Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / „Скорбное бесчуствие” до українського Києва

„Скорбное бесчуствие” до українського Києва

І. Б. Гирич

Минуло вже п’ять років, як ця книжка побачила світ [Александр Леонидович Анисимов. Скорбиое бесчувствие. На добрую память о Киеве, или Грустные прогулки по городу, котрого нет. -К.: ДЛрощаков и Табачник, 1992. – 264 с.], і, здавалося б, запізно на неї відгукуватися. Та нам не попадала на очі бодай якась більш-менш серйозна рецензія на неї, а саме на таку увагу книжка, безперечно, заслуговує. Свого часу її автор стояв на чолі дуже цікавого періодичного видання – газети „Андріївський узвіз”. Вона виходила передусім завдяки самопосвятній праці Олександра Анисимова. Книжка про Київ стала своєрідним підсумком його корисної роботи, пов’язаної з редагуванням цього тижневика.

Досі кожний києвознавець користався переважно з праць дореволюційних краєзнавців, обираючи з усієї маси літератури про Київ, як правило, до десятка засадничих праць. Почавши від застарілих стилістично описів Софійського собору й Києво-Печерської лаври Є.Болховітінова та першого наукового твору про Київ М.Берлінського, цікавий читач міг удатися потім до книжок М.Закревського, М.Максимовича, М.Петрова, путівників К.Широцького й Ф.Ернста. Оце, власне, й уся основна література, якою послуговувався загал, аби дізнатися, що з себе являв Київ до 1917 року.

Нова праця про Київ не претендує на науковість і всеосяжність. Сам автор поклав собі завданням дати зоровий, емоційний образ міста, якого вже немає, розповісти про архітектурні перлини, які ми втратили назавжди. О.Анисимов свідомо відмовився від традиційного хронологічного принципу опису пам’яток і подій, з ними пов’язаних; основним для нього було показати місто кінця XIX – початку XX століття, зробити такий собі своєрідний зріз життя Києва на тлі його архітектури напередодні великих руйнувань 1930-х років. Щодо цього його книжка нагадує скорше рекламні путівники по місту, які щороку з’являлися на початку XX століття. Та за викладом це суто публіцистична річ, що наближається до відомих повістей В.Некрасова й М.Ушакова.

Повертаючись подумки до кінця 1980-х років, коли замислювалася ця книжка, пригадується, як боліло кожному залюбленому в київську рукотворну красу знищення київських церков. Болісно було відчувати втрату того, що найбільше приваблювало в Києві, що вирізняло його з-посеред інших міст колишньої імперії, що робило його другим Єрусалимом для східнослов’янських земель. Лейтмотивом книжки О.Анисимова якраз і є ця ностальгія за київськими церквами, більшість яких уже не повернути. Він не лише згадує загиблі шедеври культової архітектури, про які вже багато писано, а й про рядові парафіяльні храми, що властиво сформували обличчя київських вулиць. Наприкінці книжки автор наводить майже повний перелік загиблих київських храмів, докладніший за той, який ми мали згідно з відомостями, поданими на мапі Л.Проценко „Пам’ятки Києва, знищені у XX столітті” та в книжці-альбомі Т.Геврика „Втрачені пам’ятки Києва”.

Іншим позитивом книжки О.Анисимова є розповідь про життя Києва на зламі двох епох. Опис цей вийшов у нього не лише жвавим, а й щирим, проникливим, навіть художнім. Перед читачем постають малюнки київського побуту початку століття. Він дізнається, скільки коштували квитки на трамвай, ночівля в готелі, скільки і якого ґатунку було готелів; що собою являли київські кав’ярні і пиварні; як розважалися кияни, які театри, ресторації, синематографи, музеї вони відвідували; у яких навчальних закладах учили своїх дітей. Читач з подивом робить висновок, що жити в тому місті було цікавіше, легше, а побут був значно розвиненіший порівняно з нашими часами. Він розуміє, що більшовицький соціальний експеримент нагло перепинив зв’язок між поколіннями, відірвав нас від європейського стилю життя, бо ж, власне, ми жили тоді у Європі. Сумне це відчуття, але певною мірою оптимістичне. Може, хоч наприкінці цього століття знов заживемо в унісон зі світом – сто ж років тому ми вже жили з ним разом.

Окремі розділи розповідають про знищення радянською владою київських кладовищ, у них порушується проблема київської топоніміки – невиправданих перейменувань вулиць і окремих районів. Робота О.Анисимова буде дуже корисною для всіх, хто тільки вперше торкається забутих сторінок минулого Києва. А те, що вона зроджує полеміку – змушує замислитись і сперечатися – промовляє за її вартісність.

