Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Михайло Грушевський / Публіцистика Михайла… / Виховання свідомих українців

Публіцистика Михайла Грушевського на сторінках «Літературно-наукового вістника» у 1907 – 1914 роках

Виховання свідомих українців

Ігор Гирич, Світлана Панькова

Для впливу на формування модерної української свідомості Грушевському треба було відштовхуватися не від пригадування й реанімації староукраїнських зразків державності, а апелювати до ментальності конкретного мешканця української землі по обох берегах Дніпра. Справа була не з легких, якщо врахувати, в якому стані застав учений суспільну свідомість українця, передусім наддніпрянського, яка на початку 90-х років XIX ст. ще перебувала на українофільській стадії. На шляху виховання українця-соборника стояла низка історичних реалій, які треба було подолати.

М.Грушевський приділяв виняткове значення впливу публіцистичної діяльності на розвій громадсько-політичного життя, тому використовував «Літературно-науковий вістник» передусім як трибуну для висловлювань з приводу біжучих завдань, що стояли перед українством. У кожному числі ЛНВ він намагався подавати власну статтю. При всій різноманітності заторкнутих тем, усі статті, – а їх понад шістдесят – можна згрупувати в чотири тематичні групи суспільно-політичних проблем, які намагався вирішити М.Грушевський як будівничий нового українського громадянина й тогочасної політики на початку XX ст.:

– виховання «масового» українця, свідомого своїх завдань і готового до культурного відвоювання української етнографічної території на підставі своїх історико-орієнтаційних цінностей;

– формування на галицькому досвіді нового типу еліти (громадських діячів, учених, політиків) Великої України, що працювала б лише на український інтерес;

– набуття внутрішньої ідейної злуки двох культурно відмінних українських територій, подолання взаємних упереджень, поборення галицького і наддніпрянського партикуляризмів, досягнення соборності не лише на рівні еліт, а й широких верств людності;

– вироблення української політики, здатної відповідати на виклики міжнародної політичної кон’юнктури на легальному рівні – у Галицькому сеймі, австрійському парламенті, російській Думі.

Першу тематичну групу становлять статті, в яких автор наголошує на проблемах розбудови національної системи освіти, освітньої підготовки молоді в умовах тиску польських та російських освітніх систем; активізації національної політики, суспільного й культурного життя; діяльності громадських товариств, розвою української преси, книговидавництва; емансипації українця від впливів російської і польської національних ідей через вироблення всеукраїнської історичної свідомості та ідеології, ґрунтованої на власних пріоритетах минулого; поборення дуалізму національної свідомості – галицького москвофільства і наддніпрянського малоросійства.

Скасування заборон українського слова та інших політичних утисків національного життя, що стало результатом Першої російської революції, наочно продемонструвало надзвичайну кволість зусиль підросійської української інтелігенції до розбудови українського суспільства. Не вдалося домогтися ні постійних викладів українознавчих дисциплін в університетах, ні національної середньої освіти, ні випуску масової української книжки, газет і журналів, нетривкою була діяльність української репрезентації в Державній Думі. Усе це відбувалося на тлі надзвичайної активізації національного життя в Польщі, Фінляндії, Литві, Естонії, Латвії і, нарешті, в Галичині.

У Києві після 1905 – 1907 рр. з’являлися все нові й нові російськомовні періодичні видання, приватні чоловічі й жіночі гімназії. До того ж серед засновників цих нових російських закладів були активні українофіли В.Науменко, А.Дудка-Степович та інші. У статтях «Маленька жертва», «Батьки і діти» М.Грушевський показує наддніпрянцям шлях, яким варто йти до національної освіти. Неодноразово вчений повертається до злободенної справи заснування самостійного українського університету у Львові, приватного шкільництва. І ключовим моментом тут є вимога рішучого протиставлення української школи нівеляційним тенденціям російської і польської шкіл в Україні Східній і Західній. Іншою нагальною справою громади вчений вважає всебічну підтримку академічної молоді з боку старшого покоління. Характерно, що перші українські гімназії як структури саме громадської ініціативи з’явилися у Києві лише в роки Української революції, тобто після постання Центральної Ради на чолі з М.Грушевським.

Умови для розвою українства у 1907 – 1914 рр. залишалися складними – припинило існування видавництво соціал-демократів з газетою «Слово», журналові «Нова громада» забракло коштів уже з перших чисел і громадянство неспроможне було його утримувати, часопис «Україна», який хоч і перейшов на українську мову, але якістю матеріалів радше поступався своєму попереднику «Киевской старине». За три роки відносної волі українство спромоглося хіба на щоденну газету «Рада». Тому в історика складалося цілком обґрунтоване відчуття поглиблення занепаду, який мав остаточно поховати сподівання українців на зростання національних змагань на Наддніпрянщині. Характеризуючи цю добу, М.Грушевський назвав її «антрактом», сподіваючись, що час, коли українство вийде на авансцену політичного життя, ще попереду.

