Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Списки праць / Біобібліографічний покажчик / Інтелектуал із київського мегаполісу

Біобібліографічний покажчик

Інтелектуал із київського мегаполісу

Олексій Ясь

Як люди стають істориками? Коли обирають свій фах? Чому пов’язують свою долю з тією чи іншою професійною стежкою?

Ці питання повсякчас хвилювали та хвилюють багатьох колег як з історичного цеху, так і членів інших корпорацій. Незвичайна множинність і версіальність відповідей хоч-не-хоч породжують флер таємничості, прихованості та недомовленості, з якими зазвичай асоціюється професійний вибір, а тим паче вибір культурний та інтелектуальний!

Згадаємо хоч би провокативну дилему М. Вебера – покликання чи професія, славнозвісний афоризм М. Блока про “добротне ремесло”, блискучу, але дещо категоричну тезу П. Бурдьє про вплив загадкового та всесильного ментального габітусу тощо. У пам’яті спливають ще чимало відомих рецептів і розумувань щодо осягнення фахового вибору та прочитання інтелектуальної біографії.

Утім, біографія конкретного історика, хоч як це парадоксально, є простішою і водночас набагато складнішою, ніж нав’язані типові сценарії інтелектуальної діяльності чи ідеальні моделі культурного життя, до яких ми часто-густо апелюємо протягом останніх років.

Усе починалося з традиції, точніше традицій! Саме вони відіграють визначальну, хоч і суперечливу роль у формації особистості, котра, часом драматично, часом буденно виявляється на тернистих поворотах нашого життя.

Майбутній історик Ігор Борисович Гирич народився 23 вересня 1962 р. у Києві – одному з найбільших радянських міст-мільйонників за часів “розвинутого соціалізму”.

[Загальні біографічні нариси про І. Гирича див.:

Білокінь С. Гирич І. Б. // Вчені Інституту історії України: Біобібліограф. довід. – К., 1998. – Вип. 1. – С. 55–56. – (Серія: “Українські історики”);

Демченко Л. Гирич Ігор Борисович // Українські архівісти: Біобібліограф. довід.: У 3 вип. – К., 2003. – Вип. 3: 1970–1990-ті роки. – С. 49–50;

Білокінь С. Гирич Ігор Борисович // Українські історики ХХ століття: Біобібліограф. довід. – К.; Львів, 2003. – Вип. 2. – Ч. 1. – С. 64–66 (Серія: “Українські історики”);

Білокінь С. Гирич Ігор Борисович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 5. – С. 586;

Гирич І., Шульга В. Відділ джерел з історії України ХІХ – початку ХХ століть // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського: (1991–2011) / Редкол. П. Сохань (гол.), О. Маврін (заст. гол.), Д. Бурім (відп. секрет.) та ін.; упоряд. Д. Бурім, О. Маврін, Я. Федорук. – К.: Український письменник, 2011. – С. 52–70;

Ігор Гирич: Історик України: Персональний сайт / Ред. Микола Жарких // Інтернет-адреса: https://www.i-hyrych.name]

Культурна й інтелектуальна атмосфера київського мегаполісу тієї доби здебільшого визначалася позірною одноманітністю й типовістю, що закарбувалася у пам’яті більшості киян, шкільні роки яких припали на 1960-ті – 1970-ті роки. Загалом культурний репертуар звичайного школяра, що виріс, як тоді казали, на “київському асфальті”, був доволі стандартним: традиційні культмасові заходи школи, які доповнювалися відвідуванням кіно та супутніми можливостями батьків у сезон літніх канікул. Однак посеред цього звичного плину київського буття траплялися справді-таки яскраві події, котрі надовго закарбовувалися в пам’яті та справляли поважний вплив у подальшому житті.