Як кожна авторська праця, книжка О.Анисимова викликає низку рефлексій, якими хочеться тут поділитись. У цілому це цікава й корисна робота, але, читаючи її, не можна позбутися неприємного присмаку. Щось таке дуже знайомо чуже прозирає чи не з кожної її сторінки. Порівняймо, скажімо, книгу Г.Григор’єва „У старому Києві” і мемуари В.Шульгіна про місто „русской славы”. Наскільки перша нам видається своєю, теплою й рідною, і наскільки холодною й чужою сприймається книжка корінного киянина, редактора „Киевлянина”.

Так, це правда, що Київ напередодні двох російських і української революцій був переважно російським містом. На жаль, йдучи за автором, саме такого висновку доходить читач. Але ж це ще не вся правда. І справу не рятує навіть репліка про те, як нищачи мазепинські собори, більшовики руйнували національну свідомість, бо закінчується вона нав’язливою фразою про шкідливість примусової українізації, зрештою міфічної. О.Анисимов прекрасно розуміє (про це він пише у післяслові), що ідилією „російського” міста не вичерпується проблема Києва модерної доби. Та чогось уважає за можливе роз’єднати, цілком свідомо, національне відродження і „просто” міське життя. Перше він залишає за дужкою, розглядаючи друге, як не пов’язане з першим явище. Насправді ж це речі цілком сполучені між собою навіть на архітектурному рівні. Бо, скажімо, зводилися будинки в українському модерні, існували український міський музей, український театр, виходили українські газети й журнали, книжки, діяли українські товариства, кінець кінцем саме в Києві переважно мешкала наддніпрянська національна еліта.

Позірна російська фізіономія міста лише зовні може свідчити про „російськість” Києва. Абсурдно було б уважати, скажімо, Таллінн, Прагу або Краків зі Львовом німецькими містами (хоч будували їх у XIV – XV століттях переважно німці), а Вільнюс – за цією логікою – назвати польським містом. З такої перспективи, навіть хоч би як того хотілося, Київ не можна вважати російським, дарма що в ньому з другої половини XIX століття й домінувало російське чиновництво, купецтво, вояцтво і, зрештою, інтелігенція.

Безперечно, публіцистичний стиль викладу давав авторові право на довільне, авторське сприйняття тодішнього київського життя, але з багатьма моментами цього сприйняття просто неможливо погодитися.

Окремий розділ займають описи знищених київських монументів. Левова частка обсягу припадає на пам’ятники царям. Зрозуміло, з мистецького погляду вони мали певну цінність (до речі, далеко не абсолютну, як це наголошує автор), але чи так уже втратив Київ, позбувшись цих „ідолів” тієї епохи? Непереконливо звучать „стихирі” про діяння російських імператорів для Києва. Дуже вже сумнівної ваги такі твердження. По-перше, не все, що діставало їхнє благословення, робилося їхнім коштом, це здебільшого була ініціатива городян, прибрана в прийнятну для тих часів оболонку. По-друге, не все було так гладко з царською протекцією Києву – багато будувалося, та не все пасувало місту, не все було до лиця бароковій столиці.

Взагалі цю бароковість зовсім не толерували царі та їхні намісники. Тож сливе до всіх парафіяльних церков подобудовували незугарні дзвінички в псевдомосковському стилі (церква Миколи Набережного, Іллінська, Спаса на Берестові, Трьохсвятительська) або зруйнували й накинули непритаманне наметове завершення низці інших пам’яток (Аннозачатіївська церква, стара Петропавлівська трапезна в Лаврі, домова церква в Сулимівській богодільні).

Дуже спірним є твердження про художню вартість для Києва церков, зведених у „казенному” стилі середини XIX – початку XX століття. А саме Десятинної церкви на Дитинці (в цьому, правда, сумнівається і сам автор), Казанської церкви у Флорівському монастирі, Петропавлівської церкви на Куренівці, Микільсько-Йорданської і Введенської церков на Подолі, а головне – комплексу жіночого Покровського монастиря на Лук’янівці.

Щобільше, російська влада з ідеологічних міркувань не зупинялася перед варварською руйнацією пам’яток. Окремо варто було б згадати про свідоме розбирання п’ятиярусних іконостасів XVII-XVIII століть у Софійському й Успенському соборах та Кирилівській церкві, про знищення мальовань у головному лаврському соборі та інших церквах гетьманської доби. Про численні перебудови пам’яток, що нівечили їхній первісний вигляд. Наприклад, закладення аркади головного будинку Києво-Могилянської академії або спотворення будинку митрополита в Лаврі зведенням Благовіщенської церкви.

Ці явища – не лише показник несмаку офіціозних архітектів, а й ланка в ланцюгу планомірної боротьби проти „мазепинсько-сепаратистського” руху на терені монументального мистецтва. І хоч би як хотілося авторові бути поза політикою, йому це не вдалося. Нехтуючи примарний, на його гадку, національний чинник, він, можливо позасвідомо, став на позицію тих, хто стримував природний національний розвиток містобудівного київського мистецтва на зламі століть.

