Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / Боротьба за Київ як ключове питання української ідеї

Боротьба за Київ як ключове питання
української ідеї

Ігор Гирич

Києву від самих його першопочатків самим Провидінням була визначена роль серця України-Русі. Сакральну природу його збагнув ще Нестор-літописець, чи той, хто був автором перших рядків «Повісті минулих літ». Його хвилювали два питання – «звідки пішла земля руська?» і «хто почав княжити в Києві?». Київ для кожного українця і навіть для кожного православного слов’янина – уособлення всього первісного, сутнісного, ідеального. Небагато є таких міст на землі. Як Рим для європейської цивілізації й італійців, Єрусалим для близькосхідних мусульман, іудеїв та християн, Константинополь для греків та інших етносів східноєвропейського і західноазійського регіонів, так Київ для всього простору між Балтикою і Чорним морем, з одного боку, та Карпатами й Тихим океаном – з другого став виразником основної життєвої ідеї, що свідомо і підсвідомо впливала на громадське життя цієї частини суходолу протягом багатьох сторіч.

Люди оселилися тут давно, але справжнім початком історії міста стали перші сторіччя нової ери, коли, за легендою, на його благословенних горах поставив хреста Андрій Первозванний і напророкував цій місцині славне майбутнє великого міста світу. Таким і «відбувся» Київ в історії – святим містом на святих горах. Таким і залишиться він, доки тут житимуть люди.

У переломні моменти, коли вирішувалась доля народу, питання його подальшого існування, щоразу знов виринала тема його богоспасенності, богообраності та формувався відомий у часи Середньовіччя погляд на Київ як на втілення ідеї «граду Божого» на землі.

Першим «градом Божим» був Єрусалим. Згодом кожний народ, що починав усвідомлювати своє місце в системі християнських цінностей, творив для себе свій образ ідеального міста – прообраз ідеального співжиття на землі. Однак далеко не кожна країна давала приклад такого святого житія. Тільки деяким містам удалося стати віхами в історії Середньовіччя. Це Рим для всієї Західної та Центрально-Східної Європи, з кінця Середньовіччя – Лондон; Прага для чехів (ми тут не беремо до уваги реалій сучасної космополітичної епохи, оперуючи категоріями ери позитивізму).

Обрані міста ставали такими насамперед завдяки подвижницьким зусиллям кращих людей. У більшості ж випадків значення міста визначалося його столичним статусом, коли місто було осідком володаря суверенної місцевості.

Києву теж випало бути місцем мешкання володарів придніпровських висот – київських князів, що протягом щонай-менш 400-500 років правили життям не тільки Києва, а й усього регіону між Бугом і Волгою. Київ із самого початку став схожим на свого великого попередника – Царгород з його структурою підпорядкованості духовних властей світським, зі схильністю до цезаропапізму. Однак через якихось 50 років після офіційного запровадження християнства народний інстинкт, влучно визначений М. Грушевським як українська схильність до радше громадського, аніж авторитарного трибу життя, до соборноправності, довів до перемоги духовного напряму, що виникає з самої суті українського характеру (на відміну від інстинкту росіянина, якому, як вважав той самий М. Грушевський, властивими є обрядовість, формалістика, казуїстика).

У Києві перемогла концепція не офіційної державної, а народної церкви. Діяльність митрополитів Іларіона, Антонія, Феодосія та інших ченців Києво-Печерського монастиря визначили саме такий релігійно-ідеологічний вибір стародавніх українців. Духовним центром, що притягав до Києва помисли і сподівання всієї України-Русі, стала Лавра. Вона виявилася центром тієї піраміди духовно-ідеологічних цінностей, що об’єднала дві епохи – стародавньої та середньої історії України, періоди києво-князівський і литовсько-польський.

Світська влада Києва остаточно впала 1240 р., а його політичний вплив зійшов нанівець вже в середині XII ст. І тільки морально-етичний імператив церкви, що втілювався в трансцендентальній ідеї Києва, об’єднував усе українське населення в часи найтяжчих історичних випробувань для нашої нації.