Такою подією у дитинстві Ігоря Гирича була виставка скарбів гробниці Тутанхамона – фараона XVIII династії Давнього Єгипту, котра проводилася у Москві, Ленінграді та Києві 1974 р. Огляд старожитностей, віднайдених у його гробниці поблизу Фів, які вирізнялися надзвичайною мистецькою вартістю та вражаючою східною пишнотою, залишив незатерте враження на все життя. Тим більше, що ця виставка, відвідана з ініціативи батька – Бориса Сергійовича, відкрила ще одну важливу складову родинної традиції Гиричів – прагнення батьків прищепити дітям повагу до освіти й культури.

Хтозна, але, можливо, саме ті незабуті дитячі асоціації, здобуті під час споглядання давніх скарбів, знайдених 1922 р. британським археологом Г. Картером та лордом Карнарвоном, заклали ті ціннісні настанови, що згодом спричинилися до усвідомленого професійного вибору. Отож по закінченні десятирічки 1979 р. І. Гирич робить перші кроки на шляху до здобуття фаху історика.

Його професійний початок був пов’язаний із архівною справою, зокрема з роботою у Центральному державному історичному архіві УРСР у м. Києві. Водночас він навчався на вечірньому відділенні історичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка, котре закінчив 1987 р., оскільки його студії перервала служба в армії.

На архівній ниві І. Гирич здолав майже всі професійні щаблі, пов’язані з мозолистою та педантичною, інколи марудною і заразом захоплюючою дослідницькою роботою, зокрема був охоронцем фондів, молодшим, науковим, старшим та провідним науковим співробітником відділу публікації та використання документів ЦДІА УРСР. Вочевидь, він став не тільки чудовим фахівцем з архівної та джерелознавчої евристики, неабияким знавцем камеральної та едиційної археографії, а й опанував низку дослідницьких практик і навичок, зокрема виявив значні зацікавлення на ниві києвознавства.

Зауважимо, що початок 1980-х років ознаменувався потугами місцевого партійного керівництва піднести статус Києва за рахунок відзначення 1500-річного ювілею. Так чи інакше, проте відзначення цієї суперечливої, ба навіть штучної річниці спричинило творення специфічного культурного простору радянського києвознавства, в якому досить химерно сплелися офіційні канони та самобутні спроби ентузіастів і аматорів реконструювати й донести широкому загалу викреслені та забуті сторінки міської старовини.

Не випадково перші публікації І. Гирича стосувалися низки києвознавчих сюжетів, зокрема присвячених Ланцюговому, чи Миколаївському, мосту, спорудженому у середині ХІХ ст. на місці нинішнього метрополітенівського мосту, Київському товариству охорони пам’яток старовини і мистецтва, топографічному плану міста 1786 р. тощо.

“Соціалістична перебудова” наприкінці 1980-х років породила перші спроби переосмислення української історії, відомі як кампанія із заповнення “білих плям” та “білих полів”, що доволі швидко трансформувалася у повернення “забутих імен” та “забороненої спадщини”. Тоді ширилося суцільне захоплення новим фактографічним матеріалом, який швидко конвертувався у численні публікації. Здавалося, що перед очима дослідників немовби постав призабутий і незвіданий континент української минувшини, про який оповідали лише старі та припадкові “мапи”, заборонені та замкнені у спецфондах за радянської доби.

За цієї пізнавальної ситуації досить добре виявилися фахові пріоритети І. Гирича як дослідника, зорієнтованого на осягнення нових проблем, а не на захоплення новими масивами фактів чи маловідомих джерел. Адже фактографічний шар минувшини зазвичай уважався апріорі самоцінним у практиках і, мабуть, у самосвідомості багатьох тодішніх архівістів та музеєзнавців, що за радянських часів роками і навіть десятиліттями утримувалися від публікації численних джерельних знахідок з огляду на панівні ідеологічні догмати.

