Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20 ст. / Конфлікт навколо тижневика “Przegląd krajowy” (1910) / Позиція Б.Ярошевського

Конфлікт навколо тижневика “Przegląd krajowy” (1910)

Позиція Б.Ярошевського

Ігор Гирич

Лист Б. Ярошевського до М. Грушевського є, до певної міри, відповіддю на лист В. Липинського від квітня 1910 р. про необхідність громадського суду честі з приводу бажання Богдана Ярошевського цілковито зірвати стосунки з В. Липинським. Хоч і минуло чотири роки, справа ця не була полагоджена, а сам Б. Ярошевський не погодився ні на безсторонній суд С. Єфремова (“людини честі”), ні Ф. Матушевського (близького товариша С. Єфремова і доброго знайомого В. Липинського), ні на третейський суд особи, обраної “людьми довіри” з боку В. Липинського і Б. Ярошевського. Отже, позиція Б. Ярошевського виглядає слабшою за становище В. Липинського. Звідси і звинувачення на адресу останнього з боку автора листа у “психопатії”. Становище Б. Ярошевського у конфлікті не виглядає переконливим.

У кінці листа до М. Грушевського Б. Ярошевський наводить чотири пункти головних обвинувачень щодо В. Липинського: 1) громадська нечесність, – В. Липинський не стільки українець, скільки поляк за свідомістю – він починав свою суспільну працю як діяч Польської партії соціалістичної (ППС); хоч сам звинувачує Б. Ярошевського у належності до ППС (такого пункту в листі до Б. Ярошевського 1910 р. немає, можливо, такі звинувачення були висловлені в інших приватних листах або усно); 2) непорядна поведінка, що призвела до загибелі польсько-українського тижневика. В. Липинський звинувачував Б. Ярошевського в провалі плану видання замість тижневика альманаху; 3) “людина без усяких етичних принципів” не має права з моральних засад оцінювати діяльність Б. Ярошевського; 4) марнотратство і гультяйство В. Липинського призвело до зникнення коштів на видання “Przegląd’у”. Цим Б. Ярошевський відбивав звинувачення у відсутності ідейності і працю в тижневику за гроші.

Маловідомим залишається факт належності В. Липинського до учнівської організації Польської соціалістичної партії. Як відомо, В. Липинський у своїй акції по зацікавленню землевласників українською проблематикою змушений був протистояти вшехпольській ідеології відновлення „Історичної Польщі” на землях колишньої Речі Посполитої та ідеї повної полонізації Правобережжя. Найбільшим впливом серед міської польської інтелігенції Правобережної України користувалася якраз ППС, найчисельніша і найвпливовіша польська партія на підросійських українських теренах. Націонал-демократи Романа Дмовського і польські есдеки не мали такої популярності й поширення. І от виходить, саме “вшехпольська” ППС – сила, проти якої як консерватор з 1908 р. послідовно боровся В’ячеслав Казимирович, була тією першою політичною силою, яка запалила в В. Липинському інтерес до суспільного життя. Саме на це педалює Б. Ярошевський. Але з іншого боку парадокс цей цілком зрозумілий, якщо взяти до уваги, що, по-перше, ППС була найактивнішою політичною силою, авангардом політичного перетворення суспільства, а по-друге, з ППС розпочинали ті польські за походженням революціонери, які згодом прилучилися до подібного українського авангарду – Революційної української партії (РУП). Подібний шлях минув і Левко Юркевич – майбутній лідер УСДРП, якого близько знав В. Липинський і котрого він у 1911 р., під час перемовин щодо створення самостійницького надпартійного угруповання, називав товаришем. Таке звертання В. Липинський дозволяв у листовному спілкуванні лише відносно своїх партійних товаришів.

