Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України 19 – поч. 20… / Українські есдеки: між… / Національна демократія і есдеки в їхніх взаємовідносинах

Українські есдеки: між національним і класовим вибором

Національна демократія і есдеки в їхніх взаємовідносинах

Ігор Гирич

Якщо перегортати соціал-демократичні газети і журнали часів Першої російської революції та міжреволюційного періоду, не можна не помітити переважно войовничого і непримиренного ставлення до “буржуазної” діяльності старших товаришів з УРДП-ТУП. Війна “дітей” проти “батьків” точилася на шпальтах усіх партійних видань. Проте на приватному рівні усе було “тихо, мирно, любо”, як пише у своїх спогадах “Про дні минулі” С. Єфремов. Він зазначав:

“Молодь бувала часто і по-приятельському у Є. X. [Чикаленка. – І. Г.], у мене й у інших людей «старшого» віку, часто радилась, шукала допомоги й знаходила її, розмовляла по-людському й не хвалила навіть власних вибриків. Але, коли справи заходили офіціально, про око людське, вона зараз же переходила на військову стопу, хапала паперові мечі й ними грізно, хоч і недошкульно вимахувала над злощасними головами своїх «ворогів»” [66].

Цю боротьбу поколінь Сергій Олександрович називав одною з причин непідготовленості українського руху до здобуття незалежності у 1917 р. через розсвареність всіх і вся, через те, що політики були один з одним “на ножах” [67].

А те, що це у буквальному сенсі слова було боротьбою попереднього і наступного поколінь представників національно-визвольного руху, засвідчує реальне життя. Л. Юркевич і Д. Антонович, керівники РУП і УСДРП, були дітьми двох побратимів, лідерів українофільського етапу національного руху хлопоманів Осипа Юркевича і Володимира Антоновича. Співза-сновник РУП Михайло Русов був сином видавця першого позацензурного “Кобзаря” у Празі, відомого статистика, старогромадівця Олександра Русо-ва і відомого педагога теж старогромадівки Софії Ліндфорс-Русової. В РУП була і донька Б. Грінченка Настя. Двоє синів Є. Чикаленка, Петро і Левко, теж були членами УСДРП. Та все ж між двома поколіннями пролягла відчутна психологічна прірва.

Треба сказати, що попереднє покоління українських діячів, яке вже було ментально українським, а не українофільським, позитивніше ставилося до молодшої генерації діячів, ніж та остання ставилася до “батьків”. Є. Чикаленко на старече буркотіння П. Житецького з приводу невдячного молодого покоління казав, що навпаки, радіє, що в молодих з’явилася своя, а не чергова загальноросійська партія, що є вже РУП і “молодь наша не буде так денаціоналізуватися, як досі, а буде працювати на українському ґрунті” і не пропаде для української справи, як генерація В. Дебогорія-Мокрієвича, Д. Лизогуба, А. Желябова, М. Кибальчича та ін. [68]

Старші розуміли необхідність і зворотний бік поступу. Молодь же занадто різко відмежовувалася від усього культурницького та українофільського, бачачи в ньому лише суцільний негатив. Вона не бачила тих позитивних моментів, які напрацювала у дуже тяжких умовах царських переслідувань уся попередня українська суспільно-політична думка XIX – перших років XX ст. Молодь починала український визвольний рух від себе, не завдавала собі клопоту почитати навіть М. Драгоманова, усю науку життя без-критично черпала з каламутного джерела аподиктичного і догматичного російського марксизму, перетворюючи всі українські революційні партії у звичайнісінькі зліпки з російських радикальних партій. Щодо незнання і нецінування творів М. Драгоманова А. Жук у своїх спогадах писав:

“…Ледве чи хто-небудь з нас що-небудь з творів Драгоманова читав, принаймні про себе це можу сказати, – таке було велике відчуження нашого середовища під російськими ідейними впливами від піонера української політичної думки, від найбільшого розуму, якого видала українська нація в другій половині XIX віку… Без почуття сорому я не можу про це згадувати!” [69]

Багато зробив для постання української соціал-демократії найбільший меценат української справи Євген Чикаленко. Він і його оселя були ніби інкубатором для української революційної молоді. Хоч сам він мав консервативні погляди і був прихильником дрібної земельної власності на селі (до речі, в соціальному сенсі він був фактичним союзником А. Жука і В. Липинського), але в житті підтримував матеріально таких стихійних руїнників, як В. Винниченко. Його старший син Левко Євгенович став одним з лідерів УСДРП у часи визвольних змагань. В. Степанківський та О.Скоропис-Йолтуховський були частими гостями його оселі і по праву можуть вважатися вихованцями його родинного “гнізда”. Дочка Євгена Харлампійовича Вікторія була одружена з Олександром Філаретовичем.