Злам 1980-х – 1990-х років став переломним часом у інтелектуальній біографії І. Гирича, який відкрив нові багатообіцяючі обшири на його тернистій дорозі історика-архівіста. Від 1989 р. він працює на посаді молодшого наукового співробітника спершу в Археографічній комісії АН УРСР, а з реорганізацією останньої у 1991 р. – в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Саме тоді з’являється чимало розвідок і матеріалів І. Гирича, в котрих порушується низка нових сюжетів і проблем: “трикутник” М. Грушевський – С. Єфремов – А. Кримський в історії ВУАН, наукова спадщина М. Грушевського та її доля, В. Антонович, М. Василенко, М. Грушевський і В. Липинський у світлі традицій української історіографії, В. Вернадський у контексті українсько-російського культурного перехрестя, персональна і наукова комунікація визначних учених, грушевськознавство та його інституціональні виміри тощо. Водночас істотно розширюється діапазон його публікацій з обсягу києвознавства, які пов’язані з багатьма відомими діячами (М. Грушевський, С. Ковнір, М. Лисенко, А. Тесленко, В. Хвойка та ін.).

Проте буремні та незабутні 1990-ті виплекали й виявили низку інших талантів І. Гирича, пов’язаних із редакторськими, науково-організаційними та видавничими практиками.

Зауважимо, що переважна більшість науковців чудово усвідомлюють численні проблеми (і прагнуть усіляко їх уникнути!), пов’язані з редакторською та видавничою справою, котра не тільки безмірно поглинає особистий творчий час за рахунок рутинних технічних, коректорських, методичних практик, а й потребує великої повсякденної витримки і поважних комунікативних здібностей у постійному спілкуванні з авторами, видавцями, редакторами, коректорами, верстальниками, художниками й іншими фахівцями. Якщо взяти до уваги спрощені до мінімуму чи навіть повністю відсутні окремі ланки видавничого процесу, що, на превеликий жаль, від 1990-х років стало сумнозвісною і збереженою до наших часів “традицією” у виданні наукової книги, то стає очевидним, яких величезних потуг і витрат життєвої енергії потребує редакторська праця.

Редакторський дебют І. Гирича пов’язаний з історичним часописом “Старожитності”, головним редактором якого він працював протягом 1992–1995 рр. Це періодичне видання було помітним явищем на теренах українського історіописання впродовж першої половини 1990-х років, воно спричинило появу багатьох новацій та ініціатив. Приміром, у “Старожитностях” було започатковано практику інтерв’ювання визначних істориків, які не тільки оповідали про свій творчий шлях, а й подавали власні візії щодо перспектив і завдань української науки. Такими були інтерв’ю І. Гирича з М. Антоновичем, Л. Винаром, Я. Дашкевичем, О. Пріцаком, котрі привернули увагу багатьох колег і стали взірцем для наслідування.

Проте “Старожитності” були лише першим майданчиком у його редакторській праці. “Генеза”, “Історія в школах України”, “Молода нація”, “Пам’ять століть”, “Пам’ятки України”, “Україна модерна”, “Український археографічний щорічник”, “Український історик”, “Хроніка – 2000” – такий неповний перелік видань, членом редколегії яких був І. Гирич. Та й нині редакторська практика посідає чільне місце в його творчому житті, позаяк від липня 2011 р. І. Гирич обіймає посаду головного редактора журналу “Пам’ятки України”.

Утім, незважаючи на постійну завантаженість, І. Гирич ніколи не полишав різноманітних дослідницьких практик, передусім на ниві грушевськознавства та епістолографії (епістолології). Протягом 1990-х років виходять його численні студії, присвячені епістолярній спадщині В. Герасимчука, М. Грушевського, С. Єфремова, В. Липинського, Ф. Матушевського та низки ін.

Водночас публікації І. Гирича з обсягу грушевськознавства у 1990-х роках сприяли встановленню тісних контактів та плідного співробітництва із зарубіжними колегами, зокрема з головою Українського історичного товариства (УІТ) і редактором-засновником “Українського історика” професором Л. Винаром. Відтак І. Гирич перебирає на себе обов’язки секретаря, заступника голови, згодом фактично стає головою київського осередку УІТ. Від 1996 р. він обіймає посаду заступника головного редактора часопису “Український історик”, а у 1998 р. стає членом-кореспондентом Української вільної академії наук.

