Георгій Лукомський – призабутий український мистецтвознавець
Ігор Гирич
Георгій Лукомський належить до числа найпомітніших українських мистецтвознавців ХХ століття. Його творча спадщина вражає кількістю написаного й тематичним різноманіттям. Власне українському мистецтву присвячено хіба половина з усього написаного Георгієм Крискентійовичем за своє довге життя. Статті і книжки про садиби Харківської губернії, Вишневецький палацовий комплекс, пам’ятки Львова, Волині, Києва, Батурина і Козельця це лише частина з мистецькознавчих зацікавлень Лукомського. Не менше написано й про мистецькі скарби С.-Петербурга, Костроми, Казані, Кракова, Парижа та інших міст Росії і Європи. Власне на українську мистецьку спадщину Г.Лукомський дивився очима мистецтвознавця, ознайомленого із здобутками європейської мистецької культури і столичного мистецтва російських столиць. Так приміром, пишучи про слобожанські садиби, він висловлює несподівану думку, що взірцями для будинків власників садиб служили скоріше за все італійські вілли, в основі побудови, яких були закладені архітектурні концепції Палладіо. Для української природи й клімату цей італійський прототип, на думку Лукомського, не дуже пасував.
Лукомський не був істориком мистецтва у нинішньому розумінні цього поняття, він не провадив архівних розшуків, не ставив перед собою за мету досліджувати власне історію створення тієї чи іншої пам’ятки чи скажімо уточнення авторства споруд. Його цікавило передусім мистецьке сприйняття того чи іншого передусім архітектурного об’єкту, а також проблеми збереження архітектурної спадщини від тотальної руйнації доби будівельного буму початку ХХ ст. Для Лукомського пам’ятка цікава передусім як об’єкт мистецької обсервації сучасної людини, як предмет, як виховуючий естетичний момент для фахівця й пересічної людини. Тому за жанром його праці більше нагадують мистецьку публіцистику, – жанр в якому сьогодні мистецтвознавці майже не працюють.
Не вірно було б казати, що Лукомський нехтував джерельною базою. Радше навпаки, він був добре ерудованою й обізнаною з літературою по предмету зацікавлення людиною, але в мистецтві його цікавив не так факт, як образний ряд, естетична вартість об’єкта старовини. Не випадково його книжки зчаста мають стільки ж тексту скільки й образотворчого матеріалу, як правило ним самим виконаних замальовок з натури численних пам’яток старовини України, Росії, Центральної і Східної Європи. Вони не зовсім художньо довершені, не завжди точні з формального боку, але його акварелі привертають увагу своїм ліризмом і якоюсь особливою музикальністю. В цьому смислі архітектурна графіка Г.Лукомського зачаровує глядача так само, як, приміром, акварелі архітектора Ю.Химича. Лукомського, власне, цікавило не фотографічна точність, а враження від споглядання витвору мистецтва. Для точної ж фіксації архітектурних деталей тієї чи іншої пам’ятки або цілого об’єкту у різних його ракурсах, він уміло із високим мистецьким смаком виконував фотофіксацію, супроводжуючи цими світлинами свої книжкові тексти. Сьогодні ці знимки, приміром Софійського собору у Києві з франкомовного видання 1929 року, мають не меншу цінність ніж його малюнки шедеврів зодчества.
Лукомський був поетом архітектури, у яку був залюблений до нестями, а його кипуча енергія давала можливість відгукуватися на усі проблеми суспільства, пов’язані з функціонуванням пам’яток різних періодів будівництва у новий історичний час. Його дуже хвилювало доля пам’яток архітектури, тому Г.Лукомський став ледь чи не першим активним пам’яткоохоронцем монументального мистецтва. Своїм завданням він вважав за необхідне звертати увагу громадськості на стан тієї чи іншої пам’ятки, цілковите руйнування й руйнації через невдалі ремонти та перебудови.
Що вважав Лукомський пам’яткою архітектури? Свої міркування з цього приводу він висловлює в статті про архітектуру Нового Петербургу. І вона цікава сьогодні аби порівняти з нашим сучасним розумінням поняття “пам’ятка”. Георгій Крискентійович основним оціночним критерієм вважав естетичну якість. Коли та чи інша споруда відповідає стилістичному смакові епохи, є органічним витвором архітекторського таланту будівничого, – тоді це пам’ятка. Якщо ні, якщо це імітація, еклектичний твір, то його не варто вважати пам’яткою архітектури.
