Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Чинник М. Драгоманова у взаєминах вчених

Ігор Гирич

Однією з ключових проблем у вивченні взаємин вчених є з’ясування швидкої ідейної метаморфози І. Франка, спочатку активного й дійового драгоманівця, згодом народовця і національного демократа – співзасновника разом із М. Грушевським національно-демократичної партії Галичини. Чи було розірвання з драгоманівством з боку Франка актом самостійного свідомого рішення, а чи тут мав місце сильніший духовний вплив М. Грушевського, котрий для І. Франка замінив вплив М. Драгоманова?

Листи М. Драгоманова до І. Франка й відповіді останнього показують, наскільки небажаним і шкідливим для Михайла Петровича був розвиток народовського напряму і політика «нової ери». Навіть реорганізація НТШ була сприйнята М. Драгомановим негативно, хоча йшлося, власне, про науку. Для Драгоманова така наука була не національною, а партійною, з конкуруючого політичного напряму. Франко, перебуваючи під цілковитим впливом софійського емігранта (що він і сам визнавав у пізніших публікаціях про М. Драгоманова), сумлінно виконував його настанови. Конфронтував з народовцями, натомість шукаючи контактів з москвофілами й ліво налаштованими поляками, критикував «вузький націоналізм» прихильників О. Барвінського, відсутність широкого європейського бачення української проблеми і т. п. Діставалося й виданням народовців, у тому числі і «Запискам НТШ». Бачучи, за методою М. Драгоманова, лише недоліки польсько-української угоди, І. Франко не тратив з поля зору безперечні тактичні позитиви, які ця угода давала українцям як Галицької, так і Наддніпрянської України.

Та 1895 р. помирає М. Драгоманов і становище Франка у галицькій політиці міняється на 180 градусів. Тепер він виступає за додержання національних преференцій для української справи, поборення небезпечних космополітичних і промосковських тенденцій в діяльності радикалів, розмежовує різко москвофілів і свідомих українців, сходиться з поміркованими народовцями, натомість розриває стосунки зі щирими й твердими драгоманівцями, передусім з М. Павликом. Власне, конфлікт з останнім і був, у великій мірі, подиктований зміною ставлення до М. Драгоманова. (Іншою, найбільшою, причиною були нападки М. Павлика на управу (виділ) НТШ, членами якого були грушевці І. Франко і В. Гнатюк.) У чому причина такої метаморфози І. Франка?

Про те, що постійна пресія М. Драгоманова гнітила Франка, дошкуляла своїм авторитаризмом і максималізмом, він пізніше сам зізнавався у кількох статтях. Він не згоджувався з багатьма думками Михайла Петровича, але, перебуваючи під постійним тиском авторитету і залізної волі М. Драгоманова, не смів йому перечити. Про це в листі до А. Кримського Франко писав:

«Без сумніву великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але вплив дуже своєрідний, більш негативний, як позитивний. Спеціально як белетрист я майже не скористав від нього; він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, а коли де на що й звертав увагу, то тільки лаючись. Посередньо і беспосередньо він пер мене до публіцистики, але й тут не любив думок інших, крім своїх власних. Реасумуючи все, що лишилось мені в пам’яті з його впливу, я сказав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цьвігав мене. Се була важка школа, тяжча, як у дрогобицьких василіан» [36].

Чи не відбулося того самого й у стосунках М. Грушевського й І. Франка? Тобто, чи не замінив М. Грушевський для І. Франка М. Драгоманова на посту ментора й ідейного керманича?

Такий посил може здатися й занадто сміливим по відношенню до людини, яка за своїм духовним обширом інтелектуального розвитку й знань в різних ділянках духовної творчості стояла вище й за М. Драгоманова, й за М. Грушевського. Проте йдеться тут не про здатність самостійно висновувати, а про вольовий вплив особистості, яка накидає генеральні напрямні ідеологічного мислення. А в цьому сенсі, як ми вже казали, воля голови НТШ була куди потужніша за Франкову вдачу.

