Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Конфлікт навколо тижневика “Przegląd krajowy” (1910) / Конфлікт Липинського і Ярошевського

Конфлікт навколо тижневика “Przegląd krajowy” (1910)

Конфлікт Липинського і Ярошевського

Ігор Гирич

Не встигло вийти перше число, як відразу в кінці квітня виникла перша публічна суперечка між Липинським і Ярошевським. Про неї перший так оповідав у листі до В. Доманицького від [27–30] квітня 1909 р.:

“Почну з нашого тижневика. Врешті, друкується він, але яке буде перше число, святий його знає. Як я вже писав Вам, з Ярошевським я пересварився, обурений його легковажним відношенням до цілої справи. Він, як я вже Вам писав, одклавши тижневик “до осени”, спокійненько поїхав собі на село, а мені написав листа, що “не знає, чи буде міг восени брати участь в тижневику, чи ні”. Як знаєте, я чоловік не сварливий, але це вже мене обурило до краю, і я написав дуже острого листа, на якого відповіді не дістав – значить з Ярошевським діло кончено. Отже ми тепер на ласці п. Л. Радзійовського, а це “опора” не дуже надійна – тому я так спішу до Києва, щоб, як що в 1 № будуть такі річи, під котрими підписатись не можна буде, попросити не пустити номера та й годі. Чого то тільки чоловік не навчиться в роботі з отакими людьми” [31].

У цій конфліктній ситуації радше хочеться стати на бік В. Липинського. Бо навіть коли Б. Ярошевський із ідейних міркувань залишив редакцію, як це він писав у листі до М. Грушевського, навряд чи він мав моральне право кидати редакційну справу до моменту підшукання відповідної заміни, щоб зберегти український напрям цього періодичного видання. Побувавши в Києві, за місяць, В. Липинський так передає картину, яку він застав у редакції:

“Мої колеги з комітету редакційного так ведуть справу, що з неї готово нічого не вийти, з Ярошевським вже рішуче, здається, розійдусь – він головно своїм легковажним відношенням до діла попсував цілу справу, а що найгірше. Звів її на посміх. Завтра чекаю телеграму, хочу ще повести діло з Радзейовським. Якщо і це не вдасться, то цілковито змінимо свої плани, в противному разі за днів 10 їду до Києва. Страшенно я прибитий всіми цими історіями – нічого робити не можу, видко, з людьми цими толку не доб’ємся” [32].

Проблемі з’ясування конфлікту між В. Липинським і Б. Ярошевським присвячено кілька листів першого до Сергія Єфремова за 1910 р. У квітні В. Липинський звертається до С. Єфремова з проханням бути громадським посередником (третейським суддею) у з’ясуванні, хто винний у загибелі тижневика. 17 (30) квітня 1910 р. С. Єфремов погоджується бути таким посередником. В. Липинський втішений:

“Ваш лист служить для мене запорукою, що існує в суспільности ця справедливість, на котру людина покладає всі свої надії в хвилини знеможення під ударами суворого життя і суворої, розбиваючої часто всі плани і всі сподіванки, дійсности”, – не без деякої високопарності дякує він Сергієві Олександровичу [33].

До С. Єфремова В. Липинський написав того ж дня, як одержав листа від Б. Ярошевського – 17 квітня. Він дав Б. Ярошевському відповідь і копію її надіслав 21 квітня 1910 р. У супровідному листі В. Липинський поглиблює свої мотиви громадського з’ясування стосунків зі своїм колишнім колегою по тижневику. Він писав:

“Хоч справа ця носить характер передовсім особистий, але до неї долучається ще й діло громадське і тому маю надію, що Ви моєму проханню не відмовите. В цій надії звертаюсь до Вас і прошу Вас дуже, щоб Ви були ласкаві згодитись бути суддею в справі межи мною і д. Ярошевським. Про характер цієї справи Ви довідаєтесь з листів д. Ярошевського, котрих копії до цього долучаю. Якщо Ви згодитесь взяти на себе обов’язок судді і якщо д. Ярошевський на мої пропозиції щодо суду пристане, то я, розуміється, на бажання суду готов ще прислати потрібні пояснення і документи (листування тощо) в цій справі…. Лишати цю справу “так”, і трактувати її “с плевательской точки зрения” не можу, бо, повторюю, вона носить почасти характер громадський і виникла вона на ґрунті праці громадської, в котрій і д. Ярошевський, і я брали і берем участь…. Бажаючи справу цю рішити культурними засобами, я маю тільки одну дорогу: громадський суд, а значить, примушений звернутись до цих людей в громадянстві, котрі відповідають вимогам, які ставляться судьям” [34].

