Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Орест Левицький як суспільних діяч і науковець / Наукове діяльність

Орест Левицький як суспільних діяч і науковець

Наукове діяльність

Ігор Гирич

Кількісно О. Левицький написав не так вже й багато. Проте не кількістю єдиною оцінюється науковий внесок вченого. В. Липинський мав близько 100 позицій своєї бібліографії. У Ореста ж Івановича було більше двохсот публікацій. Якщо виокремити з них основні, вийде значно менше число. Л. Москвич називає до 50 монографій і великих студій.

Окремо варто сказати про археографічні публікації історика. Це друге видання „Літопису Самовидця” з трьома додатками козацьких літописів. Вступ пізніше був виданий окремим відбитком під назвою „Опыт исследования о летописи Самовидца” (1878); майже сто років він вважався найповнішим дослідженням однієї з найвидатніших пам’яток козацького літописання. Щоправда, про проблему авторства цього літопису у 1920-х рр. вийшло кілька авторитетних досліджень В. Модзалевського, О. Оглоблина та М. Петровського. А сам текст уже в часи „відлиги” вивчав з нових позицій лише Я. Дзира, а сьогодні – його син Іван Ярославич.

Двома найкращими джерелознавчими дослідженнями О. Левицького стали передмови до 6-го тому 1-ї частини та 3-го тому 6-ї частини „Архива Юго-Западной России” „Внутреннее состояние Западнорусской церкви в Польско-Литовском государстве в конце ХVІ в. и уния” (1884) та „Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в ХVІ–ХVІІ вв.” (1909). Перша праця була перекладена українською і видана М. Грушевським у Львові в серії томів «Руської історичної бібліотеки».

Спробуймо дати стислу характеристику наукової творчості О. Левицького за тематичним принципом його робіт із зазначенням його провідних думок.

Орест Іванович був одним з чільних істориків української церкви ХVІ–ХVІІ ст. Крім вже згаданої праці, О. Левицький подав досить значну за обсягом студію в „Киевской старине” про українських архієреїв часів боротьби православ’я із греко-католицтвом. Написав одну з перших наукових біографій уніатських київських митрополитів Кирила Терлецького та Іпатія Потія, берестейського ігумена Афанасія Филиповича. О. Левицький був першим дослідником соцініанського протестантського руху на Волині. Його монографія „Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси в ХVІ–ХVІІ веках” (1882) є й на сьогодні одним з найкращих досліджень з даної проблематики. А найбільшою за обсягом його історико-церковною студією є „Историческое описание Владимиро-Волынского Успенского храма…” (1892). Ця студія була написана у зв’язку з перебудовою-реставрацією в кінці ХІХ ст. Володимирського Успенського собору.

Попри православну традицію, у своїх студіях з історії церкви О. Левицький не займав ортодоксально-православної позиції і не ганив уніатів як відступників. Навпаки, бачив у греко-католицтві об’єктивний результат розвитку суспільних відносин тієї доби. Досить позитивно він ставився і до соцініанства, підкреслюючи культурні складові цього руху в Україні. Отже, вже у ту добу О. Левицький закладав основи екуменічних підходів у дослідженні церковно-релігійних проблем української історії та толеранції іншоконфесійності.

О. Левицький – один з перших дослідників повсякденного життя ранньомодерної України. Сьогодні історики скаржаться на брак у наших дидактичних текстах з історії і підручниках матеріалів з побутової історії. І саме ці моменти ми можемо почерпнути з досліджень Ореста Івановича. Він називав таку історію „внутрішньою історією”, протиставляючи її історії політичній. Вже перша його праця зазначила цей головний компонент досліджень майбутнього академіка. Тема його кандидатської роботи як студента Київського університету була „Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине ХVІІ в.” (1875). У цьому напрямі О. Левицький працював і в наступні роки. Підсумком стала монографія „Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVІІ в.”(1902).

Досліджуючи внутрішню історію, він цікавився передусім функціонуванням живого права, його реальним побутуванням, що мало збігатися з писаним Литовським статутом та магдебурзьким правом міст. О. Левицький досліджував ментальність української людини Речі Посполитої. І в цьому сенсі сьогодні його праці мають додаткову актуальність. Коли наші сучасні історики професор Н. Яковенко та її учні (передусім Н. Старченко) в останні десятиліття активно вивчають ментальність ранньомодерної людини України, ми повинні мати на увазі, що піонером таких досліджень в Україні був саме О. Левицький. У радянський час жодного вивчення сфери свідомості і духовних цінностей людини не проводили. Тепер давно застаріле раптом стало надзвичайно потрібним. Так само цікавими сьогодні є, як тепер би визначили, гендерні студії О. Левицького про видатних жінок Речі Посполитої, їхній правовий статус і соціальне становище. Йдеться передусім про студії історика про Райну Могилянку і Ганну Монтовт.

Орестові Левицькому, людині з високим естетичним обдарованням, було недостатньо наукових мовних засобів для вираження всіх своїх відчуттів і знань про минулу добу. І він стає історичним письменником, точніше белетризатором історії. Його художні оповідання не можна назвати історичною прозою. Це не Г. Данилевський, Д. Мордовець чи Р. Іваничук. (Пантелеймон Куліш має особливе місце). О. Левицький – це науковець-митець. Таких художників наукового слова наша література майже не мала і не має сьогодні. На пам’ять хіба приходять прізвища Віктора Петрова (Домонтовича) та М. Горбаня. Не випадково саме молодий В. Петров в останні роки життя вченого пробував записувати спогади О. Левицького, а М. Горбань за радянського часу (у 1930 р.) перевидав дореволюційні „Волинські оповідання з життя ХVІ–ХVІІ вв.”, що у 1914 р. були вперше видані. Ці оповідання мали величезну популярність і підсилювали наукову славу О. Левицького серед т. зв. „широкого читача”.

О. Левицького треба вважати й визначним істориком ХІХ ст., києвознавцем, дослідником українського руху та суспільного життя доби новітнього відродження. Йому належить одне з найцікавіших з літературного і джерельного боку досліджень – „Тревожные годы. Очерк из общественной и политической жизни Киева и Юго-Западного края в 1811–1812 гг.» (1892). Він писав про діяльність Т. Шевченка як члена Археографічної комісії та статті про систему і методику викладання в початкових і середніх навчальних закладах середини ХІХ ст., про сквирського польського поміщика першої половини позаминулого століття Ю. Дунаєвського, про працю П. Куліша «Украинофилам». О. Левицький був істориком Центрального архіву давніх актів, історіографом Археографічної комісії. Навіть після виходу книги О. Журби праця Ореста Івановича «Пятидесятилетие Киевской Комиссии для разбора древних актов (1843–1893). Историческая записка о её деятельности» (1893) до сьогодні зберігає значення першоджерела для дослідження історії української археографії. Винятково цікавими є статті-спогади О. Левицького про будівництво пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві (а Орест Іванович був довголітнім членом Комісії зі спорудження монументу) і боротьбу за нього між українською і російською партіями громадських діячів.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2272

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.