Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Орест Левицький як суспільних діяч і науковець / Суспільна діяльність

Орест Левицький як суспільних діяч і науковець

Суспільна діяльність

Ігор Гирич

Яким було ставлення О. Левицького до національних суспільно-політичних проблем? Яке його місце в українській історіографії та серед когорти діячів українського відродження другої половини ХІХ – початку ХХ століття? Спробуймо тезово відповісти на ці запитання.

Орест Левицький був людиною, генетично вкоріненою в автохтонну українську селянську стихію. Він походив зі священицького роду Носів-Левицьких, які, оселившись у 1680-х рр. на південній Полтавщині, були першими осадцями містечка Маячка, недалеко від Кобеляк. Місцева Михайлівська церква була родинною церквою Носів-Левицьких, які не лише збудували її, а й протягом 150 років спадково були у ній парафіяльними священиками. Вісім генерацій Левицьких очолювали сільську церковну парафію. На Оресті Левицькому ця традиція остаточно припинилася. Рід Левицьких, крім історика, подарував Україні двох славних граверів і малярів – найвидатніших на просторах Російської імперії графіка Григорія Кириловича (1708–1769) і Дмитра Григоровича (1735–1822) Левицьких. Мистцями вони стали в Києві і розкрили свої таланти завдяки лаврській іконописній майстерні.

Тому цілком зрозуміла природність українства Ореста Івановича і його прилучення до українофільського руху з початку навчання у 1870 р. в Київському університеті. Він був стихійним українцем і тому легко вписався у лави адептів „нової віри”. Російською йому було важко говорити, хоч вона і була предметом його вчительства. Листувався з близькими суржикуватою розмовною українською, густо пересипаною російськими висловами. Літературну українську О. Левицький опанував лише у 1890-х – 1900-х рр. А наукові праці рідною мовою почав писати лише після революції 1905–1907 рр., коли скасували заборони Емського указу. Але вже напередодні Української революції Орест Левицький справедливо вважався одним з найкращих знавців як літературної, так і староукраїнської актової мови. А в часах УАН його включали до різних термінологічних комісій.

О. Левицький був знаковою постаттю того наддніпрянського українофільства, яке характеризувалося великою обережністю у діях та полохливістю перед російською казенною бюрократією, а також аполітичністю і культурницьким народолюбством. Він був типовим українським Никодимом, що не маніфестував публічно свого українства, не втручався у політичні рухи; Левицькому глибоко антипатична була молодеча революційність його ровесників та діячів наступного покоління політичного українства. Він був уособленням того типу громадського діяча, якого молоді члени РУП, а згодом соціал-демократи, зневажливо називали „культурниками” і „етнографічними українцями”.

Проте така постава Левицького була виправданою. Орест Левицький належав до покоління, що першим ставало до етнографічної праці. Його товариші – М. Лисенко і О. Русов, духовно він був ближчий до О. Кістяківського, І. Нечуя-Левицького, П. Юркевича, ніж до радикально активніших своїх старших товаришів М. Драгоманова і В. Антоновича. За вдачею О. Левицький не був бойовою, як М. Драгоманов, людиною. Близькими йому були погляди вчителя В. Антоновича, але в історіософському сенсі, а не в суспільній акції „новоерівських” домовленостей його вчителя з галичанами, не в сенсі втілення в життя напівпідпільної ідеї Галицького П’ємонту. У ньому було щось від означеного М. Грушевським у своїх відомих статтях „На українські теми” „самоотверженого малоросійства”.

Почавши досліджувати українську проблематику, О. Левицький одразу попав у число неблагонадійних. Українофільство закрило йому шлях до університетського професорства. Коли у 1885 р. Орест Іванович дізнався, що перебуває на поліційному обліку (його попросили під час приїзду до Києва Олександра ІІІ виїхати з міста), то пережив нервовий зрив, котрий надовго вибив його з нормальної життєвої колії. Левицький перестав бути членом Старої Громади, листуватися українською і просив не писати по-українськи до себе, припинив одержувати книжки з Галичини. Він постійно оглядався на всесильні у Києві великодержавні монархічні кола, не вступав з ними у публічні дискусії. Наприклад, коли 1903 р. він разом з М. Василенком їздив до Полтави на відкриття пам’ятника І. Котляревському, то переписав текст привітання від імені Товариства Нестора-літописця, підкресливши у ньому національний момент у творчості автора „Енеїди”. По святі київські монархісти звинуватили М. Василенка у фальшуванні привітання. Микола Прокопович сподівався, що Орест Іванович розкриє правдиву історію справи, але останній змовчав, сховавшись у тінь.

