“Неорупісти” – Закордонна група УСДРП (Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв та ін.)
Ігор Гирич
До Закордонної групи УСДРП належали ті колишні есдеки-рупісти, які у Львові влаштувалися на добрих посадах і мали авторитетну постійну працю. А. Жук працював у головній централі львівської кооперації РСУК, редагував її органи “Економіст” та “Самопоміч”. В. Дорошенко і О. Назаріїв працювали в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка: перший очолював бібліотеку, став видатним бібліографом та істориком визвольного руху і суспільно-політичної думки, другий теж працював у бібліотеці, завідував музеєм НТШ. Уже сам факт праці в легальних організаціях, які очолювали відомі націонал-демократичні діячі, вплинув на перевагу національного інтересу на противагу абстрактній класовій боротьбі.
Лідером групи був А. Жук. Він виступав ідеологом ЗГ УСДРП на внутрішньопартійному дискусійному форумі у 1909—1912 рр. [54] Спочатку і А. Жук був ортодоксальним марксистом, але під впливом львівських політичних, культурних та економічних відносин та під враженням простудійованих праць економічного і суспільного змісту відбувся кардинальний переворот у свідомості Андрія Ілліча.
“Досі я був, – писав у спогадах А. Жук, – в полоні теорії класової боротьби, непримиренності інтересів робітництва і буржуазії і пролетарського інтернаціоналізму, а галицька дійсність мені показала, що цей «»” [55].
Позбувшись колишнього партійного доктринерства і нетолеранції, партійці, які закликали до надкласового гуртування політичних сил, влітку 1909 р. провели у Львові партійну конференцію. На неї приїхали на кошти Л. Мацієвича і делегати від підросійської України. В результаті обміну думок постала газета “Праця”, яка висловлювала думки ревізіоністичної частини партії молодоукраїнського спрямування. Ортодокси УСДРП на чолі з Л. Юркевичем заснували альтернативні друковані органи. Протягом 1910-1912 рр. у Львові виходили “Робітник” і “Наш голос”. У 1913 р. у Києві почав виходити літературно-публіцистичний журнал “Дзвін” як спроба поєднати обидві позиції. На думку В. Дорошенка, цей журнал виконував функцію, аналогічну ТУП, як об’ єднавчий, не суто класовий, орган для всієї УСДРП.
А. Жук виступив на просвітянському з’їзді у Львові 1909 р. з ідеєю: “національна кооперація – це шлях до національного визволення”. Економічний добробут селянства, а не класова боротьба з власною і чужою буржуазією, є ключем до українського визволення. Тому і закликав А. Жук до легальних методів боротьби, до праці конкретно-економічної серед селянства і робітництва, а не підпільних, сектантських, форм діяльності.
Друга ідея А. Жука – перетворення УСДРП на силу, яка стане мотором у національному русі. Для цього вона мала не поборювати інші ідеологічні напрямні українських партій, а шукати спільних точок дотику і на їхній основі вироблення спільного фронту дій з усіма силами, що визнають національне визволення України на надкласовій основі. Цікаво, що М. Порш розпускав чутки, що А. Жук збирається заснувати нову соціалістичну партію [56] разом з М. Залізняком, С. Єфремовим, М. Гехтером – людьми, які були знані своїм демократичним наставлениям.
Ідейною основою для нового теоретичного переозброєння партії А. Жук вважав традицію надкласовості РУП. Саме її національний принцип був тим ґрунтом, який об’єднував політичну молодь навколо партії. Коли в результаті дискусії А. Жук і його спільники фактично опинилися поза партією, А. Жук пропагував думку про відновлення старої РУП на новій ідейній основі. Через таке бачення ролі соціал-демократії А. Жук і його союзники позитивно ставилися до ліберальної і націонал-демократичної УРДП та ТУП. Високо цінували їхню роль не лише у культурному житті України, бо преса, видавництва, клуби і “Просвіта” знаходилися під повним контролем і впливом націонал-демократи, але й у гуртуванні всього спектру політичних партій під прапором українського відродження [57].
А. Жук у приватних розмовах і листуванні з Л. Юркевичем та М. Поршем закликав не мавпувати російських есдеків, не робити внутрішньонаціональну руїну, не ділитися на меншовиків і більшовиків, а навпаки, зосереджувати сили в єдиному кулаці, максимально близько співпрацюючи з національною демократію.