Між київською Старою громадою і М. Драгомановим протягом 1880-х років велася постійна боротьба за ідейний вплив. Франко коливався між позицію Антоновича–Кониського і Драгоманова, віддаючи перевагу все ж останньому і його розумінню української політичної ситуації на Наддніпрянщині й у Галичині. Його одруження в цей час на О. Хоружинській в метафізичному сенсі було «шлюбом» з київськими старогромадівцями, що жорстко опонували М. Драгоманову й підтримували народовську політику О. Барвінського у Львові. Часами він схилявся й безпосередньо до львівських народовців, погоджувався навіть часом редагувати їхній журнал, за що піддавався жорсткій драгоманівській критиці. Бачачи вади політичної візії Драгоманова на початку 1890-х, Франко все ж був ближчим до софійського професора, ніж до народовців. Молоді радикали, ключовою постаттю серед яких був І. Франко, у ідейно-політичному сенсі вже не були чистими драгоманівцями, в національному питанні вони почали здійснювати дрейф у бік народовців. А в соціальній сфері вони ще цілком поділяли позиції М. Драгоманова, його соціально-національний детермінізм і чітке розмежування в шкалі «поступ і реакція», в питанні ставлення до заможних верств суспільства.

Для поєднання позитивних моментів в програмі обидвох партій Галичини необхідна була нова стороння сила, якою і став М. Грушевський. Кількісна перевага була на боці народовців. Майбутнє, інтелектуальний потенціал були за радикалами. Кінець політики «нової ери», яку скасував М. Грушевський, – та переломна подія, яка підштовхнула до об’єднання більшості народовців (крім правих консерваторів О. Барвінського) з радикалами. Для молодого Грушевського це був більше ніж сміливий крок. Він ставав на прю з людиною, яка була його облаштовувачем на галицьких теренах. Молодий професор ще не мав відповідної підтримки львівських нотаблів і це могло йому коштувати втрати щойно зайнятої посади в університеті.

Друга проблема. М. Грушевський змінив той напрям політики, який заповідали йому Антонович і Кониський. Стосунки його з метрами київського національного осередку другої половини ХІХ ст. достатньо попсувалися й охололи. Особливо нарікав на згортання співпраці Грушевського з Барвінським і поляками Антонович. Проте Грушевський непорушно тримався прийнятої лінії роблення ставки на І. Франка на противагу Барвінському. Як показало майбутнє галицької політики й наукове розгортання НТШ, рішення Грушевського виявилося, можливо, єдино вірним у тій непростій ситуації. А спільне дітище – національно-демократична партія – відразу стала провідною силою українського галицького суспільства до часів виникнення ЗУНР.

Ілюстрацією до висловленої тези може слугувати ситуація з висвітленням постаті М. Драгоманова на сторінках «Записок НТШ» і ЛНВ. В останніх роках ХІХ ст. Грушевський видав з рамені НТШ етнографічні праці Драгоманова. Антонович турбуватися з приводу становища, яке товариство обрало щодо людини, котра не дуже прихильно, а навіть скептично ставилася до ідеї постання української національної науки без підтримки імперських, але визнаних європейською наукою центрів наукового життя, таких як Петербурзька АН. Тоді Грушевський заспокоїв свого вчителя, що йдеться не про політичні праці Драгоманова і його історіософські ідеї, а про народознавчі праці.

Грушевський поділяв негативне сприйняття Драгоманова Антоновичем в питаннях ставлення до самостійної політики українців у ділянках літератури, культури і наукового життя. У 1901–1906 рр. Михайло Сергійович про це згадував у кількох публіцистичних статтях. Зокрема, в статті «На порозі століття» [37] він писав:

«…на пункті культурної самостійності України (не кажучи про політичну) [М. Драгоманов] до смерті не визволився вповні від впливів панросизму, поручаючи навіть галицьким русинам російську культуру яко вищу та заохочуючи їх до такого уживання прикладом болгар… Він, очевидно, не розумів [ситуації в яку попало українство]; його накликування – в ім’я загальнолюдських поступових принципів звернутися лицем до російської літератури – йшли в руку панросизму, і без того занадто сильному на Україні, а його рада – не порушуючи принципіальних питань виробляти українській мові місце «з долини», в рамах практичних потреб, йшла назустріч і без того сильному опортунізмові й спиняла теоретичне вияснення українського питання».