Копію свого листа до Б. Ярошевського В. Липинський надіслав С. Єфремову 18 травня (5 червня) 1910 р. [35]. 24 травня (6 червня) того ж року В. Липинський знову в листі до С. Єфремова згадує про суд честі з Б. Ярошевським:

“Ви м. б. дістали мого листа з копією листа до д. Ярошевського… я б дуже просив повідомити мене хоч в кількох словах, чи д. Ярошевський писав що-небудь до Вас з приводу цього мого останнього листа (відповіді на його лист, яким він зрікається суду) або, може, зложив на Ваші руки яку заяву тощо. Ціла та справа мучить мене і гризе страшенно, хотілося б якнайшвидче це все закінчити і позбавитися того почуття несмаку…” [36]

Б.Ярошевський у цій справі написав С.Єфремову три листи. У першому від 10 квітня 1910 р. він просить у Сергія Олександровича відтермінування своїх пояснень конфлікту з В.Липинським в зв’язку з загостренням хвороби. [37] Через чотри дні він пише одного короткого листа В.Липинському. В ньому він доходить висновку, що суд роз’ємчий, як і суд честі не має підстав для відбуття. [38] Цього ж дня він пише одного довгого листа з детальною відповіддю на всі звинувачення В.Липинського. [39]

Логіка і зміст пояснень Б.Ярошевського були такими. В листі В.Липинський спочатку перераховує образи від Б.Ярошевського на свою адресу, потім подає низку претензій-звинувачень на його ж таки адресу. Б.Ярошевський вважав, що честі В.Липинського він у своєму листі-відмові від дальшого спілкування не зачепив, бо не звинувачував останнього у якихсь конкретних гріхах, а просто висловив небажання дальше співробітничати в видавничих проектах. Образ ж для себе з боку В.Липинського він особливих не бачить, а тому і не має потреби у суді честі. Б.Ярошевський писав, що матеріалів для планованого польсько-українського альманаху не має, ідейні напрямні якого цілком суперечать його суспільно-політичним поглядам. Фотографії Б.Ярошевський передав Ф.Вольській. Лист до свого дядька Познанського, щоб той подав відомості про хлопомана Б.Познанського, він написав. Проте той такі відомості відмовився подавати. Написав листа до батька Л.Сідлецького, бо останній перебував у Південниій Америці і безпосередньо зв’язатися з ним Б.Ярошевський не міг. До Я.Мйодушевського і Вотенбурга Б.Ярошевський також писав, але ті своїх обіцяних матеріалів для альманаху не подали, за що останній не може нести відповідальності. Тому всі наведені В.Липинським „шкоди” Б.Ярошевський вважав безпідставними. В альманасі Б.Ярошевський погоджувався працювати лише за умови, коли на перешкоді не стануть якісь непередбачувані обставини. А такі особисті обставини з’явилися, про що Богдан Ромуальдович і написав у листі до В.Липинського.

У цьому ж 1910 р. Б. Ярошевський, можливо, зустрічався з М. Грушевським у справі конфлікту з В. Липинським. Бо 21 вересня 1910 р. з цього приводу він написав історикові листа, у якому висловив бажання порадитись з професором. У ньому Б. Ярошевський писав:

“Не вважаючи на те, що Єфремов в близьких і приятельських стосунках з Липинським, я міг би згодитись на суд Єфремова, бо він людина чесна, але в той час мені здавалося, що до суду честі ніяких основ не має. … Більше знає стосунки Матушевський, який був навіть присутнім при дечому і на додаток я з ним в найкращих з усіх “радян” стосунках. Це чоловік добрий, але надто мягкий і надто вражливий на сторонній вплив… Оджеж я дуже прошу Пана Професора, щоб був ласкавий дозволити мені порадитись щодо цеї справи… Якщо Ви вирішите, що це діло слід розібрати, в такому разі я вельми прошу Вас… бути між нами судією” [40].

Отже, Б. Ярошевський уже в рік конфлікту сподівався, що М. Грушевський при з’ясуванні винних може стати на його бік. Але М. Грушевський, схоже, відмовився бути посередником.

Чому Б. Ярошевський написав такого екзальтованого, ображено-ворожого супроти В. Липинського, листа? На те були особисті мотиви. Б. Ярошевський був зацікавлений в М. Грушевському як людина, яка хотіла скласти на його руки заповіт і доручити піклування долею і навчанням доньки Марусі та його архівом. Справа ця вимагала від М. Грушевського співчуття до Б. Ярошевського як громадського діяча. А конфлікт з В. Липинським це співчуття і розуміння щодо Б. Ярошевського сильно підважував. М. Грушевський знав про претензії В. Липинського до Б. Ярошевського і мав з ним більше спільних справ, ніж з Ярошевським. Тому можна припустити, М. Грушевський більше міг мати довіру до слів В. Липинського, ніж Б. Ярошевського.

