діячів українського національно-визвольного руху С.Бандеру й Ю.Шухевича, але не бачать колаборації в діях українських очільників УРСР С.Косіора та В.Чубаря.

І нарешті у зв’язку із сказаним, виринає питання: як нам ставиться до закликів нинішнього російського керівництва узгодити сучасні російські і українські підручники, в сенсі випрацювання спільного оцінування подій і осіб в історії. Чи можемо ми погодиться з тою «історичною правдою», яка влаштовує росіян? Питання риторичне. На жаль є усі підстави казати, що у царині підручників з історії Росією розв’язується новий виток ідеологічно-інформаційної війни проти України. Будьмо пильними: той, хто володіє історичною пам’яттю народу, має ключ від його майбутнього.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4128

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.