(Подібним чином Грушевський оцінював Драгоманова в статтях «На руїнах» [38] (1905), «Наступного дня» (1906) й «Рух політичної і суспільної думки в ХІХ ст.» зі збірника «Освобождение России и украинский вопрос» [39]. В останній статті львівський професор критикував невдалий обласний принцип автономізації Росії, який заперечував принцип національно-територіальної автономії). До речі, теза про пріоритет російської літератури над європейською майже один до одного взята з відомої полемічної статті Антоновича, друкованої в журналі «Правда» в другій половини ХІХ ст. й написаної як контраргумент відомим драгоманівським поглядам.

З кінця ХІХ ст. Франко опинився цілком у фарватері ідеологічної концепції Грушевського відносно напряму українського суспільно-політичного руху. У 1900 р. помер О. Кониський – головний київський антагоніст Франка часів його активного драгоманівства. На сторінках ЛНВ і в «Хроніці НТШ» відразу з’являється розлогий некролог Грушевського [40]. Франко одночасно пише невелику популярну брошурку про життя і діяльність О. Кониського (була опублікована книжечкою «Просвітою» у Львові в 1901 р. [41]). Слідуючи заданим Грушевським наголосам, Франко позитивно оцінює внесок небіжчика в розвій української справи. Найбільшим здобутком О. Кониського він визначив польсько-українську угоду і наукову реорганізацію НТШ. Момент конфлікту О. Кониського й М. Драгоманова Франко уникає досить майстерно. Він із розумінням ставиться до тактики Олександра Яковича і одночасно не звинувачує у нерозумінні національного інтересу Михайла Петровича. Франко трактував непорозуміння в українському консервативному й радикальному таборах неможливістю поєднати інтереси поляків, народовців і радикалів, тим що О. Кониський мусив тримати справу порозуміння в таємниці.

Паралельно з працею про О. Кониського Франко пише іншу статтю, яка стала свідченням остаточного подолання Франком «комплексу Драгоманова» [42]. Йдеться про його знакову статтю 1900 р. в ЛНВ «Поза межами можливого» [43]. У ній Франко порахувався з драгоманівським космополітизмом і невірою у незалежницьке майбутнє України. Франко писав:

«…в його політичних писаннях українці завсігди тільки південні росіяни і такими повинні бути і надалі. Він [Драгоманов] силкувався навіть міцніше зв’язати українців з росіянами боротьбою зі спільним ворогом – абсолютизмом… в «Вільній спілці» дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації… Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою… Брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань…» [44]

Цю статтю Франка, на наш погляд, варто розглядати у зв’язку зі щойно створеною за активної участі М. Грушевського національно-демократичною партією Галичини, ключовим пунктом програми якої було здобуття у перспективі незалежності, а на першому етапі – осягнення мети утворення окремого українського коронного краю в Східній Галичині, що давало можливість остаточного розмежування українського і польського національних інтересів.

У розрізі зачеплених нами проблем – еволюції думання І. Франка під впливом М. Грушевського – цікавим для нас є порівняння цієї статті з працею, написаною за п’ять років перед тим. А саме про відгук Франка на статтю Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» [45]. Різниця в оцінці Драгоманова, що сталася за 5–10 років, дуже помітна. Якщо у 1895 р. для І. Франка М. Драгоманов – «щирий українець», «свідомий європеєць і не менш свідомий українець», то в 1906 р. – «етнічний українець, але політичний росіянин» («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова»). Якщо в пізніших працях, писаних, на наш погляд, під впливом ідейних напрямних М. Грушевського, думці Драгоманова про українську літературну мову відповідала постава М. Костомарова про мову «для домашнего обихода», то в рецензії на Ю. Бачинського переконання Драгоманова про існування спільної для українців і росіян високої «загальноруської» літератури виправдовувалося І. Франком боротьбою Драгоманова проти «усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму».