Михайло Грушевський багато зробив для працевлаштування соціал-демократів з Наддніпрянщини, як за кордоном у Львові, так і в підросійській Україні у Києві. В НТШ він знайшов сталі оплачувані посади для В. Дорошенка, В. Козловського, М. Залізняка, О. Назарієва. Не в останню чергу завдяки М. Грушевському відбулася остаточна націоналізація цих людей і відхід від класової вузькості. В. Дорошенка і М. Залізняка можна навіть розглядати як учених і публіцистів, що належали до літературно-публіцистичної школи М. Грушевського. Вони разом з І. Джиджорою, М. Мочульським й О. Роздольським та Ю. Тищенком складали другу “фамілію” голови НТШ після відходу від цієї ролі старшої генерації “фамілії” – І. Франка, В. Гнатюка, І. Труша і Є. Томашівського.

У Києві у видавництвах М. Грушевського та періодичних виданнях “ЛНВ”, “Село”, “Засів” працював інший соціал-демократ, товариш В. Винниченка, Ю. Тищенко (Сірий), який став завдяки Михайлові Сергійовичу одним із творців українського книговидання і книгар-ської справи. У контактах з М. Грушевським постійно перебував А. Жук, у 1908-1914 рр. радився з ним у різних політичних питаннях. Зустрічався з М. Грушевським і С. Петлюра. Під час перебування у Львові заходив на віллу Грушевських. У Києві М. Грушевський поклопотався, щоб Симона Васильовича взяли на працю секретарем у газету “Рада”. На есдецьке “Слово” Грушевський давав пожертви. Багато з провідних членів української соціал-демократії (О. Скоропис-Йолтуховський, В. Степанківський) шукали у М. Грушевського гонорарних заробітків за переклади художньої літератури з європейських мов та друкування статей у “ЛНВ” [70].

Родина хлопоманів Юркевичів, дрібнопомісної шляхти дала чимало коштів на діяльність РУП-УСДРП. Син Осипа Юркевича Левко користався батьківськими фондами як постійною касою партії. Майже всі видання У СДРП: “Наш голос”, “Вперед”, “Дзвони”, “Боротьба” – виходили на гроші, дані батьком і матір’ю Юркевичами своєму синові Левку. Якби Л. Юркевич не мав таких заможних батьків, напевно кількість друкованої продукції УСДРП була принаймні вдвічі меншою. Юркевичі давали гроші під заставу для звільнення з тюрем есдеків. Так у 1907 р. з Лук’янівської в’язниці на їхні кошти були випущені В. Винниченко, А. Жук, В. Степанківський, які згодом опинилися за кордоном. Заможність родини все ж не вплинула на Левка Юркевича в сенсі цінування приватної власності і родинного багатства. Навпаки, саме він був одним з найортодоксальніших у партії прихильників класової боротьби. Проживши на кошти батьків майже півжиття за кордоном, він звинувачував у “буржуазності” людей, які перебивалися лише на гонорарних зарібках за журналістську працю. “Буржуазний” демократ С. Єфремов, сам скромна і незаможна людина, схвалював приватну власність і не закликав до радикального вирішення аграрного питання. Для теоретика УСДРП Л. Юркевича він був одним із знакових фігур “буржуазної” націонал-демократії, з якою треба ідейно боротися. С. Єфремов вважав себе соціалістом, у 1917 р. він очолив Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), правонаступницю УРДП, але його не вважав соціалістом Л. Юркевич та інші партійні догматики УСДРП.

Трагедію українських есдеків найкраще підсумував сам колишній соціал-демократ Валентин Садовський. У 1928 р. він писав, що революційна молодь

“підпала впливу хвороби… – вони захворіли на большевизм, вони не зрозуміли тої прірви, яка відділяє соціалістичний рух в його західноєвропейській трактовці від ленінського бланкізму, вони намагались сидіти між двох стільців” [71].

Примітки

66. Єфремов С. Про дні минулі. – С. 91.

67. Там само. – С. 92.

68. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Нью-Йорк, 1955. – С 329.

69. Жук А. Із спогадів. – С. 209.

70. Гирич І., Тодійчук О. Листи українських соціал-демократів до Михайла Грушевського // Український археографічний щорічник. – К.; Нью-Йорк, 2004. – Вип. 8/9. -С. 633 – 671.

71. Садовський В. З життя і політики // Тризуб. – 1928. – Ч. 33 (139). – VIII. – С. 11.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2361

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.