“Кіевъ кислых щей” Анатоля Макарова
І. Б. Гирич
Києвознавство – благодатна книговидавнича галузь, майже на сто відсотків забезпечена постійним читацьким попитом. Звичайна людина, як правило, історію сприймає крізь призму краєзнавства, а для киянина місцеве краєзнавство – це мінімізована історія України, викладена на рівні історії пам’яток його рідного міста.
Радянська ера була не кращим часом для києвознавчих студій. Ще десять – п’ятнадцять років тому про нормальну історію міста можна було прочитати хіба що в архітектурному путівнику “Киев” Д.Шулькевича, бо двотомник і тритомник “Історія Києва” були звичайнісінькими ідеологічними версіями історії, написаними під кутом зору класової боротьби пролетаріату.
Той, хто хотів щось дізнатися про києворуський період Києва, міг перегорнути тоненьку книжечку П.Толочка, хоча давала вона незрівнянно менше, ніж досить фундаментальний двотомник М.Каргера, що встиг побачити світ у кількарічний проміжок нетривалої відлиги в історичній науці наприкінці 50 – початку 60-х років XX ст.
Але що було робити тим людям, що хотіли уявити собі Київ напередодні великих революційних зрушень? Тут уже утворився справжній вакуум, який дозволяв хіба дещо заповнити знаменитий “Провідник” Федора Ернста 1930 року випуску. Та ба! Книжка ця давно стала антикварним раритетом, хоч і вийшла свого часу прямо-таки грандіозним – 5000 примірників – накладом. Таким чином Київ напередодні доби великих руйнацій 1934 – 1937 років за кілька десятиліть перед XXI століттям став справжньою Атландидою. Мало хто в місті міг показати навіть пустир над фундаментами Михайлівського Золотоверхого собору. Що вже казати про сотні інших зруйнованих храмів, місця пошуку яких навіть для фахівців перетворювалися на важкий, заплутаний ребус. Для розв’язання його треба було звіритися з картами й планами дореволюційного Києва, а це стало можливим лише з появою картографічного альбому “Київ”, виданого напередодні святкування міфічного 1500-річчя “матері городів руських”.
Взагалі 1982 рік став для києвознавства переломною датою. Джина цікавості випустили з пляшки. Повалили публікації не лише про часи давноминулі, але й про пам’ятки сторічної давнини, і саме на них була спрямована найбільша увага громадськості, знову ж таки – справедливо: 1970 – 80-ті роки стали добою масового нищення цивільної забудови Києва кінця XIX – початку XX ст. А вже після 1989 – 1991 років, коли стало цілком безпечним та дозволеним говорити про вандалізм більшовиків, з’явився передрук не менш знаменитого фотоальбому (хоч і з дуже недокладним та неповним текстом) Т.Геврика “Втрачені архітектурні пам’ятки Києва”.
Своєрідним підсумком громадського інтересу до пам’яток нашої столиці став перший том “Зводу пам’яток історії й мистецтва Києва”, що з’явився кілька років тому.
Невтамованим проте залишився голод на побутову історію Києва, історію людини й об’єктів у контексті культури й цивілізації міста, якого вже немає. І сьогодні цей голод допоможе до певної міри вгамувати книжка знаного публіциста і критика Анатоля Макарова [Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. – К., Довіра, 2002. – 558 с; ил. – Библиогр.: с.526 – 549].
Предтечею (у всіх відношеннях!) її можна назвати твір О.Анісімова “Скорбное предчувствие, или прогулка по городу, которого уже нет”. У ній колишній головний редактор спеціальної історичної газети з київської історії “Андріївський узвіз” добру половину тексту присвятив описам буденного життя міщан, а сама книжка власне не була науковою, а радше історико-літературною, публіцистикою певного ідеологічного спрямування.