Те саме стосується й ключового питання статті – ставлення М. Драгоманова до української самостійності. У суперечці з Ю. Бачинським І. Франко виправдовував драгоманівський федералізм. За гадкою Франка, М. Драгоманов не був принциповим противником самостійності. Просто для неї в Україні не дозріли об’єктивні обставини. Співчуваючи в глибині душі поглядам Ю. Бачинського про самостійність української нації, І. Франко вдається до характеристичної підміни понять. Він вважає, що федералізм не заперечує самостійність. «Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою» [46].

Але коли ми порівняємо погляд Франка на українську самостійність з 1891 р., в часи перебування у фарватері магістральних візій Драгоманова, то побачимо просто разючу відмінність (див. статтю «Українські «народовці» і радикали» [47]). За Франком, народовці завинили тим, що

«з творів Шевченка зроблено висновок про якусь самостійну Україну, могутню і нещасливу, про козаків, що являють собою ідеал лицарства, відваги і патріотизму, про поляків та москалів як гнобителів цієї України».

Ставлення до Драгоманова часто ставало визначальним у відношеннях Грушевського до тієї чи іншої людини. Тому, можливо, і Франко мусів хоч-не-хоч визначатися: якщо ти з професором, то позбувайся драгоманівства. Характеристичний приклад «партійного» підходу до проблеми дружби проти когось можемо побачити у ставленні професора до племінниці Михайла Петровича – Лесі Українки. В вона писала, що І. Труш «докорив мені «партійністю» супроти нього, за те, що я не зриваю відносин з Павликом, і нібито, в присутності його і Ради [Труш був одружений на дочці М. Драгоманова. – І. Г.] ігнорую Грушевського» [48].

У липні 1903 р. Леся Українка була у Львові і зупинилась у М. Павлика. Там її відвідав І. Франко і відрадив їй заходити до М. Грушевського [49]. І це при тому, що в листі до представника «кліки» Грушевського І. Труша Леся Українка твердила, що не належить ні до «партії» Павлика, ні до «партії» Грушевського і при нагоді відвідувала останнього. А з Павликом її в’яже стара дружба, яку не можуть зліквідувати тодішні обставини – боротьба опозиції (Павлика) проти Грушевського [50].

Російська революція 1905–1907 років викликала новий, підвищений інтерес російського суспільства до Драгоманова як предтечі російського конституалізму і соціалізму. Російська суспільна думка вчепилася за досить зручні для неї думки Драгоманова щодо національного питання, трактованого останнім з централістичних позицій. Ідея обласної автономії якнайкраще лягала в концепцію вирішення національного питання кадетською партією. Проблемою для українського руху було те, що серед кадетів було багато визначних українських діячів зі значним впливом на наддніпрянське суспільне життя. Теза про обласну автономію влаштовувала й підросійські польські партії, які одержували ніби цілком демократичну підставу для відновлення своїх впливів на Правобережній Україні, Холмщині й Підляшші. Ідею обласної автономії пропагував на шпальтах популярної київської газети «Киевские отклики» М. Василенко. Але найбільший культурний резонанс мали суспільно-політичні праці Драгоманова, видані в Петербурзі 1906 р. кадетом Б. Кістяківським.