У виданнях львівського НТШ Орест Левицький теж боявся друкуватися. Усе змінилося після 1906 р., коли до Києва, у часи революції, М. Грушевський переніс редакцію „Літературно-наукового вісника” („ЛНВ”) та заснував „Записки Українського наукового товариства у Києві” („Записки УНТ”). О. Левицький почав переважно друкуватися українською. Але й тоді він залишався обережною людиною. Як тільки його ім’я 1914 р. з’явилося на титульному аркуші журналу „Україна” у списку редакторів, київські російські націоналісти написали до генерал-губернатора петицію з вимогою покарати члена імператорської Археографічної комісії за участь у „мазепинському” виданні. Орест Іванович відразу зняв своє прізвище з обкладинки і став друкуватися під псевдонімом Орленко.

Можна, звичайно, картати О. Левицького за малодушність, але так чинили більшість українців, які працювали чиновниками. Державна служба давала непоганий стабільний заробіток і різні переваги, так що відмовлялися від неї заради національної справи лише відчайдухи, не обтяжені сімейними обов’язками. Приміром, В. Модзалевський зробив аналогічний крок, щоб не втратити посаду у Чернігівському дворянському зібранні, Н. Молчановський до кінця життя був чиновником з особливих доручень при генерал-губернаторі М. Драгомирові. В. Науменко працював при Товаристві грамотності і т. п. Російська держава вміла шанувати своїх службовців. Так, Орест Левицький, працюючи лише 12 годин на тиждень у гімназії, дослужився до дійсного статського радника – цивільного генерала й у рік одержував більше 2000 руб. платні – добрі як на ті часи гроші.

Як людина обережна і виважена, О. Левицький у 1918 р. потрапив до числа 5 науковців, які розробляли структуру історико-філологічного та соціально-економічного відділів УАН. Українці державно-національного напряму, представники активних політичних сил (есдеки, есери, есефи) в силу опозиційності до П. Скоропадського участі у формуванні академії не брали. Тому вибір В. Вернадського і М. Василенка впав на О. Левицького, який належав до когорти поміркованих українців „кадетствуючого” типу: таких, як Б. Кістяківський, С. Тимошенко, М. Петров, В. Іконников, Д. Багалій, людей, що тоді стали біля керма УАН.

В українській історіографії Орест Левицький належить до найпослідовніших учнів школи В. Антоновича. Він був одним з перших випускників Володимира Боніфатійовича у Київському університеті, був тією людиною, до якої В. Антонович особливо прихильно ставився. Таких було не так уже й багато: Орест Левицький, М. Дашкевич, Д. Багалій, М. Грушевський, – а в громадській справі ще Б. Кістяківський та К. Арабажин. Не випадково, що й другою дружиною Ореста Івановича була рідна сестра другої дружини В. Антоновича – П. Мельник.

О. Левицький поділяв погляди В. Антоновича на український історичний процес, на козаччину, погоджувався з громадівською теорією постання козацтва, народовством київського професора та культурництвом. Може, саме тому О. Левицький писав в університеті не звичайну для В. Антоновича тему з обласної історії України, а проблемну тему, що продовжувала думки вчителя, висловлені в роботі про останні часи козаччини на Правобережній Україні. Під цим кутом зору саме О. Левицького, а не М. Грушевського треба вважати вірним і твердим послідовником Антоновича й істориком-народником, що зберіг вірність ідеалам молодості до кінця своїх днів.