Публіцистичність давала змогу передати емоційний стан людини, яка пише минуле так, ніби воно не пішло у безвість, а живе, пульсує, дихає, принаймні в авторовій уяві. А шукачеві історично зафіксованих фактів залишалося краще звертатися до пречудових “Историко-топографических очерков древнего Києва”, написаних сто з гаком років тому (1897) одним із найкращих знавців київської історії Миколою Івановичем Петровим.
Проте Анатолю Макарову – авторові рецензованої “Енциклопедії” – йшлося про інше. Культуролог та літератор, а не історик за фахом, він взявся передати те, що його особисто чарує і вабить в старому Києві, його магію, його легенди, містику, міфи, словом – усе те, що вигідно відрізняє часто-густо псевдонаукові за формою опуси від неповторних путівників Миколи Сементовського, якого кияни XIX століття, мабуть, краще знали, ніж інших “києвоманів” (М.Закревський, М.Максимович, М.Берлинський) за ці бувальщини, містику, захопленням очевидця тими речами, які зачіпали душі тодішніх читачів-киян. Не випадково його “Киев, его святыни, древности, достопамятности и сведения для его почитателей и путешественников” витримали сім видань і перевидавалися у Києві протягом сорока років, від 1862 до 1900. Коли ж врахувати ще “Киев и его достопамятности” цього ж автора, то й взагалі виходить його золотий ювілей.
Читача, що прагнув вражень, зовсім не обходили такі дрібні “неточності”, як картина “Таємна вечеря” пензля самого Леонардо да Вінчі, що, за його словами, висіла в Андріївській церкві… Хіба в цьому річ? Зрештою, в деяких путівниках Рима або Єрусалима ще й не такого можна було вичитати. Що не кажіть, але і в таких недоладностях був свій “шарм”. Ну де ж би наш сучасник міг здибати розповідь про те, як один прочанин київський втопив знеобачки у святій річці Йордан свого похідного ківшика, а випливла та посудинка не десь інде, а в київському Йорданському ручаї на Нижньому місті під святими київськими горами? Ну хіба навіть у незаангажованого сучасника не прокинеться в душі патріотичний сентимент? І хіба ця “історія” не краще за будь-який серйозний документ про візію Києва як другого Єрусалима землі руської?
Книжка А.Макарова розрахована все ж на читаючу людину, бо, зрештою, тільки вона й здатна поцінувати цей несподіваний для себе київський сувенір. Головне знати, чого йому, патріотові міста, від цієї праці чекати, щоб “з місця” зорієнтуватися.
Перше, від чого варто відмовитися apriori, це сподівання знайти тут наукову інформацію, бо ніякої науки тут немає. Автор, схоже на те, не надавав особливого значення точності дат, імен та прізвищ, навіть не ставив за мету перевірку, хоча б на банальному історико-порівняльному рівні, зібраних в його “Енциклопедії’” фактів. Ба, більше, – автор сам бере участь у міфологізаторстві, не задумуючись, схоже, над тим, чи оцінять, чи зрозуміють ті, хто входить до збірного гонорового поняття “читаюча публіка”.
У сенсі науки книга А.Макарова абсолютно програє своєму трохи знаменитішому попередникові В.Іконникову, у книжці якого “Киев в 1654 – 1855 годах” (1904) побутовий аспект також мав превалюючий характер. Але при всьому тому вона являє собою взірець доскіпливої (якої лише й можна було чекати від вченого, відомого у вужчих колах колег-істориків під дружнім прізвиськом “Примітка”!), класично-позитивістичної праці, що іноді просто втомлює деталями, перехресними звірками з іншими паралельними джерелами, вичерпною докладністю у підрахунку дерев’яних або кам’яних споруд чи кількості мешканців за соціальними зрізами, для чого постійно треба відволікатися від основного тексту й читати більші від нього за обсягом підрядкові коментарі.
Рецензована праця А.Макарова подекуди сильно дає відчути потужний вплив Іконникова, особливо там, де цитуються місця з “Киевской старини” (складається враження, що то все – закамуфльовані цитати з книжки Іконникова), спогади А.Солтановського та П.Селецького, використані ним для передачі київських реалій середини XIX століття. Взагалі книжку А.Макарова можна вважати до певної міри продовженням праці В.Іконникова у хронологічному контексті. Фактично вона охоплює час від Миколи І до Миколи II, за традицією зупиняючись на вікопомній даті – 1917 рік.