Негативний драгоманівський вплив, який, здавалося, вже вдалося притлумити Грушевському у Львові й Києві, отримував нове життя. І з цим треба було теоретично воювати. За що і взявся І. Франко за проханням і напучуванням Грушевського. Про це є згадки в його щоденнику за 1904–1910 рр. [51] 7 червня 1906 р. до М. Грушевського звернувся В. Панейко з проханням виступити перед львівськими матуристами з відчитом про М. Драгоманова. Професор «відмовив і пояснив своє становище против роблення з Драгоманова національного пророка, особливо тепер» [52]. Натомість на доповідь зголосився І. Франко. План свого відчиту він докладно узгодив з Грушевським 28 червня того року. Він мав представити Драгоманова як антикваря, тобто, очевидно, як діяча, який не бачив перспектив за окремішнім українським рухом. 15 липня 1906 р. цей реферат він прочитав перед студентською молоддю, а надрукований він був у ЛНВ в серпні під назвою «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова». Перед друком Франко знову 4 липня радився з Грушевським. Грушевський сконстатував у щоденнику: «Своїх критичних планів він в викладі не додержав переважно» [53].

Зовсім протилежної думки була дружина М. Драгоманова, яка на початку 1907 р. в листі звинуватила Франка у зраді пам’яті Драгоманова, кон’юнктурництві, у відсутності щирості в стосунках з Михайлом Петровичем, бо не боронив перед ним (за життя останнього) своєї позиції, не сперечався; догоджав чиїмсь партійним інтересам – натяк на антидрагоманівський вплив Грушевського. Відповідь Франка була цікавою під кількома кутами зору. Він писав, що Драгоманов листувався з ним як радикалом (а йшлося про передмову до листів Драгоманова до Франка), а він, Франко був і є народовцем (sic!?) [54]. Оскільки офіційно до народовської партії Франко не належав, а навпаки – у відкритій полеміці з ними воював, то виходить, йшлося про те, що народовцем Іван Якович почувався в душі, а тоді, виходить, протистояв він народовцям не з ідейних міркувань, а з примусу Драгоманова. Як тут не згадати слова О. Кониського про Франкову нестабільність? Бо де ж тут щирість і принциповість, що закидав Франкові протягом 1906–1910 рр. Грушевський?

Впливу Грушевського на своє нове ставлення до Драгоманова Франко не заперечував рішуче, хоча й не визнавав, що належав до якоїсь «партії». У вузькому сенсі Франко ніби й мав рацію: ні він, ні Грушевський тоді до партій не належали, членство в ендеках вони припинили. Але Л. Драгомановій йшлося не про формальну, а скоріше фігуральну партійність, а в цьому сенсі І. Франко належав до «фамілії», тобто, «партії» Грушевського. Він визнавав себе учнем Драгоманова, але відчував жаль до нього за несправедливе поводження.

Перейдемо тепер до самого змісту праць Франка про Драгоманова, а саме – статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» та передмови до книжки «М. Драгоманов. Листи до І. Франка і інших» [55]. Обидві з’явилися друком у 1906 р. У другій програмного характеру статті І. Франко розвивав думки Грушевського, писані у раніші часи, а головне, висловлені у приватних розмовах в колі «фамілії». Паралелі досить відчутні. Порівняймо:

«Як політик він [Драгоманов] до кінця життя лишався тим, чим був при виїзді з України – gente Ukrainus natione Russus; Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які бачив у ній. України без близького зв’язку з Росією він не міг уявити собі…» [56]

У суперечці з кадетськи налаштованими українськими політиками, що перебували у фарватері російських політичних інтересів, І. Франко, М. Грушевський і С. Єфремов відвойовували М. Драгоманова, проте різними шляхами. Якщо С. Єфремов намагався авторитет Драгоманова використати на українську користь і добачав у Михайлові Петровичу тогочасного соціаліста-федераліста, Б. Кістяківський, навпаки, бачив у Драгоманові російського політика українського походження, що вирішував спільну для українців і росіян суспільну справу, першого по-європейськи налаштованого конституаліста і соціаліста. Франко і Грушевський намагалися через реалістично-критичне ставлення чітко наголосити на негативах і позитивах Драгоманова, на тому, що можна використати для сучасності, а від чого варто відмовитися назавжди. Франко у цей час розлучився з соціалістичними ілюзіями і може тому загостро відмовляє Драгоманову в соціалізмі. У вузькому сенсі це так, Михайло Петрович не був теоретиком соціалізму. У широкому ж сенсі його все ж таким можна вважати. І саме як соціаліста в загально напрямній діяльності його вважав М. Грушевський, передусім у часах української революції.