Та й викликає сумнів факт належності В.Липинського до ППС, як члена партії. Скоріше йшлося про те, що В’ячеслав Казимірович лише брав участь в акціях ППС і лише в тому сенсі, що остання визнавала право українців на будування власної держави і робила в цьому напрямі відповідну агітацію. Наведемо для підтвердження слова самого В.Липинського, написані у кінці 1920-х років Д.Дорошенку, у яких пояснює причини своєї співпраці з ППС:

„Ви ж краще, ніж інші, знаєте перебіг мого життя. Знаєте, чому восени 1900 р. я закликував київську гімназіальну польську громаду злитись в одну з такою ж громадою українською. В польській громаді мали тоді верх ППСовці, які пропагували завзято самостійність України, але з тим, щоб вона була роблена без них, самими українськими руками, а вони б з цього користь для Польщі тягнули. Поскільки перша ідея – самостійність – всеціло захопила мене, постільки друга – роля безвідповідального провокатора цієї самостійності – була мені гидка і противна. Тому я покинув польську громаду і пішов до українців, щоби сам особисто за своєю відповідальністю „робити” між ними – по тогочасному пепесовському вислову – „самостійність”. Чому ця моя праця перед війною не удавалась, Ви теж знаєте. З польською пепесовською молодіжжю я не міг договоритися через вищезазначені причини і через те, що не був соціалістом (ендеки про самостійність України і чути не хотіли). Старше польське громадянство, яке Ви бачили свого часу на нашім київськиім з’їзді [21 лютого 1909 р.] , хоч і погоджувалося зі мною в теорії (несоціалістична самостійна Україна), але не погоджувалась щодо тактики, бо воно було замало численне, щоб зважитись на тактику активності супроти Польщі, супроти Росії і супроти повної байдужості щодо державницьких українських питань серед української інтелігенції. Моя пропаганда серед цієї інтелігенції ідеї несоціалістичної і незалежної Української Держави перед революцією теж не знаходила широкого відгуку… Скласти державницьку українську групу, яка в наших українських умовах могла і може бути тільки несоціалістичною в теорії і пепесовською в тактиці – перед війною не удалося…. Позаяк поляки до нас найблизчі, то я і називая як зразок для цієї тактики – тактику відбудувавших польську державу пепесовців. В чім суть цієї тактики? Безмежна вірність організації і товаришам по організації та безпощадність для тих, хто організації зрадив чи її спровокував.” [46]

Отже, як можна пересвідчитися з авторефлексії, В.Липинський був пепеесівцем тактично, а не ідейно. Чи належав він до організації ППС наразі невідомо. Але сам він себе пепеесівцем ніколи не вважав.

Б. Ярошевський безсенсовно звинувачує В. Липинського у двоєдушності, хоч і сам, за власним зізнанням, до 1902 р. визнавав себе ідейним пепеесівцем. Тому й інвективи на кшталт “свіжоспечений українець” з повною підставою можна звернути і супроти Б. Ярошевського, який на час зміни ідейної орієнтації мав уже тридцять три роки, у той час як Липинському було лише двадцять, а до українства навернувся у 1901 р., тобто на рік раніше за Б. Ярошевського. Проте належність до ППС не означала для початкуючих українців польської культури відсутність українського політичного інтересу. Сам Б. Ярошевський визнавав, що “верховоди” ППС радили полякам з України записуватися до української учнівської громади. У листі Б. Ярошевського згаданий Меленевський (Басок) – пізніше активний український есдек і діяч СВУ, – який відкрито розірвав з ППС, на відміну від “лукавого”, на думку Ярошевського, В. Липинського.

Інша ситуація складалася по відношенню українців до РСДРП. Якщо революціонер українського походження вступав до російських есдеків, то, як правило, вже назавжди залишався російським централістом і великодержавником за переконаннями.

Богдан Ярошевський визнає надзвичайний публіцистичний талант В. Липинського, але сварить “погану вдачу” В’ячеслава Казимировича. Він висновкує, що “з боку суспільного [В. Липинський] шкодлива людина. Цеї шкоди, що він учинив, – вважав Б. Ярошевський, – може й писання його не переважать”. Оце “може” Б. Ярошевського звучить досить промовисто. Тобто воно може переважити громадське значення творчості В. Липинського, а може й ні. Навіть в обставинах особистої образи Б. Ярошевський намагається бути об’єктивним і віддати належне виключно талановитій публіцистиці В. Липинського.