Ампірна класика початку ХІХ століття, будівлі ще сорокових років позаминулого століття – це був час останнього панівного стилю. Далі розпочиналася доба руйнації пропорцій, стилістична мішанина, власне доба масового будівництва завершила велику архітектурну епоху. Отже будинки до кінця першої половини ХІХ століття у переважній масі визнавалися Лук омським такими, які варті на збереження й подальшу охорону. Часовий період доби еклектизму від 40-х до 70-х років ХІХ ст. він вважав таким, у якому лише окремі споруди мають відносну мистецьку вартість. Він схилявся визнавати певну цінність споруд у псевдоготичному стилі доби Миколи І і псевдоросійський стиль часів Олександра ІІ.
Цікаво, що майже таку точку зору обстоювали і діячі Київського товариства охорони пам’яток мистецтва і старовини, у якому розпорядчі функції виконували історик-архівіст О.Мердер і археолог-аматор О.Ертель, а проект закону про пам’ятку старовини розробляв директор Центрального архіву давніх актів І.Каманін. Якщо пам’яткоохоронці Москви схилялися, що Петровська доба має бути межею, що визначає історичну вартість, то кияни щодо монументальних споруд в цілому солідаризувалися з Лук омським, а щодо старовини в цілому, трактували поняття “пам’ятка” максимально широко. А саме будь-яка річ, що вийшла з сучасного суспільного ужитку може розглядатися як пам’ятка старовини [Гирич І. Київське товариство охорони пам’яток старовиниі мистецтва // Пам’ятки України.-1988.-№3.-С.58-59].
Пам’яткоохоронні погляди Лукомського в ділянці історичної архітектури значно випередили свій час. Він мислив категоріями ансамблевості і в цьому сенсі в Україні лише з кінця 80-х років ХХ століття заговорили про цінність так званої фонової архітектури. Г.Лукомський на цей важливий момент звертав увагу ще напередодні Першої світової війни, коли масова забудова Старого Петербурга на початку ХХ ст. знищила цінні ансамблі забудови ХУІІІ – початку ХХ ст.
Актуальними виглядають думки Лукомського про спотворені перебудовами старі будинки. Про надбудови новими поверхами, знищення старих ганків і прибудови неоковирних тамбурів, про потворне нищення стилевих фізіономій класицистичних будівль Старого Петербургу невідповідними мансардами, про зміну зовнішнього оформлення будинку і таке інше. Відразу бачиш сьогоднішню невідрадну ситуацію в Києві, коли так само здійснюються невиправдані надбудови старих будинків із порушенням архітектурних пропорцій оригіналу, варварську надбудову модерних будинків монстричними мансардами, про спотворення фасадів, коли щойно відремонтований будинок вкривається заскленими балконами аматорського виконання. З іншого боку масового характеру у центрі міста набувають факти знесення фонової забудови другої половини ХІХ – початку ХХ століть. І то йдеться не про непримітні будиночки, а чотири-п’ятиповерхові споруди.
Лукомський активно виступав у пресі проти новітнього архітектурного несмаку. Він дбав не лише про збереження, а й про покращення історично складених архітектурних ансамблів будівлями, які мали б органічно вписуватись у стару забудову. В цьому сенсі Лукомського можна вважати предтечею регенеративної течії в сучасному світовому пам’яткоохоронництві.
Згадаймо, скільки часу українські реставратори ламали списи над проблемою чи варто відновлювати ансамблі Михайлівського Золотоверхого монастиря й Успенського собору у Києві. Про необхідність постання Михайлівського собору видатний археолог М.Брайчевський казав ще в 1960-х роках. Кам’янець-Подільські кам’яниці О.Пламеницька почала відновлювати у 1980-і роки. Сьогодні проблему регенерації забудови й ретробудівництва підтримають й такі відомі діячі охорони пам’яток як В.Вечерський й Р.Кухаренко. Цілком можна стверджувати про цілковиту перемогу тієї думки, що в історичних містах, у тих районах, де не можна відновити автентичного вигляду будівлі треба будувати споруди у ретростилі, стилізовану під традиційну архітектурну забудову. Саме до цього закликав архітекторів і замовників Г.Лукомський в своїй статті про забудову Нового Петербургу.