Власне, таким чином на нього і дивилися сучасники. Коли в Києві засновувалася УНТ, на голову Історичної секції за розрахунками В. Антоновича та його дружини – археолога Катерини Мельник мав бути обраний саме О. Левицький як найближчий спадкоємець справи голови Старої Громади і найавторитетніший київський історик. Про це зокрема зазначав у своєму щоденнику сам М. Грушевський.

Проте в Києві існувала не одна, а принаймні три історичні школи: істориків передусім Правобережної України В. Антоновича, істориків Гетьманщини або лівобережних істориків О. Лазаревського та істориків литовсько-руського права М. Владимирського-Буданова. І цікаво, що О. Левицький був ледь чи не єдиною людиною, до якої представники усіх цих шкіл мали однаково прихильне ставлення. О. Лазаревський недолюблював В. Антоновича, вважаючи того „занадто поляком”. Кожний мав своє коло спілкування. Так, скажімо, О. Кониського майже ніколи не запрошували до В. Тарновського, де відбувалися журфікси „лівобережців” і бував Олександр Матвійович. Проте О. Лазаревський публічно казав: „Люблю Ореста!”. Після лідера „лівобережців” О. Левицький був найпожаданішим оповідачем архівних історій і побутових байок в оточенні автора „Людей старої Малоросії”.

Таке серединне місце між істориками лівобережцями і правобережцями було обумовлено й фактами біографії О. Левицького. Уродженець Полтавщини, генетичний лівобережець, за своїми науковими зацікавленнями Орест Іванович був волиняк, бо більшість життя досліджував Луцькі актові книги. Він любив Волинь, її пам’ятки, був одним з найкращих знавців історичних місць Правобережжя, автором популярної у свій час книжки „Луцька старовина”.

Своїм О. Левицький був і для істориків права – М. Владимирського-Буданова та його учнів. Сприяло цьому, очевидно, спільне джерельне зацікавлення.

З переїздом до Києва М. Грушевського О. Левицький став своїм і серед істориків суто національного напряму, репрезентованого самим головою НТШ та науковцями, що перебували під його ідейним впливом. Сталося це не стільки тому, що О. Левицький подолав своє українофільство і перейшов на рейки політичного українства, скільки завдяки активній співпраці з виданнями М. Грушевського: „Записками УНТ”, „ЛНВ”, „Україною”. Попри вже поважний вік Орест Іванович був ледь чи не найактивнішим автором цих історичних журналів. А головне, у своїх наукових працях майже цілковито перейшов на українську мову, що для київських істориків старої генерації було радше винятком, ніж правилом. І цього не міг не оцінити М. Грушевський.

Орест Левицький належав до великого грона істориків, які навіть мешкали в одному вуличному блоці – т. зв. „Латинському кварталі” Києва. На Тарасівській вулиці протягом тридцяти років існувала своєрідна комуна київських істориків, представниками якої були М. Василенко, Н. Полонська-Василенко, Вадим Модзалевський (який називав О. Левицького „батею”). А поруч на Паньківській і Микільсько-Ботанічній мешкали Грушевські, Ю. Тищенко, художники брати В. і Ф. Кричевські, розміщувалася редакція журналу „Сяйво” Г. Шерстюка, де О. Левицький перед Першою світовою війною друкував свої спогади про дитинство.

Говорячи про науково-організаційний вплив О. Левицького, ми повинні згадати про роль його у виданні „Киевской старины”. Після головних редакторів видання Ф. Лебединцева, О. Лашкевича, В. Науменка, В. Антоновича п’ятим за значенням слід назвати ім’я О. Левицького. Він був секретарем редакції, брав участь у збиранні та редагуванні матеріалів, а також заповнював шпальти журналу своїми численними замітками, архівними дрібницями і рецензіями. Понад 2/3 бібліографії О. Левицького припадає на „Киевскую старину”. У ній побачили світло його найкращі наукові роботи та побутово-історичні художні замальовки-оповідання. Редакційну працю, як і інші працівники редакції, О. Левицький здійснював безоплатно.

Орест Левицький, крім того, був як діловод однією з ключових постатей Археографічної комісії. Як практикуючий археограф він здійснив три документальних видання, контролював зовнішні зносини комісії з представниками влади та науковцями.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3557

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.