Зрештою, протягом 1990-х років І. Гирич стає одним з найкращих фахівців в Україні у царині грушевськознавства та епістолографії. Недаремно його кандидатська дисертація “Архів М. Грушевського як джерело для вивчення діяльності визначних постатей українського руху (М. Грушевський, С. Єфремов, В. Липинський, М. Василенко)”, захищена 1995 р., синтезувала здобутки цих двох дисциплін.

Редакторські практики І. Гирича не залишилися непоміченими і, кінець кінцем, проторували йому шлях і до інших теренів діяльності – видавничої справи й історичної дидактики. Від 1996 р. він працює завідувачем редакції історичної літератури у видавництві педагогічної літератури “Генеза”, а протягом 1999–2001 рр. – виконує обов’язки головного редактора цього видавництва.

Ці часи припали на період становлення й формування нової української історичної дидактики. Відтак у тодішніх наукових і освітніх колах точилася запекла полеміка про підручники й посібники для середньої та вищої школи. У широкому сенсі на межі 1990-х – 2000-х років постала ціла низка контроверсійних питань: як вивчати та репрезентувати українську історію у річищі навчального і виховного процесів?!

Наразі циркулювали розмаїті думки та концепції про відмінні й конкуруючі образи української історії: національні, культурознавчі (мультикультурні), антропологічні, сцієнтичні та ін. У цих гострих дискусіях навколо історичної дидактики І. Гирич займав досить виважену й реалістичну позицію, позаяк обстоював думку про потребу збереження загальнонаціональних орієнтирів у конструюванні образів української історії з огляду на загрозу їхньої соціокультурної деформації та розмиття. З перспективи сучасного моменту зазначені міркування видаються напрочуд слушними й актуальними, якщо взяти до уваги як тотальну кризу європейської політики мультикультуралізму протягом 2000-х років, так і новітні політичні, ідеологічні й культурні практики, що освячують агресивні неоімперські та неонаціоналістичні течії на пострадянському просторі.

Варто відзначити, що І. Гирич відіграв поважну роль у підготовці багатьох посібників і підручників. З-поміж них слід згадати, скажімо, відомі нариси з української історії Я. Грицака та Н. Яковенко, котрі вийшли друком у видавництві “Генеза” протягом 1996–1997 рр. і були надзвичайно популярні у другій половині 1990-х років.

На початку 2000-х років видавничі та редакційні практики І. Гирича отримали нове – львівське підґрунтя, оскільки у жовтні 2001 р. київський історик стає директором видавництва Львівської богословської академії (Український католицький університет). Це видавництво займало специфічний сегмент української наукової книги, пов’язаний з теологією та церковною історією, що вимагало від його керівництва чималих зусиль з організації технологічного процесу. Тим більше, що постійні поїздки між Києвом та Львовом істотно насичували й ускладнювали і без того вкрай напружений ритм життя. До того ж, долучилися нові обов’язки і в академічній царині. Від 2002 р. І. Гирич обіймає посади завідувача відділу джерел з історії України ХІХ – початку ХХ ст. та сектора грушевськознавства Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Однак, попри зазначені труднощі, це були вельми плідні часи як у творчому, так і науково-організаційному сенсі, які закарбувалися в пам’яті цілою низкою важливих науково-дослідних проектів. Зокрема, І. Гирич був одним із фундаторів видавничої програми з публікації повного зібрання творів М. Грушевського (відповідальний секретар та автор концепції 50-титомного видання). Більше того, він належав до кола ініціаторів багатотомного проекту видання “Епістолярні джерела грушевськознавства”. У той же час І. Гирич інтенсивно співпрацював з Інститутом східноєвропейських (згодом – європейських) досліджень ім. В. Липинського НАН України та видавництвом “Смолоскип” – інституціями, котрі опікувалися виданням повного зібрання творів В. Липинського, зокрема епістолярію цього видатного українського мислителя.