Джерельною базою праці, оскільки це можна судити зі “Списка использованной литературы”, були крім вищеназваних книжок, ще численні путівники М.Стельмашенка, М.Богуславського, В.Бублика, І.Захарченка та деякі інші, путівники по монастирях, адресні книжки, ювілейні випуски київських гімназій тощо. З істориків Києва найбільше посилань на В.Щербину й І.Каманіна. Без особливого пієтету переглянув автор і мемуарну частину журналу “Україна” та академічних випусків “За сто літ”.
Проте найбільше матеріалу почерпнуто ним із київських російських (підкреслюємо це, бо видавалися в Києві й інші) газет, серед яких першість надана “Киевлянину”. Іншими працями для А.Макарова стали вже класично знамениті “Печерські антики” М.Лєскова та “Київські типи” О.Купріна. Меншою мірою використано натурні замальовки Є.Ясинського, хоч авторові вони й відомі. Схоже, що саме перші два підказали авторові форму подачі матеріалу – енциклопедія, так само, як Купрін пробував піддати класифікації основні типи київського населення, а Лєсков – печерських насельників.
Важко однозначно сказати, чи прислужилась сучасному авторові ця методика й практика, бо власне “енциклопедією” його роботу важко визнати навіть у наближенні (тобто – заголовок не відповідає жанрові книжки). Бо що мають спільного з енциклопедичними гаслами статейки, які й за формою, і за змістом швидше можна назвати невеличкими історико-публіцистичними нарисами. Вони часто-густо або дуже “водянисті”, або перенасичені прямими цитатами з друкованих джерел, які іноді обіймають по цілій сторінці книги, а то ще й більше. Місцями це радше хрестоматія, аніж що-небудь енциклопедичне, вже силою терміна зобов’язане до якоїсь систематичності, циклічності, повноти і зручності користування.
У книжці В.Іконникова теж важко знайти той чи інший факт через відсутність науково-довідкового апарату, проте там можна принаймні мати певність, що автором опрацьовані абсолютно (або майже) всі статті й документальні публікації з “Киевской старины”, а також основні публікації в окремих і періодичних виданнях Москви й Петербурга. У Макарова ж, судячи з зіставлення списку використаної літератури й фактажу, допущено великі лакуни, через що деякі проблеми зовсім не знайшли свого висвітлення. Це особливо стосується тематики саме українського Києва. Автор байдуже пройшов повз, наприклад, надзвичайно багатий матеріал про життя семінарської громади зі спогадів О.Лотоцького. А в тло книжки непогано вписалося б Йорданське “Ельдорадо” Луки Скочковського й щоденне життя студентів Київської духовної академії! Воно пасувало б сюди незгірш, ніж переказаний зі спогадів Є.Чикаленка матеріал про “пампушкову компанію” при генералові Драгомирові.
Або як було не згадати про співочі вечори у хаті відомого громадянина А.Юркевича, брата відомого філософа, про якого згадує у своїй знаній статті “Малороссійскоє самоотверженіє” М.Грушевський? Чому не втрапив на сторінки видання такий знаний персонаж київських переказів, як В.Антонович? Адже на цю тему є тьма-тьмуща літератури!!! Щоб довго не шукати, можна просто розгорнути доступний на разі двотомник в упорядкуванні В.Короткого й В.Ульяновського.