Б. Ярошевський звинувачує В. Липинського у самолюбстві і непогамованих амбіціях. Перше важко заперечити, але на амбіції В. Липинський мав моральне право. І це визнавали більшість його симпатиків, передусім Ф. Вольська, Л. Сідлецький, А. Монтрезор. Цікаво, що всі ці вихованці В. Липинського в 1917 р. влилися в українське, а не польське державне будівництво, ніби підтверджуючи цим правильність концепції батька новітнього українського консерватизму. А чи фразеологія Б. Ярошевського не свідчить про такі ж амбіції з боку його самого? Про амбіційну вдачу Б. Ярошевського пише й сам В. Липинський у нижче друкованому листі. Психологічно зрозуміла заздрість Б. Ярошевського щодо свого молодшого колеги. Ярошевський був на тринадцять років старший за В. Липинського, але в справах видання тижневика такого визнання й авторитету зовсім не мав, що, напевно, його ображало.

Через увесь лист бринить образа Б. Ярошевського на В. Липинського за те, що останній домовлявся спочатку про редакторство першого, а згодом понизив його функцію лише до рівня літературного (“технічного”) редакторства, відсунувши від вирішення ідеологічних напрямних “Przegląd’у”. А від початку він нібито умовляв Б. Ярошевського стати головним редактором тижневика. Між тим таке домовлення навряд чи мало місце. У вже вищезгаданому листі до М. Грушевського від 17/30 червня 1908 р. В. Липинський пише про результати перемовин з Б. Ярошевським і зазначає: “Склад редакції, на нашу думку, мав би бути такий: видавець – д. О. Юркевич, редактор українського відділу – д. Ярошевський (він, власне, веде газету і одержує гонорар), редактор польського відділу – українофіл “крайовець” але не поляк” [47]. Отже, як бачимо, Б. Ярошевського В. Липинський планував на лише редактора українського відділу та літературного редактора часопису. Сам же В. Липинський, безперечно зі згоди сторін, обирався головним редактором, що мав відповідати за ідейно-історіософський напрям журналу. І на такий розклад тоді Б. Ярошевський погоджувався. Тому й звинувачення В. Липинського в інтриганстві не виглядає переконливим. Навпаки, можна запідозрити в цьому Б. Ярошевського, який, попри попередні домовленості і згоду на напрям тижневика, раптом захотів претендувати на місце головного редактора і намагався, як він і сам зізнавався, змінити ідейний напрям тижневика.

Мав В. Липинський підстави образитися на Б. Ярошевського за його дві спроби залишити редакцію тижневика, що спричинило сповільнення праці над підготовкою його чисел і загрожувало закриттям видання ще влітку 1909 р. Те, що повернення Б. Ярошевського в редакцію співпало з одержанням чергової грошевої рати на видання, могло виглядати і як причина до рішення знову стати до роботи. В. Липинський коло себе мав людей, у яких переважав польський національний вплив, ідейним українцем в редакції був лише Б. Ярошевський. І в найскрутнішу хвилину виходу перших номерів він залишив В. Липинського наодинці з поляками. Виходить, В. Липинський більше довіряв Б. Ярошевському, ніж навпаки. І свідченням цьому було звертання “любий друже”, яке він собі дозволяв лише по відношенню до окремих близько знайомих людей. Хіба що В. Доманицький удостоювався такого звертання з осіб політичної еліти України. С. Єфремова В. Липинський величав “вельмишановний і дорогий”. Звертання “дорогий” він уживав лише по відношенню до товаришів по ідейній праці, до гетьманців у 1920-ті рр. або до тих людей, які особисто допомагали йому в справах матеріального убезпечення чи лікування. М. Грушевський не удостоювався більшого ніж “високоповажний Професоре”. А після випадку з рецензією на М. Аркаса В. Липинський перейшов на нижчий регістр – “Вельмишановний Пане Професоре”. Це говорить про те значення, яке В. Липинський надавав співпраці з Б. Ярошевським.

У той самий час Б. Ярошевський ніколи близько не сприймав В. Липинського. В’ячеслав Казимирович, схоже, все ж більше був зацікавлений у продовженні тижневика, ніж його спільник по редакції. Перед закриттям останнього обговорювалися інші варіанти пролонгації періодика як місячника і неперіодичного збірника-альманаху. Але від них відмовився саме Б. Ярошевський, а не В. Липинський. Отже, твердження Б. Ярошевського про бажання В. Липинського, щоб часопис вмер власною смертю, так само виглядає мало переконливим. Особливо, коли взяти до уваги, що альманах “Z dziejów Ukrainy”, який розглядався В. Липинським як продовження “Пшегльонду”, він все ж таки видав у 1912 р. вже без Б. Ярошевського.