Франко виокремлює, як потрібний тодішній Україні плюс, драгоманівський еволюціонізм, що заперечував революційні методи боротьби (у цей час Франко сам перестав бути радикалом, а тому відзначав у Драгоманові те, що було притаманне йому самому). А ще він відзначав драгоманівську повагу до особистості, тобто, вивищення особистісного над громадським.

Вірний драгоманівець М. Павлик сприйняв критицизм Франка відносно М. Драгоманова як зраду ідеалам молодості і небезпідставно приписував таку зміну пріоритетів саме негативним впливам на Франка М. Грушевського. За нових суспільних обставин у Галичині Павлик продовжував пропагувати лінію Драгоманова, постійно спілкуватися з небогою Михайла Петровича Лесею Українкою, яка підтримувала Павлика у справі спадщини Драгоманова.

Є й інше непряме свідчення наявності «замовлення» Грушевського на критику Драгоманова Франком. У 1907–1910 рр. при кризових загостреннях хвороби Франка йому часто повторювалися видіння, коли до нього з’являвся Драгоманов і крутив йому руки, або що Драгоманов надихнув його написати «Історію української літератури». Чи не тому Франко у цей період вдається до критики «Історії України-Руси» Грушевського, бо останній був промотором двох достатньо гучних у суспільстві реакцій на Франкові виступи. Перша – уже згадувана критика Драгоманова, а друга – його відома стаття в німецькій газеті «Ді Цайт» про А. Міцкевича «Поета зради». Статтею про А. Міцкевича Франко ніби мстився польським громадським колам, які закрили йому дорогу до професорства й використовували для праці на польському культурному полі. Ця справа, так само, як і у випадку з Драгомановим, мала своє продовження. У 1909 р. Франку «привиділося», що він знайшов раніше невідомий рукопис незнаної драми А. Міцкевича «Wielka utrata». У цій варіації галюцинацій Франка також можна побачити намагання якось затерти, применшити свою провину перед пам’яттю видатного польського поета за образливу статтю 1898 р. Між тим до конфлікту Франка з поляками Грушевський мав лише опосередковану дотичність. Адже він спонукав Франка обійняти посаду в структурі НТШ і припинити «наймитування» по сусідах.

Коли І. Франко в часи хвороби висвітлив у рецензії ключову працю М. Драгоманова «» (у виданні М. Павлика) в критичному дусі, М. Грушевський завернув рецензію авторові й не надрукував в «ЛНВ». І. Франко визнав думку Михайла Петровича про те, що весь час, проведений українським народом у Московській державі пропащий, «занадто песимістичною» [57]. Проте, схоже, М. Грушевський, хоч і мав особистісні проблеми з М. Павликом, поділяв думку останнього, який гадав, що М. Драгоманов мислив таким чином:

«Одно спасіння: вирватись з царства нашої пропащості, відділити й відгородити українську землю від Росії – якнайшвидше, за всяку ціну, поки ще час…»

Виходило, І. Франко піддавав критиці те положення, яке, на думку М. Грушевського, було дуже важливим і позитивним, коли оцінювати всю суспільно-політичну спадщину М. Драгоманова. І. Франко залишався ще у 1909 р. критичним до свого вчителя, але критикував корисні для українського руху початку ХХ ст. думки, хоча в цілому сучасний читач і не має ніби заперечень до наголосів літературознавця, що і під росіянами українці у ХVII–ХІХ ст. мали позитиви: приборкали турецьку агресію й польський автократизм, мали можливість друкувати Г. Квітку й Т. Шевченка, видавали журнал «Основа». Можливо, М. Грушевського не влаштувала однобічність І. Франка, який у рецензії лише підкреслив крайнощі гадки М. Драгоманова й невправність тлумачень М. Павлика. Очевидно, саме тому він і написав на записці, що повертала рукопис І. Франкові:

«Високоповажний пане Докторе! Я ще раз перечитав рецензію на брошуру Павлика, але мимо найліпшої волі не вважаю вказаним її друкувати» [58].