Взагалі, змістовне наповнення енциклопедії – справа спеціального розгляду, а зараз повернімося знов до структури й композиції книжки. Знайти статтю, яка тебе цікавить, – справа непроста. Перш за все через часто-густо не зовсім адекватні змістові статей заголовки. Мало допомагає й предметно-тематичний покажчик. Наприклад, стаття про Київську Громаду чомусь уміщено в розділі… “Просвещение” (!). Зрозуміло, освіта також входила у коло програмних завдань Громади, проте основним і визначальним зроду не була. Те, що пише про неї А.Макаров, також більше підходить під визначення “громадсько-політичний рух”. Очевидно, що цей аспект і ця тема зовсім не цікавили автора, через що статті про українську громадсько-політичну формацію просто не знайшлося в структурі книжки відповідної (або хоч би просто пристойної) рубрики.
Поки не прочитаєш тексту, важко зрозуміти, що мається на увазі у визначенні “киевский тип личности”. Половина статті – це цитата з книги санітарного лікаря І.Пантюхова, який на свій манір переказує відому думку В.Антоновича про три типи національної ментальності: український, польський і російський (почуття особистості, непідпорядкованості будь-якому владному авторитетові, небажання мати власної держави і т.п.). Але до чого тут київський тип особи? Адже сам зацитований текст підказує, що йдеться про імперську російськомовну людину й монархіста. І згадані вище Т.Шевченко, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький та інші видатні й менш видатні кияни ну ніяк не вписуються у цей тип, якщо він взагалі існував, а не був авторською вигадкою.
Ще більше дивує стаття “Киевский суржик”. Зрештою з тексту стає зрозумілим, що йдеться про розмовне просторіччя міста, тобто про наявність у переважно російському мовленні киян численних українізмів. Зрештою питання, а чи мова простолюду Москви й Петербурга не мала свого суржику? А.Макаров ніби виправдовує небажання киян користуватися українською мовою, навіть не гребуючи в кінці статті цитуванням неоковирного випаду С.Богуславського про те, що київська мова – це “нелепая помесь польского и еврейского языков с малороссийским”.
Важко здогадатися, бо це на рівні києвознавства можна вважати відкриттям, що під заголовком “Киевская Аркадия” треба читати про Кирилівську вулицю, а в статті “Киевская Италия” йтиметься про Куренівку й Пріорку (у поточній київській мові – з давніх-давен й досі – Приорка). До речі, територіальна накладка тут виходить, бо половина Кирилівської вулиці належить-таки до Куренівки.
Часто автор забуває, що вже в одній статті він писав про якесь явище і повторює в інших, або розкидає інформацію про одне й те саме в кількох статтях. Наприклад, про тип обмурівки київських будинків, т.зв. “кирпичньїй стиль”. Воно і в одноіменній статті, й у статті “Киевский ренессанс”. Але, якби хто хотів дізнатися про власників київських цегелень, років заснувань їхніх підприємств, місця розташування, то навіть приблизної інформації він у А.Макарова не знайде.
Виводячи за прикладом О.Купріна характеристичні київські типи, А.Макаров розводить по окремих рубриках маргіналів – соціальне дно і власне киян з інтелігенції. Але подекуди ця авторська градація розмивається і повним маргіналом виглядає студент-розбишака Резапов, нехай він і вчиться-таки в університеті.
На мій погляд, логічніше було застосувати тематичний принцип побудови книжки, тим більше що вона лише імітує енциклопедію і є по суті добіркою нарисів газетно-журнального характеру. Не зашкодив би виданню й іменний покажчик, що значно полегшило б користування ним, бо через прізвище можна вийти на довідку про цікаву для читача подію або місцевість.
Говорити про якісь конкретні помилки чи промахи автора сенсу немає. Він сам у передньому слові декларує свою прихильність до “донаукової” або “художньої історіографії”. Отже – не задавався метою дати перевірений науковий факт, а лише брав його за матеріал для авторського художнього шкіцу на вибрану тему на базі “другоджерел”, та й ще наративного характеру. Тому точність тут річ другорядна.