У статтях «При кінці року», «Крячуть ворони…» і «О любви к отечеству и народной гордости» лунає заклик до української інтелігенції спрямувати свої зусилля на розвій власної преси і книговидавництва. Ці речі вчений вважає першорядними для набуття повноцінного національного життя у всіх його суспільних і культурних проявах. Основним показником таких проявів є передусім український друкований продукт, якого у Наддніпрянщині виробляли незмірно менше, ніж у Галичині. Книговидавничим справам в Україні, їх завданням і перспективам М.Грушевський спеціально присвячує статтю «Видавнича криза», в якій закриття кожного національного часопису розглядає у площині невідворотних національних втрат, а поширення та придбання української книги називає національним обов’язком.

Неодноразово історик повертається і до пекучих проблем передплати національних часописів, що було одним із важливих чинників їх існування («До наших читачів», «До наших читачів в Росії»). Проекти видань для масового читача та вимоги до їх рівня вчений обґрунтовує у статтях «До рецензії д[октора] Липинського» та «Ще про культуру і критику», висловлюючи свою думку про щойно здійснене видання «Історії України-Русі» М.Аркаса. «Недооцінювання» – так М.Грушевський називає закриття народної газети «Село» у 1911 р. Такою ж непоправною втратою вважає і заборону київської «Просвіти» («В великий четвер»).

Виховання почуття національної окремішності, за Грушевським, – це одне з головних завдань для запобігання тенденції масового дезертирства верхівки українського суспільства до панівних суспільств сусідніх держав, що, у свою чергу, давало сусідам можливість використовувати український етнічний матеріал для будови власного багатоетнічного політичного суспільства. Власне у статтях «На українські теми» М.Грушевський формулює новітнє розуміння української нації. Згідно з його думками, українцем може бути лише та людина, яка відмовляється бути одночасно українцем і росіянином, або українцем і поляком. Історик прокладає шлях до української державності через процес формування національного почуття в кожній людині староукраїнського суспільства, яким Україна власне залишалася упродовж XIX ст.

У тому, що М.Грушевський за своїми поглядами стояв на державницьких позиціях, можна пересвідчитися хоча б на прикладі статті «На новий рік». У ній він закликає наддніпрянців перестати «годуватися від олтаря готової державності», а самим «класти щось на олтар національного відродження». Про українську державність як мету національного відродження Грушевський недвозначно пише у статті «Слово на малодушних». Критикуючи тогочасного українського діяча в Росії, автор згадує, що той «відложив на бік не тільки федерацію та автономію, а й взагалі всякі дальші плани і бажання». Отже, автономію і федерацію М.Грушевський розглядав лише як тимчасовий етап, як завдання мінімум для національних змагань.

Національне мислення широкого загалу формують національні міфи. Кожна нація проходить через етап устійнення таких міфів на прикладах подій та героїв минулого, засвоєння їх на рівні масової свідомості. Українофільський етап національного відродження створив свою систему українського «історичного коду», який вимагав на новому етапі певного «підправлення» й модифікації. Українські народники, наприклад, започаткували протиставлення постатей Б.Хмельницького та І.Мазепи. Таке трактування породило роздвоєність історичної пам’яті пересічного мешканця Наддніпрянщини, на якому грала централістська російська пропаганда, протиставляючи малоросів-«богданівців» українцям-«мазепинцям». Ключові проблеми козацької історії Грушевський порушує досить часто («Мазепинство» і «богданівство»», «Богданові роковини», «Похорони унії» та «Виговський і Мазепа»). Історикові йшлося про вибудову лінії щодо перманентності завдань діяльності всіх гетьманів, зруйнування вибудуваної російською історіографією і засвоєної пересічним українцем версії козацької історії середини XVII – початку XVIII ст. про існування «вірних» і «зрадливих» козацьких керівників.

У цей період М.Грушевський активно включився у «війну ювілеїв», яку українцям оголосили росіяни і поляки. На противагу святкуванню 250-річчя Переяславської ради, 200-річчя Полтавської, 500-річчя Грюнвальдської битв, 250-річчя другого відступу Б.Хмельницького з-під Львова історик запропонував відзначити 250-річчя від дня смерті Б.Хмельницького, 200-річчя переходу І.Мазепи на бік шведів та 250-річчя Гадяцької унії. Це мало неабияке виховне значення для українців, бо розставляло потрібні наголоси на ті історичні події, які мали ключове значення для майбутнього України.

Втім, головною перепоною на шляху до національної гомогенності, на думку Грушевського, була двоєдушність самого ж українця. У Галичині – це москвофільство, на Великій Україні – малоросійство. Припинити з толеруванням цього явища, яке свідчить про недорозвиненість нації, закликає Грушевський у статтях «Гріхи наші» та «Кінець рутенства». Проте, на початку XX ст. москвофільство існувало як маргінальне явище, а самопроголошення москвофільських лідерів 1907 р. росіянами означало агонію цієї ідеології та її сходження з політичної арени. Натомість наддніпрянське малоросійство залишалося масовим явищем. Малорос за політичними настроями нічим не відрізнявся від росіянина. Як підтвердила майбутня українська революція, а пізніше й еміграційна доба, переважна більшість «малоросів» опинилася в денікінському таборі, а згодом – у білій еміграції.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3083

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.