Лихоманкове будівництво – на тлі білосніжних мазепинських соборів – прибуткових будинків у псевдоросійському стилі („наришкінське бароко”), з дахами, фарбованими „шахівничкою”, з „пузатими” колонками й штучними ґанками в дусі часів Олексія Михайловича; квапливе насичення Києва статуями Миколи І, Олександра II, Столипіна і подібним, воднораз заборона пам’ятника Т.Шевченкові – як це все нагадує вакханалії недавніх часів, кінця брежнєвської епохи з її монстрами-монументами, музеєм Леніна, зриттям частин Володимирової та Купецької гір. Це останнє викликає справедливе обурення автора книжки, але чогось він не завважує подібності тих двох періодів. Коли руйнується імперія, виникає агонічне бажання в останні часи залишити для нащадків пам’ять про себе у витворах, хай навіть далеких від мистецтва.

Спокусливою може видаватися мета – побачити місто цілковито вцілілим, неторкнутим протягом двох останніх століть. Часто-густо прихильники такого погляду наводять приклад Іспанії, де монументи диктаторові Франко сусідять з пам’ятниками загиблим республіканцям. До речі, цей часто й охоче наголошуваний приклад не зовсім коректний, бо в Іспанії не було такого посутнього чинника громадянської війни, як в Україні, де національну державу українського народу було брутально знищено інвазією збройної сили іншого народу й іншої держави.

Переважно стикатися доводиться з іншою практикою. Скажімо, у Варшаві в 1920-х роках розібрано майже всі російські православні храми й пам’ятники імперським урядовцям; і хоч здається, що є підстава для закиду – ніби полякам забракло т.зв. цивілізованого підходу, навряд чи можна дорікнути їм щодо браку логіки в такій реакції на численні історичні кривди, заподіяні їм Російською імперією. Мусимо пам’ятати про щонайдужчий вплив архітектури на формування ментальності жителів міста, і тому допустиме історично обгрунтоване підправлення містобудівного зорового ряду.

У зв’язку з цією проблемою стоїть порушене в книжці питання про дії Центральної Ради щодо усунення тих пам’ятників, які дискредитують українську столицю. О.Анисимов цілком хибно проводить паралель між тодішньою українською владою і пізнішою діяльністю більшовицької адміністрації.

Насправді документ, наведений у книжці й підписаний М.Біляшівським, якраз є, на наш погляд, зразком виваженої постави в такій дражливій справі, як повернення історичної справедливості в мистецькій царині. Жоден з небажаних для публічної демонстрації пам’ятників не призначався на перетоплення, як це сталося за більшовиків. Ішлося лише про перенесення пам’ятника Миколі І. Не пропонувалося навіть переносити монумента Олександрові II. Висловлювалося побажання скульптури зберегти й передати до музеїв. Єдиний виняток – ганебний пам’ятник Іскрі й Кочубею, який не мав жодної мистецької вартості. Виконаний аматором-офіцером, він навіть у чорносотенному „Киевлянине” удостоївся порівняння з двома п’яничками на відпочинку. Так само тактовно розв’язувалося питання з державними гербами колишньої імперії. Тож абсолютно незрозумілий авторів висновок, що Центральна Рада в дечому „перестаралась”, маючи на увазі нищення монументів.

Прикро в такому тлумаченні те, що в киянина не викликає обурення існування в місті пам’ятника таким одіозним особам, як, скажімо, генерал-губернатор Дрентельн – автор Емського циркуляру, розпинатель Кобзаря і т.д., і т.ін. Мимоволі пригадуєш тут братів-поляків, які з відновленням своєї державності скинули з постаменту кінну статую завойовника Варшави фельдмаршала Паскевича. Але ж то поляки – нарід з розвинутим почуттям національної гідності.

Не все збудоване за 20 – 30 років до революції було питомо київське і не всім, чого тепер немає, варто перейматися. Не збереглася дзвіниця Трьохсвятительської церкви 1880-х років – шкода, але справжньою трагедією є втрата самої Трьохсвятительської церкви, з якою дисгармонувала та дзвіниця.

Для киян з традиціоналістським сприйняттям довкілля церковні новоділи на кшталт Феодорівської на Лук’янівці, Троїцько-Либідської чи Єлизаветинської церкви на Трухановому острові виглядали так само неоковирно, як сучасні залізобетонні коробки середмістя в оточенні еклектичних і модерних будівель.