Київ стояв на чолі руських земель як імперське місто. Ретранслюючи ідею близькосхідної Візантійської імперії на східнослов’янські терени, Київ утворив центр тяжіння на східноєвропейських просторах відразу у двох вимірах. Він став і північним Константинополем – столицею світської влади, і Єрусалимом – духовною столицею України-Русі. У перші сторіччя давньоруського християнства відчувалося протиборство між цими двома версіями світоуявлення. Зрештою перемогла друга. Недовгий паритет між духовним і світським началами з падінням політичного впливу київських князів у XI–XII ст. і татарською руїною середини XIII ст. та знищенням унаслідок цього стрункої ієрархічної структури українського суспільства остаточно поступається місцем ідеї «Київ – другий Єрусалим». У цей самий час на північному сході київської периферії, навколо Москви перемогла концепція «Москва – третій Рим», згідно з якою київсько-візантійське духівництво зміцнило політичну структуру російської державності й поставило князя на те місце, яке посідав у Візантії імператор.

Що ж стосується духовного аспекту, то Київ середньовічної доби залишався (і залишається, нехай і не для переважної більшості, власне й донині) центром духовної імперії, що за розмірами відповідає території північно-східної Візантійської ойкумени. А на додачу – ще й центральноазійських просторів, згодом приєднаних Москвою до цієї Візантійської ойкумени. Цей київський універсалізм, втілений у житті церкви, ніколи не випускав зі свого поля зору північних територій, що відкололися від Києва через політичні обставини. Та й самі ці території, підвладні у свій час Києву, ставши на той час вже російськими і білоруськими землями, визнавали духовний авторитет Києва. Київська ідея згодом лягла у підвалини як російської, так і української національної ідеї, висловленої спочатку з позицій етно-конфесійних, але згодом сформульованої у термінах сучасної національної ідеології. Хіба що білорусів більше спокушала ідея вселитовського універсалізму, так-так, саме литовсько-польський період, період полоцько-віленського симбіозу був золотою епохою білоруського домінування у східноєвропейському регіоні, – ідея, що з XIX ст. й досі надихає діячів білоруського відродження.

Та ба! На відміну від Москви, Києву доводилося враховувати ще й європейський, або ж римсько-католицький, фактор. Оте геополітичне місце розташування міста робило його не тільки політико-економічним мостом між Заходом і Сходом, а й фактором релігійної рівноваги між ортодоксальним православ’ям Москви, паліативністю близькосхідного православ’я і католицьким ригоризмом Риму.

У княжі часи, коли політико-культурна вісь Царгород – Київ була міцною, належність до візантійського ареалу міцно утримувала «мати городів руських» в орбіті східноправославних культурних інтересів. У європейському просторі тоді діяли чотири взаємно нейтралізуючі цивілізаційні вектори: католицький Захід, візантійський Схід, мусульманський світ, кочовий Схід Азії. До ХV ст. геополітична ситуація докорінно змінюється. Католицький Захід підсилює свій вплив на теренах колишньої Візантійської ойкумени. Материкова візантійська цивілізація остаточно падає під ударами турків-османів. Ідея візантійського універсалізму тим часом ретранслюється на колишню візантійську в культурологічному сенсі північно-східну периферію, що, у свою чергу, протягом наступних двохсот років поглинає весь сусідній центрально-східний простір. «Зоною дифузії» між «ідейною Європою» (римсько-католицьким Заходом) та «ідейною Азією», ідеологічним центром якої була Москва, стала Україна-Русь з Києвом – духовною столицею – на чолі.

Саме європейська культурна орієнтація, що настала замість орієнтації південно-східної, зробила із княжої Русі-України, через Русь «зем’янсько-громадську», спочатку козацьку Україну, а потім Україну періоду становлення нації. І знов-таки доля Києва (а саме включення його в литовсько-польський зріз римсько-католицької культури) остаточно визначила вирішення київського питання.

Своєрідність містичної ролі Києва полягала в тому, що, належачи спочатку політично, потім і культурно до Заходу, у духовному відношенні він завжди залишався осідком візантинізму у його найдавнішій східно-аскетичній формі, яка глибоко закорінилася в менталітет народу.

У переплетенні цих двох філософій життя – західного католицизму й московського варіанта православ’я – і починала формуватися нова ідеологія «буферної зони» євроазійського простору, центром якого був Київ. Примусове повернення до «єдиноспасенної» культури Заходу стало причиною порушення нестійкої рівноваги між територіями навколо Києва. Спрацювала ідеологія візантійського універсалізму, вирощеного тут, на київських горах, яка згодом підштовхне необачно «передкозацьку» Україну XV – початку XVII ст. до політичного союзу з Москвою. Інакше й бути не могло. Мислення категоріями «національних квартир» прийде сюди тільки через двісті років. Тоді ж альтернатив конфесійній оцінці світу не існувало.