В. Липинського М. Грушевський шанував як вченого і громадського діяча. Саме львівський професор був ініціатором обрання В. Липинського дійсним членом УНТ у Києві та НТШ (пікантним виглядає в цьому сенсі пасаж Б. Ярошевського про В. Липинського як про псевдовченого – “написав одну брошуру і ні одної дійсно наукової праці”; насправді він мав вже за собою, крім брошури про долю шляхти, і грубезний альманах про українсько-польські стосунки в ХVІ–ХVІІ ст., чим могли похвалитися одиниці з українських істориків). Львівський професор враховував і той пієтет, що мав В. Липинський до нього в дореволюційні часи як неофіційного лідера політичного українства. В. Липинський не крився з цими думками, навпаки, звіряв усі свої кроки з опінією М. Грушевського на те чи інше питання українського руху [41].

З М. Грушевським В. Липинський, як ми це відзначали вище, радився протягом другої половини 1908 р. з приводу закладання тижневика “Przegląd Krajowy”. Повідомляв львівського професора про всі перипетії з книжкою “Z dziejów Ukrainy”, докладно повідомляючи про зміну формату і змісту, про включення тих чи інших шматків праць М. Грушевського і О. Яблоновського до нього. Липинський розглядав цей альманах як спільну громадську працю: свою, українського римо-католицького середовища і М. Грушевського. З М. Грушевським В. Липинський радився і стосовно своїх публікацій в “ЛНВ” та “Записках НТШ”, і з приводу інших своїх наукових проектів. Навіть справа самостійницького політичного гуртка, який він творив спільно з Андрієм Жуком у 1911 р., так само спершу була обговорена з М. Грушевським. Здається, саме прохолодне ставлення до ідеї політичної групи “Вільна Україна” – прообразу “Союзу визволення України” – була однією з головних причин відмови від проекту з боку В. Липинського (А. Жук його продовжував здійснювати на власний розсуд далі і, власне, у 1914 р. перевів у життя в формі СВУ).

Сам М. Грушевський вже після визвольних змагань сприймав увагу до себе з боку В. Липинського у дореволюційний період як “підлещування” [42], бажання сподобатися. Хоч насправді В’ячеславу Казимировичу ходило більше про увагу до своєї персони, як уособлення суспільного інтересу цілої верстви спольщених українців шляхетського походження, з боку загальноукраїнської справи, яку представляв М. Грушевський.

Цікавий висновок можна зробити, коли спостерігати всю громадську діяльність В. Липинського за дореволюційний час. Що б не робив В. Липинський, він це виконував не з власної руки, а як справу певної суспільної групи. “Przegląd” та збірник-альманах “Z dziejów Ukrainy” він вважав не лише справою українських діячів польської культури та поляків-крайовців, але й українців націонал-демократичного табору – М. Грушевського і С. Єфремова. Видання популярних брошурок кооперативного характеру, які допомагав робити В. Доманицькому, вважав справою їхнього спільного кооперативного видавництва. Свою участь у “Раді” В. Липинський розглядав також під кутом зору громадського служіння – як представлення на загальнонаціональному форумі, яким була ця газета, інтересів консервативних кіл української суспільної думки. Власне, він і формулював тоді цю думку, бо до В. Липинського увесь український рух представлявся як лівий і соціалістичний, а все праве було, на думку свідомих українців, буржуазне і російське або польське. Тому й факт гострого реагування на негромадське ставлення інших діячів були для В. Липинського болісним моментом, який мав дістати обов’язково різку відсіч.

Напрошується порівняння конфлікту В. Липинський – Б. Ярошевський з конфліктом В. Липинський – М. Євшан, який стався через нетактовний вислів (“телячий захват”) останнього супроти захоплення В. Липинського особою Богдана Залеського. Зневажливе ставлення М. Євшана до останнього екстраполювалося В. Липинським, як ставлення українського демократичного табору до українців римо-католиків, яких представляв В. Липинський. Тому й цю зневагу він переносив на свою особу. Тоді, у 1912 р., після настійливих вимог В. Липинського М. Грушевський згодився надрукувати вибачення відносно В. Липинського, хоч прізвище В’ячеслава Казимировича і не було прямо згадано в публікації М. Євшана [43]. Подібні претензії В. Липинський висловлював і Є.Чикаленку та С. Єфремову у зв’язку з нападками на себе з “вшехпольського” табору і обвинувачень у зраді польській справі на Правобережній Україні. Засновник національного консерватизму вимагав від українців захисту в “Раді” й толерування інтересів не лише демократичних кіл, тобто трактував особисту образу як образу громадську.