Захоплюючись минулим Києва, автор втрачає критичність, впадаючи в іншу крайність. І це робить книжці ведмежу послугу. Читач усім внутрішнім ладом викладу підготовляється до нехитрого висновку: „Все, що було до 1917 року – добре, опісля – погане”. Нехтується така проста істина, що це „погане” певною мірою готувалося, визрівало в цьому „доброму часі”. Не все було гаразд із містом та його мешканцями, якщо вони дозволили більшовикам з російським інтелігентом Муравйовим на чолі розстрілювати з гармат Київ.

Півмільйонне місто не вийшло на його захист під Крути, як піднялося населення Таллінна й Риги, аби оборонити себе від червоної навали, бо для нього В.Ленін і А.Денікін були „рідніші” за М.Грушевського й С.Петлюру. До того ж, кількісне збільшення церковних споруд не відповідало адекватному збільшенню правдивої релігійності серед людності, тим-то одні й ті самі кияни спочатку апатично дивилися на зведення недолугих культових споруд, а десять-двадцять років по тому байдуже споглядали руйнацію їх, руйнацію, на жаль, тотальну, коли гинули й справжні шедеври.

Дуже просто, згідно з автором книжки, повинна розв’язуватись і топонімічна проблема. Треба тільки вибрати з-поміж назв найбільш підхожу і повернути ту назву київській вулиці або майданові. Хрещатицька площа для автора прийнятніша від площі „Вільної України”, дарма що столиця нової держави не може мати в центрі імен яких-небудь, нехай, може, і непоганих царських чиновників. А за часів бездержавності України останніх двох століть, твердо провадженої імперської політики „обрусєнія” не могло народитися питомо українських назв. Наприклад, нинішня вулиця Грушевського називалась Олександрівською, інших назв невідомо, то що, треба було її повертати? І таких прикладів лише по центру можна навести чимало. Якщо ж взоруватися знов-таки на закордонному досвіді, то переконаємося, що і там залюбки вдаються до, так би мовити, кон’юнктурних найменувань. У Варшаві в 1990-ті роки вулиці середмістя названо іменами Ю.Пілсудського, Армії Крайової, Солідарності тощо.

Кожна синтетичного характеру праця, та ще й написана за короткий час, сливе приречена на фактичні помилки. Перелічу лише найбільші з помічених. У списку зруйнованих культових споруд другу назву Борисоглібської церкви на Подолі неточно подано як Йоана Хрестителя, за святом треба було Різдва Йоана Предтечі. Подільську Введенську церкву – муровану збудовано в XIX, а не в XVII столітті, коли вона була ще дерев’яна. Володимирсько-Либідську церкву перенесено не з району Печерської площі, а, точніше, з району військового училища зв’язку. Йорданська церква на Куренівці посвячена була на честь св.Миколи. Сплутано дві вознесенські церкви – одну дерев’яну, на території нинішньої Академії мистецтв і другу муровану на колишній вулиці Артема, збудовану на новому місці замість першої; з тексту ж можна зрозуміти, що вони нібито існували одночасно. Серед зруйнованих фігурує Троїцька церква Іонівського монастиря, хоч насправді вона лише позбулася бічних бань. Десятинну церкву було названо на честь Різдва Богородиці, а не Успіння. Взагалі шкода, що автор відмовився здебільшого подавати точні дати побудови церков, обмежившись століттям.

У розділі про київські кладовища автор чогось називає Василя Тарновського істориком, хоч він був колекціонером і меценатом, і ще О.Селіна – артистом, а той був професором-словесником Київського університету.

Книжка О.Анисимова – продукт перехідної доби. Як на мене, характеристичною виглядає поява в 1990-х роках саме такої інтерпретації історії столиці України новітніх часів. Не поталанило Києву стати цілком українським містом напередодні 1917 року, не став він таким і в 1990-ті роки. Отже, хоч як сумно нам це визнавати, у суспільстві й тепер ледь чи не панівною є така опінія, яка Київ розташовує між двох національних культур – російською і українською. Таку гадку підтверджує й поява торік книжки М.Ковалинського „Меценати Києва”, також російськомовної й імперськоцентричної праці.

Не можна не визнати, як програє книжка О.Анисимова концептуально не лише провідникові за редакцією Ф.Ернста, а й „Київським збірникам історії і мистецтва”, праці „Київ та його околиці в історії та пам’ятках”, зредагованих М.Грушевським, „Новим студіям з історії Києва” В.Щербини. На часі поява нового дослідження про Київ, де б києвоцентрична концепція дістала своє втілення не лише щодо князівської доби нашої історії, а була б послідовно проведена стосовно всього тисячолітнього існування Києва й Русько-Української держави. Книжка не лише мусить фіксувати прожите, констатувати доконаний життєвий факт – вона ж повинна конструювати майбутнє.

Опубліковано: Пам’ятки України. – 1997. – Ч. № 3 (116). – С. 122-125.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3602

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.