А помилок, хиб, неточностей – аби хотілося – можна було б понавиловлювати багато. Наприклад, на с. 287 (стаття “Митрополичий дом”) стверджується, що в домі при Софійському монастирі мешкали митрополити від Петра Могили до Євгена Болховитінова, і лише з 1837 р., коли митрополитом став Філарет, місце резиденції митрополитів переміщується в будинок архімандрита Лаври. Насправді ж від появи нових церковних штатів 1786 р. митрополит київський стає автоматично й архімандритом Лаври, отже Миславський керував митрополією з Лаври. З Лаври керували й наступники Самуїла, аж до митрополита Серапіона включно, коли Софійський монастир було закрито, діючим залишався собор. Митрополит Євген по приїзді з Петербурга до Києва переніс відразу катедру знову до Софії вже востаннє.
Або візьмімо попередню 286 сторінку, де стаття про могилу віщого Олега на Щекавиці. Тут – цікаві замальовки з натури різних мемуаристів, але нема жодної згадки про те, що велика кількість києвознавців взагалі вважають місцем поховання Олега – гору, де стоїть стара обсерваторія, або район сучасної Володимирської вулиці на тому місці, де стояла Ірининська церква.
Те саме можна зауважити з приводу ідентифікації Лисої гори й місця відьомських шабашів. Автор називає лише одну – на лівому березі Дніпра в районі Русанівських садів, хоч навіть сьогоднішня бульварна газетка “Сегодня” знає їх чотири, а могла б, коли б не бульварна, назвати не менше десятка інших гір, які й досі носять цю назву, як скажімо, Лиса гора при впаданні Либіді в Дніпро.
У статті “Мостовые” (стор. 288) А.Макаров датує появу перших бруківок 1811 роком, після великої пожежі, посилаючись при цьому на спомини П.Лебединцева 1833 р., хоч відома точна дата замощення каменем Володимирського узвозу. За архівними даними, то був 1810 рік. Дрібничка, але характерна.
Список таких більших і менших характерностей можна було б продовжувати до безкінечності. Краще авторові вдаються описи позачасових побутових реалій, “увеселительних” установ та описи маргінальної публіки, аніж речей і подій, що потребують прив’язок до простору й часу.
Оцінюючи видання з культурологічної точки зору взагалі, треба визнати, що воно по-своєму цікаве й матиме свого читача. До вдалих варто зарахувати статті, присвячені київським садибам перед масовою будівельною лихоманкою 1895 – 1913 років. Гарно виглядає стаття про Кадетську “рощу”. Зелені насадження Києва – улюблена тема А.Макарова, і з точки зору свіжості та незаїждженості його матеріали про сади та сквери, тополі, липи й каштани – одна з найцікавіших тематичних царин книжки.
Велику емоційну наснагу має рубрика “Киевские святыни”, представлена зібранням легенд про чудотворні київські ікони та мощі. Напевно книга буде мати свого вдячного читача, знадобиться вона й екскурсоводам, як глибокий “кладезь” нових байочок та історичних анекдотів для розваги екскурсантам. Наприклад, на київському акрополі вже можна до існуючих апокрифів про дохристиянські гареми князя Володимира додати “хохми” з енциклопедії про битви студентів із військовими навпроти тодішніх пристановищ розпусти на Андріївському узвозі.