Отже, вважати гостру атаку В. Липинського на Б. Ярошевського чимось неприродним й аномальним, що можна заключити з листа Б. Ярошевського, у нас немає підстав. Навпаки, така реакція В. Липинського цілком вписується в загальний ряд його реакції щодо інших справ громадського звучання. Згадаймо також конфлікти післяреволюційного часу з Д. Донцовим, О. Назаруком, С.Томашівським, Радою присяжних УХДС та П. Скоропадським. Усі ці конфлікти супроводжувалися гострими взаємними звинуваченнями, ініціатором яких був В. Липинським, винесенням конфлікту на громадське обговорення, відкритими листами у пресі й публічним обговоренням на широкому громадському форумі. Конфліктуючі сторони натомість виставляли В. Липинському на карб хворобливу амбіцію, самолюбство і навіть нездорову психіку. Така сама оцінка стосовно В. Липинського спостерігається з боку Б. Ярошевського.

Сам М. Грушевський при всій повазі до наукових здібностей В. Липинського був не завжди по відношенню до В’ячеслава Казимировича коректним. І вже на початку їхнього особистого знайомства і співпраці “підставив” В. Липинського в справі рецензії на “Історію України” М. Аркаса [44]. Не повідомляючи його як автора, долучив до його рецензії, коректної і виваженої щодо В. Доманицького, свою рецензію погромницького характеру, чим до певної міри похитнув дружні стосунки між В. Липинським і В. Доманицьким.

Питання видання “Przegląd’у Krajow’ого”, а потім альманаху “Przegląd’у Ukrainsk’ого” обговорювалося В. Липинським і Б. Ярошевським спільно з М. Грушевським на його київській квартирі 13 і 29 вересня 1909 р. Саме М. Грушевський радив залишити крайовський напрям видання [45]. Отже, М. Грушевський сприймав обох як товаришів по спільній праці, і мав бути здивованим несподіваним гучним розривом між ними, після чого мав сподіватися на докладне з’ясування причин конфлікту. Не виключено, що М. Грушевський був знайомий і з листом В. Липинського до Б. Ярошевського, надісланим першим у копії до С. Єфремова, бо зміст цього листа був відомий кільком людям, і як публічний лист міг дійти в копіях і до М. Грушевського.

Примітки

31. Вячеслав Липинський. Листування. – Т.1. – С. 551–552.

32. Там само. – С. 556 (лист від 25 травня 1909 р.).

33. Там само. – С. 661.

34. Там само. – С. 662.

35. Там само. – С. 663.

36. Там само. – С. 664.

37. Відділ рукописів НБУ ім В.Вернадського.-Ф.317.-№1740.

38. Там само.-№1738. Мешкав тоді Б.Ярошевський в Києві на вул.Львівській, 29, пом.6

39. Там само.-№1739.

40. ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 2. – Спр. 864. – С. 16–20.

41. Докладніше про стосунки М. Грушевського і В. Липинського див.: Гирич І. В. Липинський і М. Грушевський у дореволюційні часи // Вячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – К.; Філадельфія, 1994. – С. 53–59; його ж. Вячеслав Липинський і Михайло Грушевський (до історії політичних і наукових стосунків) // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць міжнародної конференції НТШ до 125-ої річниці з дня народження. – Львів, 1994. – С. 306–317; його ж. В’ячеслав Липинський у світлі його листування за дореволюційних часів // Український історик. – 1999. – Ч. 2–4 (141–143). – С. 110–142; його ж. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків М. Грушевського і В. Липинського) // Михайло Грушевський і українська історична наука. – Львів, 1999. – С. 47–64.

42. Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1932) / Упор. Г. Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 80.

У листі від 13 лютого 1923 р. М. Грушевський, у зв’язку з розподіленням матеріальної допомоги заслуженій українській інтелігенції, писав:

“Про Липинського… я з ним колись добрий – він підлещувавсь, удаючи мого духовного ученика etc., але рівночасно, як виявилось, тримавсь з Томашівським, потім він несподівано гостро і негарно виступив против мене, і я перестав з ним мати діло. Але поміч – се зовсім иньше діло, і в тих справах я нічого не зрікаюсь”.

Говорячи про спілку з С. Томашівським, М. Грушевський, мабуть, мав на увазі постання нової державницької історіографії, яка різко розмежовуючи себе від народництва, не цілком справедливо заносила до нього й М. Грушевського як провідного репрезентанта. (Див.: там само. – С. 154: “статею Кревецького… історики Тов. Шевченка розривають зі мною і иньшими “старими істориками” на користь Томашівського та Липинського! – такий епілог моєї праці на львівськім ґрунті і в Товаристві Шевченка!”).

43. Листування В. Липинського… – С. 387–396.

44. Докладніше див.: Гирич І. Ще до проблеми “Аркас і Грушевський” // Історичний збірник. Історія, історіографія, джерелознавство (статті, розвідки, замітки, есе). – К., 1996. – С. 221–230.

45. ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 298, 318.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2144

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.