Найбільше, що вражає при читанні “обвинувального акту” супроти В. Липинського, це той факт, що останньому довелося майже рік видавати журнал з людиною, яка зовсім не розуміла мету його створення, не поділяла ідейних засад територіалізму та ще й була до нього вороже наставлена. Читаючи листа Б. Ярошевського, хочеться поспівчувати В. Липинському і розумієш, чому він змушений був говорити іншим членам редакції про невідповідність Б. Ярошевського при виконанні завдань “Przegląd’у”. Б. Ярошевський вважав завданням часопису плекання “антоновичського соціально-народного демократизму”. Сам територіалізм В. Липинського Б. Ярошевський розумів так “начеб-то Україна спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права”. Між тим як головною метою територіалізму було на підставі спільного проживання з українцями зацікавити поляків українським рухом і перетворити польського патріота на політичного українця, хоч і етнічного поляка, який мав право плекати польські форми культури [48]. Не випадково С. Радзєйовський відразу звинуватив В. Липинського у бажанні українізувати поляків. Бо ж не випадково В. Липинський вимагав від співробітників журналу відмови від друку в польських виданнях, чого не поділяв Б. Ярошевський. Отже, виходить, в національному українському питанні В. Липинський був значно принциповішим, ніж схильний до компромісів Б. Ярошевський. С. Радзєйовський глибше розумів суть територіалізму, ніж Б. Ярошевський – найближчий співробітник В. Липинського.

Для Б. Ярошевського територіалізм – це “повна безпрограмовість”. І саме територіалізм Б. Ярошевський хотів відкинути як головний ідейний принцип видання й увести демократичну ідеологію відмови поляків від свого культурного минулого на користь українського демократичного руху. Між тим заради власне ширення територіальної свідомості В. Липинський і започатковував видання. Територіалізм був пов’язаний з самостійницькою візією. Він розглядався В. Липинським як перший щабель для формування української самостійницької ідеології серед поляків-землевласників Правобережжя.

Між тим Б. Ярошевський був типовим федералістом, який мало розумівся на доктрині В. Липинського, хоч і більше року з ним близько працював. Тому й писав про В. Липинського:

“Як тільки такий українець польського походження з’являється “самостійником” на польський кшталт, не виносить “москалів”, мріє про спілку Польщі і України звернуту проти Москви, австрофіл, германофіл, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поляків такі думки може спасенні, а для нас вони не годяться”.

Тут впадає в око відверте пересмикування і тенденційна недобросовісність Б. Ярошевського щодо В. Липинського та його поглядів. Останній не був ні австрофілом, ні германофілом, навпаки, завжди закликав спиратися на власні сили, що було засадничою вимогою його політичної філософії. Саме тому, що В. Липинський був принциповим прихильником здійснення власної політичної акції, він відмовився брати участь у Молодоукраїнській групі й розв’язав надпартійне самостійницьке утворення “Вільна Україна”. Ще до революції В. Липинський дотримувався відомого гасла, висловленого в “Листах до братів-хліборобів”, що треба балансувати між двома агресивними сусідами так, що відсепаруючись від Польщі, не втопитися у Москві, і навпаки, відокремлюючись від Москви, не розчинитися в Польщі.

Насправді визнаючи українців нормальною нацією, бажання самостійництва є природною вимогою. Називати думки В. Липинського “міркуваннями поляка” були відвертою нісенітницею з боку Б. Ярошевського. Бо ж “поляк” В. Липинський будував на Правобережних теренах не польську державу, а українську. Зрештою, з такою ж підставою і Б. Ярошевського можна було зараховувати “поляком”, бо, бажаючи федераційного зв’язку з Росією, лив воду на млин відбудування польської державності на підросійських західноукраїнських землях.

Отже, пасажі Б. Ярошевського про невиробленість суспільно-політичних поглядів В. Липинського, його еклектизм радше мають бути звернуті проти самого Б. Ярошевського. Останній дивується, що українці, які вийшли з лівиці ППС, “опинилися в обіймах російських есдеків-централістів”. Але ж сталося це саме через те, що переважила не самостійницька, а федералістична концепція, адептом якої якраз і був Б. Ярошевський. Отже, саме федералізм політичних партій України стояв на заваді викристалізовання національного думання серед українців-партійців соціалістичних партій. Проте цього алогізму Б. Ярошевський не помічає у своїх розумованнях. Напевно, він цим хотів сподобатися М. Грушевському, котрий якраз і був промотором політичного федералізму у взаєминах з російськими політичними силами, що опонували царату в легальній політичній царині.