Політична влада в Києві другої половини XIII – середини XVII ст. ніколи не сягала рівня києворуських часів. Посилення на київському престолі литовської династії Ольгердовичів у XV ст. було тимчасовим. Місто складалося з трьох окремих частин, кожна з яких уособлювала три основні народні потреби: Старе місто-гора – князівську владу, Поділ – ремесла й торгівлю, Печерськ – релігію і духовність. Старе місто на горі за литовських часів фактично припинило своє існування, усі його споруди і будівлі повільно руйнувалися. Причина була одна – відсутність у Києві князівської влади. Політичне, світське життя залишило цю місцевість, а натомість піднявся Поділ, життя на якому ХVІ–ХVІІ ст. керувалося статутами і канонами католицької Європи. І хоч магдебурзьке право на периферіях було тільки блідою подобою справжнього міського самоврядування, за духом воно все ж таки було продовженням життя княжого Києва IX–XIII ст. Латинська культура не поглинула ще цілком грецько-східних рис міста. Київ ніколи не став ні Львовом, ні Кам’янцем, де нове життя привносилося новими для тих місць етносами: німцями, мандрівними купцями-вірменами, поляками. Київський Поділ залишався майже на сто відсотків стародавнім містом, у якому не було німецького регулярного планування, периметральної забудови цегляними будинками. Він залишався ландшафтним містом з неймовірним плетивом кутків, кінців, провулків, завулків і вуличок, з мальовничо розкиданими садибами міщан. Люблінська унія урвала греко-православну винятковість Подолу. Ще до унії над Подолом виріс литовський замок, поклавши початки латинському пануванню. Потім з’явилися католицький біскуп, ще пізніше – пріори, настоятелі католицьких орденів. Вони відвойовували від Києво-Подолу гектар за гектаром для своїх новобудов і закладів. Після 1620-х рр. міщанський патриціат остаточно входить в орбіту римсько-католицької культури.

Тільки Печерськ, що складався, власне, з Успенської Києво-Печерської лаври з містечком підданих їй лаврських ремісників, залишався вірним київським духовним традиціям. Лавра теж зазнавала тривалого впливу ренесансно-барокової католицької культури. Інакше й бути не могло, оскільки економічно вона стояла виключно на підтримці щонайбільш впливових родин православної аристократії, наймаєтніших українських землевласників, котрі першими перебирали культуру католицького Заходу; ту культуру, матеріальні і зовнішні досягнення якої, здавалося б, назавжди перемогли залишки культури візантійської.

Але зовнішні атрибути католицького впливу не торкнулися духовної суті старосвітської культури грецького зразка. Саме в середовищі київського духівництва, що прийняло на себе славу згасаючої православної аристократії, визріла ідеологія культурно-політичної емансипації від впливу латинського Заходу. На кін було поставлено життя етносу, що, у свою чергу, вже у військовому двоборстві з’ясовував, бути чи не бути середньовічній «українській нації».

Київ увібрав у себе найжвавіші, найрухливіші елементи галицького, волинського і подільського духівництва і за допомогою нової політичної еліти – козацького стану – дав інтелектуальний бій, здавалося б, непереможній за рівнем розвитку й перевагами в логіці, риториці й софістиці католицькій культурі. Українська латинізована культура саме завдяки сильному католицькому впливові змогла утримати свою візантійськість. Київський галичанин Йов Борецький і київський молдаванин Петро Могила підняли прапор української ідеї, що свідчило про безперервність культурної традиції, про існування україно-руського «насіння Яфетового», що суть одне незмінне з часів «моноксилів Олега – монарха руського» до часів лицарських мужів козацьких. А святий Київ-град – втілення благодаті Божої – є явищем того ж порядку для слов’янського світу, що й Рим для світу католицького. Діяльність печерських ченців-книжників поклала початок тому відродженню духу, політичним наслідком якого стала Хмельниччина.

Символічно, що ідейний лідер України-Русі першої половини XVII ст. київський митрополит Петро Могила почав розбудову Києва з відновлення його найстарішої княжої частини. Постають з руїн церкви, і Старе місто знову перетворюється на повноцінну частину міста, цього разу не князівську, а монастирську. У Старому місті знову взяв гору храм Софії Київської – Премудрості Божої. Усі землі колишнього князівського передмістя поділяють між собою два знакові для Києва монастирі – Святого Михайла і Святої Софії.

Роль князівського патрона Києва і всього українського населення мав у ті часи виконувати, на думку митрополита, польський король. Більше не було до кого апелювати, король Речі Посполитої був у передвоєнні часи єдино можливим арбітром.