Значними були й особисті творчі досягнення І. Гирича як історика. У поле його дослідницьких зацікавлень потрапляє ціла низка проблем з інтелектуальної й культурної історії. Приміром, у своїх студіях він порушує питання, пов’язані з історіософськими засадами українського історіописання, біографістикою відомих діячів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (В. Вернадський, А. Жук, С. Єфремов та ін.), біоісторіографією видатних українських учених (М. Брайчевський, М. Грушевський, В. Липинський та ін.).

Здавалося, що початок 2000-х років приніс багатообіцяючі перспективи й неодмінно дасть змогу втілити різноманітні, амбітні й далекосяжні плани. Втім, не так сталося, як гадалося… Сліпа й безжальна гра долі часом завдає жахливих, ба навіть нищівних ударів, які воднораз руйнують ні тільки звичне повсякденне буття, а й весь навколишній світ.

Такою страшною подією в житті Ігоря Гирича стала фатальна дорожня пригода у грудні 2003 р., коли світ раптово перекинувся і на багато місяців поспіль звузився до куцих меж лікарняного ліжка та нестримного болю. Та це нещастя не було єдиним! У травні 2004 р., коли Ігор ще залишався прикутим до ліжка, після кількох років безжального змагання з хворобою відійшов у вічність його батько – Борис Сергійович Гирич.

Той чорний 2004 р. став часом найбільших випробувань для Ігоря Гирича, котрому довелося навчитися не тільки заново пересуватися, а, за великим рахунком, – заново жити! Доводиться тільки дивуватися його мужності, наполегливості та цілеспрямованості, котрі дозволили, врешті-решт, подолати цей украй тяжкий відрізок життя.

Уже на лікарняному ліжку І. Гирич як редактор-упорядник та автор багатьох статей розпочинає опрацьовувати проект, а незабаром й тексти енциклопедичного довідника “Історія України”. Весь редакційний та організаційно-технічний тягар із підготовки цього грубезного (понад 1,5 тис. сторінок!) видання, котре після тривалої затримки вийшло 2008 р. у видавництві “Генеза”, він проніс протягом кількох років практично одноосібно!

Не менших зусиль й енергії від І. Гирича вимагали й масштабні грушевськознавчі проекти, зокрема підготовка й видання повного зібрання творів М. Грушевського (опубліковано 12 томів) та епістолярію цього видатного історика (видано 5 томів). Він також виступає в ролі редактора й упорядника багатьох колективних і періодичних видань, збірників документів і матеріалів тощо. Водночас І. Гирич опрацьовує у низці публікацій щоденник М. Грушевського, зокрема подає численні і докладні коментарі й тлумачення до цього тексту.

До фахового фокусу київського історика потрапляє й цілий ряд нових проблем, а низка старих і традиційних питань постають у його працях у іншому освітленні. Насамперед, І. Гирич пропонує самобутні версії прочитання й осягнення творчої спадщини багатьох інтелектуалів (І. Бутич, В. Вернадський, Я. Дашкевич, С. Єфремов, А. Жук, В. Іконников, А. Кримський, П. Куліш, О. Левицький, В. Липинський, Г. Лукомський, О. Пріцак, О. Рибалко, І. Франко та ін.).

Крім того, І. Гирич повертається до своєї першої любові на обширах історичної науки – києвознавства, котре осмислює під іншим кутом зору як культурознавчий феномен та дисциплінарну цілість. Отож він звертається до осягнення місця і ролі Києва в українському інтелектуальному та духовному просторі. Його тексти виявляють незвичну сюжетну канву, продукують низку своєрідних асоціацій та образів, демонструють перетікання буденних проблем на інші предметні поля, спонукають замислитися щодо інтелектуальних та культурних вимірів києвознавства як дисципліни.