Б. Ярошевський писав:

“Польсько-українське порозуміння мусить спиратися на корисну для нас політичну платформу, себ-то на федералізм. Нажаль не має зараз ніодної польської партії, яка б проповідувала цей програм федералізму на ґрунті російської державності і систематично його проводила”.

Доктрина федералізму тяжіє над Б. Ярошевським, що не свідчить про його політичну спостережливість. Польське суспільне життя стреміло до незалежності, а отже навіть апріорі федералістичних політичних утворень не могло в них виникати. Тому й з поляками найкраще було вести розмову з позицій аналогічних – українського самостійництва. Це сприймав як аксіому В. Липинський, а зовсім не розумів Б. Ярошевський.

Дивує й таке суперечливе твердження Б. Ярошевського: “В Польщі самостійництво виросло з ґрунту, а у нас це тимчасом тільки доктрина, навіяна або польським впливом, або крайнім націоналізмом (НУП)”. Якщо українське самостійництво є лише доктрина, це не означає, що від неї треба відмовитися. Навпаки, у її розвиток необхідно було вкладати більше сил, якщо вона на той момент не мала суспільного опертя. Якраз це і намагався робити В. Липинський. Тому закиди Б. Ярошевського виглядають зовсім недоречними. Лишається лише поспівчувати В. Липинському, який з таким антиподом у питаннях ідеології, тактики й стратегії українського руху як Б. Ярошевський ще примудрився майже рік співпрацювати в одному виданні. Це воістину вимагало неабиякого терпіння, такту і компромісовості від В. Липинського. Від цього, не дивно, він впадав у відчай, що вимагало відповідної “розрядки”, про яку писав у листі Б. Ярошевський. Темперамент В. Липинського розбивався об мур нерозуміння й пасивності Б. Ярошевського.

Останній блок звинувачень Б. Ярошевського стосується т. зв. гультяйства В. Липинського. Проте навряд чи сьогодні вони сприймаються як негатив. В. Липинському було в 1909 р. лише 27 років і чекати від нього поведінку людини з великим життєвим досвідом і розважливістю, як у майже 40-річного Б. Ярошевського, не випадає. Сам Б. Ярошевський пише про необхідність кудись дівати велику енергію. Імпульсивними, з викидом великої енергії через “душевну релаксацію” були й низка інших інтелектуалів. Серед українців приходить на пам’ять Т. Шевченко та І. Франко. Чи заважала їм творити т. зв. “гульня”, питання скорше риторичне. Напевно, при тій хворобі, що мав В. Липинський, твердження про його “розгульний” спосіб життя виглядає більш ніж явним і упередженим перебільшенням.

Так само звинувачення в зайвих тратах грошей виглядає надсадним. Сам Б. Ярошевський відразу, ніби злякавшись такого звинувачення по відношенню до В. Липинського, тут же додає, що бухгалтерія видавництва була в порядку і йшлося лише про недоліки в розповсюдженні видання, за яке В. Липинський, як формально не член редакції, повної відповідальності не ніс.

Насамкінець вважаємо друк листа Б. Ярошевського важливим, бо він несе багато інформації, яка на сьогодні невідома для дослідників життя і діяльності В. Липинського. При передачі текстів максимально залишено правопис В. Липинського. Збережено його желехівку з відсутніми апострофами і пом’якшеним “ї”. Висловлюємо вдячність пп. С. Паньковій і О. Проценкові за допомогу в копіюванні матеріалів.

Примітки

46. Вячеслав Липинський. Листування.-Т.1…-С.635-636.

47. Листування В. Липинського… – С. 354.

48. Промовистими в цьому сенсі є слова самого В. Липинського, сказані в якості відповідей на обіжник М. Гехтера, редактора газети “Свобода”, уміщені в ній у 1922 р.: “…більше активна і краще зорганізована, зросійщена і спольщена хліборобська меншість прийме мову та національність пасивної української більшости і, працюючи для Української Нації і Держави, стане для цієї більшости потрібною і необхідною”. (Листи В. Липинського… – С. 291).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3467

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.