Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Міжнаціональні проблеми

Ігор Гирич, Світлана Панькова

Четверта тематична група об’єднує статті, присвячені міжнаціональним проблемам: польсько-українським відносинам у Галичині, російсько-українським – на Великій Україні, українській проблемі в контексті неослов’янського руху і політичній орієнтації України напередодні світової війни.

Кінець XIX – початок XX ст. став новим етапом українсько-польської угоди на рівні Галицького сейму й австрійського парламенту. Переїзд М.Грушевського до Львова був саме результатом першого етапу польсько-українського примирення. Проте вже відразу, від 1894 р., настав період охолодження стосунків з провідниками «нової ери». Якраз М.Грушевський ініціював завершення польсько-української угоди за підтримки переважної більшості народовців. Власне, національно-демократична партія створювалася у 1899 р. на хвилі розриву угодовської політики з польськими партіями. Натомість ситуація 1907 – 1908 рр. була іншою. Тепер конфронтаційний напрям стосовно поляків, на якому наполягав Грушевський у серії статей із «Нашої політики», підтримало лише молодше покоління його учнів (І.Джиджора, М.Мочульський, М.Євшан, О.Роздольський та ін.), які поступово залучалися до політичної діяльності. Незгода лідерів національно-демократичної партії з Грушевським вилилася 1913 р. у відому кризу всередині НТШ.

Російський вектор політики вимагав двох важливих речей: домогтися серед поступових політичних партій підтримки українських вимог автономії і заспокоїти російських політиків, що ці домагання не порушують територіальної цілісності Росії.

У першому питанні лише перед самою війною вдалося знайти порозуміння з кадетами. М.Грушевський зовсім не мав ілюзій з приводу негативного ставлення переважної більшості росіян до українського питання. Він ніколи не сподівався здобути тривкого союзника серед російських партій у Думі. Проте підтримка П.Мілюкова і його виступ у IV Думі були невеликою українською перемогою («Українська дебата» та «Сіяння вітру»), яка значно прислужилася українцям пізніше, коли у 1917 р. постала Центральна Рада. Таким самим незначним успіхом було визнання Холмщини деякими депутатами Думи, на противагу полякам, як етнічно української території («Відлучення Холмщини»).

Запевнення М.Грушевського росіян у відсутності серед українців сепаратистських настроїв («Фабрикація сепаратизму») були продиктовані наміром заспокоїти супротивника та завуалювати дійсні наміри української політики, її далекої перспективи. За умов слабкості українського руху необхідно було зважати на поліційно-жандармські обставини російської дійсності. Вимога повноти національного життя, про яку Грушевський писав у низці статей, рано чи пізно мала привести й до політичної сепарації України.

Так само непримиренну позицію М.Грушевський займав і щодо слов’янофільства («Українство і всеслов’янство», «В слов’янських обіймах»). У цьому питанні він шукав суголосних українській проблемі елементів з табору російських учених і політиків. Так, він підтримував контакт з російським славістом професором О.Погодіним, який певний час визнавав за українцями право мати в слов’янському світі своє рівнорядне місце.

У переддень світової війни найактуальнішим питанням для українців було вироблення спільної політики у взаєминах з можливими союзниками. Галичани підтримували Австро-Угорщину та її спільника Німеччину і за їхньою допомогою планували збудувати самостійну Україну. Російські українці орієнтувалися на Антанту. М.Грушевський від 1913 р. був переконаним прихильником Антанти й Росії («В балканськім антракті», «Після Балканської війни», «Сараєвська трагедія»).

Чи вірною була російська орієнтація М.Грушевського? Чи міг він стати українським Масариком? На наш погляд, можна погодитися з А.Жуком, що М.Грушевський мав рацію в такій орієнтації. Він, як і члени київського ТУПу, не сумнівався в перемозі Антанти, яка могла визнати незалежність Чехії, але аж ніяк – самостійної України, що перебувала в цілковитій залежності від Росії. Гіпотетично Східна Галичина могла б стати незалежною державою, як усі інші нації, що складали Австро-Угорщину. Однак М.Грушевський був переконаним соборником і не міг задовольнитися незалежністю лише для Західної України.