Київські міщани спочатку недоброзичливо поставилися до нового духовного пастиря, вихідця зі світської еліти-ари-стократії. Ближчим, зрозумілішим і тому любим їм був Захарія Копистенський. Він традиційно трактував візантійську ідеологію, був класичним представником антипольського іредентизму. Петро Могила шукав духовної злуки із Заходом, хотів остаточно оформити Київ у іпостась третьої культурно-політичної сили між Москвою і Римом. Для цього необхідно було підняти освіту на європейський рівень. Так виник знаменитий Могилянський колегіум на Подолі. Міщанський Київ не встояв і скорився новому духовному владиці. Братство стало формою єднання між міщанством і митрополитом, а так само засобом впливу духівництва Печерська й Старого міста на Поділ. Київська духовна ідея знову опанувала всім містом. І почався бурхливий, хоча й короткочасний, «чернечо-козацький» період розвитку українського Єрусалима. Підводяться з праху князівські собори – Софія, Михайлівський, Трьохсвятительська і Десятинна церкви; розцвітає київське друкарство.

Культурна монолітність Києва була провісником українського відродження у ранній період козацької державності. Неструктурованість тодішнього суспільства перешкоджала утворенню власне української моделі держави. Після боротьби за емансипацію від Польщі українцям не вистачило сил устояти проти злиття з Московією. У Києві з’явився новий хазяїн – московський військовий гарнізон. І знову, характерно, він заволодів колишнім князівським передмістям – Старим містом (назви вулиць Стрілецька й Рейтарська – німо засвідчують це сьогодні). Московська залога оточила Софію з усіх боків, і хоч як пручався зі своїми претензіями на Гору митрополит Сильвестр Косов, перемога була на боці Москви. Доки козацтво утримувало свої привілеї, надані за Переяславськими статтями 1654 р., доти трималося на Софійській горі й українське духівництво. Після поразки Івана Мазепи київське духовне життя знову перемістилося на Печерськ. Залишився лише подільсько-печерський зв’язок – Могилянсько-Мазепинська академія. На кінець XVII ст. усе верхнє місто, і «місто Ярослава», і «місто Володимира», перетворилося на суцільну казарму стрілецького постою.

Російський вплив на місто поступово посилювався. Своє недремне око поклав на Київ цар Петро. Унаслідок його безпосереднього втручання у 1706–1709 рр. був накинутий зашморг нових земляних фортифікаційних споруд навколо Києво-Печерської лаври. Знищується лаврське містечко, а під стінами монастиря розташовуються будинки московського коменданта й фортеці військового губернатора краю. Давньоукраїнське життя поступово завмирає й на Подолі. Духівництво ж під невсипущим оком чиновників з Петербурга незабаром мусить зректися будь-яких амбіцій щодо своєї самостійності. Політичний терор часів від Петра І до Катерини II зробив свою справу: духовне серце Києва – Печерськ на рубежі ХVIII–ХIX ст. став форпостом російської релігійної експансії на Україну.

Києво-Поділ, позбавлений магдебурзького права, останнім втрачає українські риси. Повільне згасання тривало до 30-х рр. XIX ст. і перейшло кілька стадій. Падіння міського самоврядування сталося за Катерини II, хоч потім був короткий період повернення магдебурзького права за Павла І. Остаточного його знищення доконано за Миколи II. З 1834 р. Київ стає політично й культурно російським містом, якщо не брати до уваги впливів польського дворянства, що відчувалися до 60-х рр. XIX ст. Українська етнічна перевага зберігалася до початку другої половини XIX ст., але все залежало не від кількості, а від якості міської еліти. Російське чиновництво, офіцерство, духівництво визначають умонастрої міста. Лавра стає звичайним російським монастирем. Печерськ і Липки перетворюються у військово-адміністративний центр і то не лише міста, а й усього «південно-західного краю» – Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства. До середини XIX ст. кожен третій житель міста був російським солдатом або офіцером, а з розвитком адміністративної губернської структури кожним третім стає російський чиновник. Міщанам залишалося тільки йти за прикладом вищих шарів російського суспільства і ставати росіянами (феномен голохвостівщини). Іншого шляху, здавалося, не існувало.

Київ напередодні європейської «весни народів»

Українське питання й Київ кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Київська проблема сьогодні й завтра: деякі міркування

Опубліковано: Україна. Наука і культура. – К., 2005. – Вип. 33. – С. 80–98.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2366

Модифіковано : 8.12.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.