Зрештою, авторський запит до нашої минувшини примушує читача вийти поза межі традиційної просторово-часової локалізації києвознавства, зорієнтованого, як правило, на освітлення пам’яток, святинь та культурного ландшафту або звичних урбаністичних характеристик і оцінок побутування міста у різні історичні епохи. Натомість у текстах І. Гирича оживають нові фабули, пов’язані з культурницькими й інтелектуальними теренами циркуляції різних установчих концептів, сакральних чи “одвічних символів”: Київ як попередник Русі Московської та Петербурзької, “Другий Єрусалим” супроти “Третього Риму”, європейське та українське місто, українська емансипація й імперська нівеляція, інтелектуальне і культурне змагання за “матір міст руських” у російському та українському історіописанні, українське бароко й архітектурні експерименти на зламі ХІХ – ХХ ст., давній та новітній київські стилі життя, сучасні рейдерські забудови і руйнація старого Києва тощо.

Ці ракурси висвітлення творять строкату й насичену інтелектуальну палітру, котра будь-що-будь підносить київські контексти до загальнонаціональних та східноєвропейських масштабів. З такої перспективи києвознавство, за візією І. Гирича, сприймається не як послідовний ланцюг подій та процесів чи набір уніфікованих описів пам’яток, а як жива, емоційна бесіда з уявним співрозмовником про культурну й інтелектуальну сцену буття старого та нового міста, його тривалий історичний вік, сучасні проблеми і майбуття.

Зауважимо, що розлогий історико-культурологічний путівник по Києву, підготовлений І. Гиричем, ще й досі переховується у портфелі редактора та чекає на видання. Вибрані києвознавчі сюжети з цієї ґрунтовної праці опубліковані у вигляді окремих публікацій на сторінках газети “Порадниця” та у журналі “Київ”.

Незважаючи на академічні пріоритети, І. Гирич не ухиляється й від злободенних проблем. Наприклад, він укотре відгукується на затяжні “бої за історію”, що з новою силою спалахують у сфері української дидактики. Зокрема, київський інтелектуал розмірковує про синдром “історичних” та “неісторичних” народів, який і до сьогодні справляє значний вплив на висвітлення й представлення українського минулого сучасними вченими, висловлює низку самобутніх спостережень про змагання етноцентризму й мультикультуралізму тощо.

Загалом окремий цикл публікацій І. Гирича, присвячений “вузловим” чи концептуальним проблемам української історії, примушує замислитися щодо різноманітних способів конструювання й репрезентації нашої минувшини, котрі тою чи іншою мірою пов’язані із соціо- та етнокультурним спадком. Та найголовніший вислід цих цікавих текстів полягає в тому, що будь-яка теоретична або методологічна новація, запозичена з інтелектуального річища постмодернізму чи мультикультуралізму, не є всеосяжною та беззастережною панацеєю у царині історичної дидактики.

Ювілейні річниці зазвичай складно сприймаються будь-якою людиною, котра поступово, але неухильно наближається до певних календарних віх біографії. Тим більше, це стосується інтелектуалів, які схильні до болючих внутрішніх рефлексій і психологічних розумувань. Відтак мимоволі пригадується давній афоризм, виголошений вустами біблійного царя Соломона, що примноження знань лише примножує скорботу.

Утім, мабуть, найцінніша настанова, засвоєна з багатоманітних практик історика, полягає в тому, що немає єдиної та “правильної” відповіді на будь-яке питання як із царини минувшини, так і сучасності та майбуття. Натомість є низка можливих версій і варіацій, що постійно хитаються на уявних терезах людської думки. Недаремно один із великих французьких класиків уважав, що історію можуть осягнути лише інтелектуали, котрі вступили до другої половини свого життя. Отож у 50 років усе тільки починається!

Насамкінець хочу від щирого серця побажати своєму товаришеві й колезі якомога менше життєвого смутку, міцного здоров’я і нестримного творчого натхнення!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1679

Модифіковано : 1.12.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.