Соціалізм А. Жук розумів в європейсько-реформістському дусі, підтримуючи теорію Е. Бернштейна, К. Каутського, О. Бауера і К. Реннера з їхньою ревізією фундаментальних основ марксизму, що будував тоталітарне суспільство, послуговуючись класовим підходом. Соціалізм для неорупістів – це передусім економічне поліпшення життя широкого загалу людності, яке досягатиметься шляхом еволюції організаційно-господарських форм керівництва економікою і суспільними відносинами, а не революційною “грабіжкою” і гаслом “грабуй награбоване”, до чого, власне, і вело впровадження в життя класових принципів.
Фактично А. Жук вже від 1909 р. став ідеологічним виразником середнього класу – міцного селянина-власника. Він не покладав надій, на відміну від В. Липинського, на представників старої земельної аристократії. Тому не випадково, що в часи революції він опинився в народній партії. Власне, позиція А. Жука вже у передреволюційні роки більше відповідала європейській платформі “народного капіталізму”; він був короткий час членом Української народної партії.
А. Жук у практичній сфері політики висунув важливу тезу. Не треба плутати державно-правовий устрій з економічними відносинами. Соціалізм може будуватися не лише за республіканської форми правління, а й у монархічних державах, збудованих на конституційній основі. А отже, коли міжнародна кон’юнктура складається таким чином, що для національної справи потрібна орієнтація на монархічні сили, які перебувають при владі, на них варто і треба спиратися. Тактично А. Жук погоджувався і на українську монархічну державу англійського типу, коли в ній можна буде досягти національної волі для українського народу. Тому в баченні зовнішньої політики України принципових розходжень між республіканцем А. Жуком і монархістом В. Липинським не було.
Ставши стратегічно на самостійницьке становище, у тактичних питаннях українського руху А. Жук допускав орієнтацію на зовнішні міжнародні сили. А враховуючи слабкість українського руху, він вважав неуникненною орієнтацію на ті держави, які будуть зацікавлені у постанні української держави, бо це б послабило їхнього стратегічного противника – Росію. Тому вже за три роки до війни він схилявся до орієнтації України, в разі початку цієї війни, на Центральні держави. Тому А. Жук і став ідейним натхненником і організатором у 1914 р. СВУ.
Будучи чесною і принциповою людиною, якою керували ідеали визволення України, А. Жук вважав, що в засаді увесь рух мусить підкреслено стреміти лише до однієї мети – самостійництва. Орієнтація на чужу силу має лише тимчасовий, тактичний характер. Він відкидав сепаратну діяльність окремих членів групи “Вільна Україна”. У цьому А. Жук був спільником В. Липинського.
Найближчим товаришем і ідейним союзником А. Жука був В. Дорошенко. В усіх акціях часів перед революцією, в часах революції і у 1920-1930-ті рр. вони працювали пліч-о-пліч. На замовлення А. Жука В. Дорошенко написав історію РУП (“Революційна українська партія”) та новітньої суспільно-політичної думки і громадського життя (“Українство в Росії. Новійші часи”), історію політичної думки перед війною та інші праці. Спільно працювали в СВУ, редагували “Вісник СВУ”, видавали календарі видавничої спілки “Дніпро” тощо.
Складніші стосунки у А. Жука були з О. Назарієвим. Усі троє були вихідцями з одного регіону Полтавщини: Лубенщини і Прилуччини. Останній теж увійшов спочатку в СВУ. Але потім вийшов з неї з особистих мотивів.
Примітки
54. Про суспільно-політичні та ідеологічні погляди А. Жука докладніше див.: Гирич І. У тіні В. Липинського… – С. 8-45;
його ж. “Федераліст” очима “самостійника” (До історії написання статті А. Жука “М. Грушевський та СВУ”) // Молода нація. – 2004. -№ 2 (31). – С. 83-110;
його ж. А. Жук: один із перших самостійників // Історія в школах України. – 2004. – № 3. – С. 51-53;
його ж. Жук А. І. //Історія України: Енциклопедичний довідник. – К., 2008. – С. З 99-401;
його ж. Українська політична думка початку XX ст. і А. Жук – політик, мислитель, кооператор (До 130-річчя з дня народження) // Вісник НТШ. – 2010. – Ч. 44. – Осінь-зима. – С. 14-18;
його ж. Андрей Жук – основатель “Союза освобождения Украины”: политическая и культурно-просветительская деятельность в годы первой мировой войны // Народы Габсбургской монархии в 1914-1920 годах: от национальных движений к созданию национальных государств / Отв. ред. М. Волос, Г. Шкундин. – М., 2011. – С. 166 – 185.
55. Жук А. Із спогадів // Молода нація. – 2002. – № 3 (24). – С. 213-214.
56. NAC. – Andrii Zhuk Collection. – Vol. 4. – F. 8 (лист В. Садовського до А. Жука від 5.02.1910 р.).
57. Дорошенко В. Українство в Росії. – С. 66, 112.