Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Михайло Грушевський / Публіцистика Михайла… / Формування національної еліти

Публіцистика Михайла Грушевського на сторінках «Літературно-наукового вістника» у 1907 – 1914 роках

Формування національної еліти

Ігор Гирич, Світлана Панькова

Друга група присвячена проблемі мобілізації національної еліти і згуртування її навколо ідеї культурно-територіальної емансипації від Росії та Польщі. Оскільки на початку XX ст. Галичина уже виховала такий тип нової еліти, М.Грушевський свою найпершу увагу звертає на українську інтелігенцію в Росії. Історик виокремлює дві складові цієї проблематики: праця вченого, літератора та політика має відбуватися лише на своєму національному полі; необхідність вироблення нових українських національних засад, творення власних духовно-культурних цінностей. «Стрясти з себе рабський дух і навчитися шанувати себе і свій народ», – таким бачить шлях до самовизначення національної еліти, подолання інертності суспільства М.Грушевський («Гріхи наші»).

Українофільство залишило у спадок новому етапові національного розвитку тип ученого, який, працюючи на полі науки української, вносив свій найбільший вклад у скарбницю науки російської. Про це М.Грушевський писав у низці статей, починаючи від праць «При кінці року», «О любви к отечеству и народной гордости», «Слово на малодушних» та ін. Навіть В.Антонович, зосереджуючи свої студії лише в українській тематиці, не написав українською мовою жодної наукової праці. Розбудовуючи у Львові перший український науковий центр, Грушевський сподівався на активну підтримку його видань працями наддніпрянських учених. Проте цей обов’язок сповняв із старогромадівців хіба що О.Кониський. Визначні фахівці, київські професори М.Дашкевич, І.Лучицький, В.Науменко, харків’яни-українознавці Д.Багалій і М.Сумцов не запропонували для «Записок» також жодної своєї праці. Навіть більше, М.Дашкевич подав свою статтю для збірника на пошану знакового українофоба Т.Флоринського. Вчені-українці активно відгукуються на «хлібні» пропозиції російських можновладців. Д.Багалій стає харківським міським головою, а згодом навіть береться навчати царевича Олексія російської історії.

Власне, лише від заснування Українського наукового товариства у Києві 1906 р. почав формуватися тип наддніпрянського українського вченого, що ставив межу між собою й питомо російською наукою. «Українізуються» в цей час О.Левицький, М.Василенко, І.Огієнко, В.Модзалевський, В.Перетц. Свідченням цього явища був початок друку українською мовою їхніх праць та досліджень видатних російських учених О.Шахматова, Ф.Корша, шведа А.Єнсена у львівських і київських «Записках».

М.Грушевський стояв на позиції творення власних самодостатніх форумів національної історичної думки, не чекаючи на визнання російськими вченими українських істориків. Це виявилося під час Чернігівського археологічного з’їзду («Не пора»). Тепер уже тактику відмови від участі у з’їзді на знак протесту проти невизнання української науки підтримали, на відміну від Київського з’їзду 1899 р., й наддніпрянські вчені. Справу бойкоту очолювало УНТ у Києві. Покладаючи великі надії на розвій українського наукового життя, вчений розробляє та подає на сторінках ЛНВ проект заснування інституту українознавства («Чи не спроможемось?»), у черговий раз наголошує на необхідності перетворення НТШ на Українську академію наук («Призабута справа»).

М.Грушевський вступає з російськими вченими «у війну» за належність до української історіографії ключових постатей імперської науки. Найбільше списів було поламано навколо постаті В.Антоновича, якого «малоросійські історики» й російські археологи традиційно зараховували до російської історіографії. Провідні думки, а не формальна мова і верстат праці, мусять, за Грушевським, визначати належність до тієї чи іншої національної історіографії. Приводом до цих змагань стали святкування п’ятдесятирічного ювілею наукової діяльності В.Антоновича (1906) та його смерть (1908). Більшість статей М.Грушевського цього циклу побачить світ у серії «Історичні студії та розвідки», бо друкувалися вони в «Записках» НТШ і УНТ. У цьому томі ми лише подаємо прощальне слово учня-Грушевського «Пам’яті Володимира Антоновича».

Ці «списи» відносяться і до постатей інших науковців – М.Костомарова і П.Житецького, письменника М.Гоголя («Ювілей Миколи Гоголя», «Українська історіографія і Микола Костомаров», «Пам’яті Павла Житецького»).

Необхідності творення національного стилю в культурі та архітектурі була присвячена спеціальна стаття «Гріхи наші». В той час, коли Україна «засівалася» церковними спорудами неоросійського (російсько-візантійського) архітектурного стилю, про що з обуренням пише історик, сам він поруч з В.Кричевським, І.Трушем, Г.Павлуцьким був ініціатором запровадження українського модерну в національному образотворчому мистецтві й архітектурі. Професор вважав, що він обдарував Київ двома спорудами в національному стилі: власним шестиповерховим фамільним домом на Паньківській і будинком народного училища імені свого батька на Куренівці. Приклад М.Грушевського наслідував і гласний міської думи І.Щітківський, збудувавши в такому самому стилі свій будинок на Полтавській.

Уже за десять років до революційних подій М.Грушевський вступив у заочну полеміку з В.Вернадським, який вважав шовінізмом і національною вузькістю, навіть фанатизмом, самообмеження інтелігенції лише рамками української культури. Глузуючи з землячків, які в самовідреченій запопадливості всі сили й знання віддавали на вівтар імперської культури, М.Грушевський висловлював свої почуття словами П.Куліша: «Народе без пуття, без честі і поваги».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3740

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.