Насамкінець хочеться сказати ось про що. Справді, той Київ канув назавжди в лету, але після прочитання цієї книжки чомусь зовсім не шкода того Києва, Києва з “ропетівськими” будинками, “щами” та “сбітнєм”, косоворотками, узороччями, “Историческим путем”, Ямою, салонами й типами з оточення М.Булгакова, Г.Паустовського, О.Купріна – якогось вже чужого, колоніального Києва, ворожого народній стихії, яка його оточувала. Принаймні “клопов” за роки незалежності в ньому точно поменшало! Завдяки європейським та китайським гігієнічним засобам на грані винищення опинилися й нездоланні – здавалось колись – їхні супутники таргани-“тараканы”. І я не певен, що нам конче треба оплакувати ту київську фауну, культивувати саме це, ненаше місто “Кіевъ” та будити ностальгію до нього в книжках, енциклопедіях та довідниках, та ще й писаних мовою того імперсько-блощичного Києва! А стійка тенденція до активного “квасолюбія” на уламках імперії виразно простежується. Згадаймо вже названу вище книжку О.Анісімова, “Киевские меценаты” В.Ковалинського, альманах “Киевский альбом”…
Приємним винятком з ряду може служити серія статей невтомного трудівника п. Василя Галайби, друкованих у 1990-х рр. у “Вечірньому Києві”. Працюючи у тому самому ключі, що й А.Макаров, і вибираючи матеріал з тих самих російськомовних газет, котрі давали поживу й ностальгійним візіям А.Макарова, він все ж безхитрісно показував нам інший, таки наш, український Київ XIX століття, органічно споріднений з нинішнім містом, що все ще претендує на роль духовного – національний центр для Заходу і Сходу, Лемковини і Кубані, Воронєжчини й Куритиби. Це – факт, що його визнає цілий світ (ну, принаймні в рамках Міжнародної асоціації українознавців – МАУ), від шляхетного француза Даніеля Бовуа, до завзятого україномовного японця Казуо Накаї.
А наш земляк А.Макаров – ніби “чєловєк нємєстний” тут. Стаття про Стару київську громаду займає у його, з дозволу сказати, “Енциклопедії” неповні дві сторінки, а про київську проституцію – удвічі більше. Є ще, правда, статейка про український клуб “Родина”, “Літературно-артистичне товариство” та ще згаданий цікавий епізод про київські мандрівки Г.Житецького (до речі, епізод шукати треба в статті “Киевские виды”, спробуй-но, знайди!).
Педалюючи на російськості Києва, автор якось зовсім випустив з тями його переважаючу, на рівні інтелігенції, польськість, особливо до другого польського повстання 1863 р. Жодного витягу чи цитати у його “Енциклопедії” немає з “Dziennika Kiowskiego”, хоч ця газета справно виходила в Києві аж до вступу військ Муравйова, не встигаючи публікувати у спеціальній рубриці дрібнесеньким шрифтом (щоб більше матеріалу влізло!) повідомлення про злигодні й нещастя польського поміщицького контингенту за революційного лихоліття: того порубано сокирою, цей – розпиляний пилкою між двома дошками, ще інший – добитий кийками, там той – роздертий на шматки, а отой поллятий гасом й підпалений. І все те чинив “nasz pocciwy ludek”, що його поляки вважали безповоротно “своїм”. Ми навмисне даємо ці слова без перекладу, виходячи з переконання, що кожен інтелігентний киянин (в тім числі й А.Макаров) зрозуміє їх, так само, як кожен простолюдин з товкучого ринку знає, що 15 крб. – це “злот”, а 30 (ну це, може, кожен другий) крб. становлять “копу”, геть як, до речі, і в Кіев-e А.Макарова (див. с. 130). Про це ж пише й М.Владимирський-Буданов у своїй історії університету Св. Володимира за перші двадцять п’ять років його існування.
Та все ж треба привітати працю, саме спробу впорядкування розрізнених фактів приватного київського життя від кінця XIX до початку XX ст., що заслуговує на прихильну оцінку попри всю однобокість авторського бачення Києва, в чому вона дуже нагадує письменницькі візії Києва у виконанні М.Ушакова й В.Некрасова. Автор навіть додає свого до міфологізації старого міста. Скажімо, його стаття про траву шандру, пояснення відьомських шабашів на Лисій горі або розповідь про оновлення бань Стрітенської церкви на Львівській площі.
Почин А.Макарова нагадує сучасним києвознавцям про необхідність кардинальної переробки і перевидання (можливо – у кількох томах) відомого енциклопедичного довідника “Київ” за редакцією небіжчика А.Кудрицького, який надто вже перестарівся і вимагає дощентної переробки усього текстового матеріалу. Отже, можливо, книжка А.Макарова спонукає когось з наших до нових звершень на благородній ниві києвознавства.
Опубліковано: Київ. – 2003. – Травень. – № 5. – С. 127-133.