Примітки

36. Франко І. Зібрання творів… – Т.50. – С. 115.

37. Грушевський М. Твори: У 50-ти томах. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 213.

38. Там само. – С. 317.

39. Там само. – С. 394–395.

40. Грушевський М. Олександр Кониський. 18(30)VІІІ.1836 – 29/ХІ(11/ХІІ)1900 // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 1. – С. 227–233.

41. Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського // Франко І. Вибрані твори у трьох томах. – Дрогобич: Коло, 2005. – Т. 3. – С. 276–298.

42. Визначення упорядника коментарів О. Багана (Франко І. Вибрані твори у трьох томах… – С. 664.) Єдине, з чим не можна погодитися з автором приміток, так це те, що М.Грушевський у 1917 р. був «учнем М. Драгоманова». Насправді все зовсім навпаки. Саме Грушевський допоміг Франкові позбутися ідейного впливу М. Драгоманова. Пізніше захоплення Грушевського постаттю М. Драгоманова пов’язано якраз не з національними моментами в творчості останнього, а прокламуванням європейського вибору, заснуванням у центрі Європи непідвладного більшовицькій цензурі нового еміграційного інтелектуального осередку.

43. Франко І. Вибрані твори… – С. 409–417.

44. Там само. – С. 415–416.

45. Вперше друкована у журналі Франка «Житє і слово» (1895, т. 4). Див.: Франко І. Вибрані твори… Т. 3. – С. 388–389.

46. Там само. – С. 393.

47. Там само. – С. 369–370.

48. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970. – С. 689.

49. . – С.692.

50. . – С.696 (лист від 16.06.1903).

51. ЦДІА України в м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 117зв., 119, 120зв.

52. Цікаве завершення фрази, яка ніби передбачила зміну ставлення М. Грушевського до М. Драгоманова у майбутньому. Коли зазнали поразки визвольні змагання 1917–1921 рр., потреба соціального перетворення виходила на передній план для партії есерів, яку представляв тоді професор. Тоді знову актуальною ставала тема політичної еміграції. М. Грушевський щодо Драгоманова змінив негатив на позитив і видав дві праці, які стали для більшості істориків свідченням тривалого у часі позитивного ставлення видатного історика до женевського емігранта (Грушевський М. З початків українського соціалістичного руху: М. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. – Відень,1922. – 212 с.; Його ж. Місія Драгоманова // Україна. – 1926. – № 2–3. – С. 3–28). Я. Грицак у своїй останній книжці про І. Франка пише, що у 1920-х роках М. Грушевський у пантеоні українських діячів нового часу підносить лише М. Драгоманова, а згадує про Івана Яковича лише 1926 р., під час святкування свого 60-річного ювілею (Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота. – К.:Критика, 2006. – С. 428). Гадаємо, це не зовсім так. Протягом 1924–1928 рр. М. Грушевський послідовно пише низку статей про М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, В Антоновича, М. Драгоманова й І. Франка. Отже, є підстави казати, що академік вибудовував ключові постаті нової України саме як органічну цілість, не виокремлюючи спеціально саме М. Драгоманова.

53. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк.120зв.

54. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 311.

55. Передмова [до видання «М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і інших. 1881–1886». – Львів, 1906] // Франко І. Вибрані твори у трьох томах. – Т. 3. – С. 589–595, 596–610.

56. Там само. – С. 603.

57. Франко І. Михайло Драгоманов. Пропащий час. Українці під московським царством (1654–1876). З передмовою М. Павлика. – Львів, 1909. – С. 38 // Франко І.Зібрання творів… – Т. 47. – С. 402–404, 701–702.

58. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка. – Ф. 3. – № 814. – Арк. 1–3.