Він не був би у захопленні від естетики таких споруд, як наприклад грандіозно-важкий будинок на вул.Паторжинського у Києві, або нещодавній новобуд по Великій Житомирській вулиці (навпроти колишнього банку “Україна”. Але гадаю, поцінував кам’яничку на розі Андріївського узвозу й Покровської вулиці, деякі стилізовані будинки по Володимирський та зрештою й комплекс будинків по Киянівському провулку. Отже цілковито можна стверджувати актуальність багатьох здавалося сьогодні цілком логічних думок Г.Лукомського, всепереч з якими тим не менше діяла уся архітектурно-будівельна машина протягом сімдесяти років радянської влади. Хоча виключення з правил були. Це й дуже тактовне будівництво в межах Старого Києва архітекторами з дореволюційним стажем (П.Альошин, О.Кобелєв, В.Риков) а також архітекторів, що відбудовували післявоєнний Хрещатик.
Лукомський фіксував усі числені нищення місцевих пам’яток, друкуючи в журналі “Старые годы” постійно діючу рубрику “Хроніка провінційного вандалізму”. Промовиста й масштабна картина нищень на початку ХХ ст. невільно переносить нас до теперішніх часів, і з сумом змушує нас констатувати, що проблема ця у наші дні набуває усе більшої актуальності. У Львові на площі Міцкевича нищиться фонова забудова, а натомість з’являється будинок банку, що архітектурно спотворює один з найкращих ансамблів західноукраїнської столиці. А наскільки змінило фізіономію Софійського майдану мансарди колишніх прибуткових будинків Софійського монастиря у Києві. Ще один кричущий приклад вандалізму: надбудова двох поверхів над будинком книгарні “Киевская старина” по Безаківський вулиці. Кожний місяць приносить нам все нові й нові приклади руйнувань.
Як пропагандист мистецького смаку і агітатор органічності сучасної архітектури Лукомський майже відразу став одним з теоретиків нової архітектурної моди 1910-х років ХХ ст. Як відомо, саме об’єднання “Мир искусства” було ініціатором т.зв. ретроспективної школи в архітектурі модерну. О.Бенуа, І.Грабар, С.Маковський, Г.Лукомський та низка інших мистецьких публіцистів віддавали перевагу зверненню до історичних стилів ренесансу, класицизму й ампіру, замість продовження експериментів з власне чистою сецесією, яскравим представником, якої був на київських теренах Владислав Городецький (передусім мається на увазі його будинок з химерами на Банківській, бо решта будівель так само стосувалися ретростилів). Виходячи з традицій петербурзької архітектури Г.Лукомський схилявся до неокласицизму, як найвідповіднішого ретростилю, який відповідав містобудівній традиції Старого Петербургу.
Разом з тим для Україні найвідповіднішим історичним стилем він вважав українське бароко 17 – 18 ст. Власне саме Г.Лукомський був пропагатором широкого будівництва по містах і містечках в Україні будинків у т.зв. українського стилю. Він, поруч з Г.Павлуцьким, В.Щербаківським, В.Кричевським, О.Сластьоном став ідеологом українського модерну, вважаючи основною складовою його типові риси цивільної і культової архітектури козацької України. Цікаво, що саме петербуржець Лукомський, а не, скажімо киянин та ще й професор історії мистецтв університету св. Володимира Григорій Павлуцький поклав око на місцевий варіант бароко як питомий національний стиль. Барочні фронтони, трапецієподібні дверні отвори, характеристичні церковні портали, багато профільна розкреповка ризалітів – це ті елементи, які мають бути широко використані в оформленні будинків цього нового стилю.
Василь Кричевський не погоджувався з Г.Лукомським у застосування поняття “український стиль” [Кричевський В. Розуміння українського стилю // Хроніка 2000. – К., 1994. – Вип.1-2. – С.161 – 165. Це була полемічна відповідь на статтю Г.Лукомського “З приводу назви “Український стиль”, надруковану в журналі “Искусство в Южной России” (1913. – №7-8)], бо Георгій Крискентійович розумів під ним передусім кам’яне будівництво в стилі українського бароко, і не враховував дерев’яну архітектурну традицію, архаїчні візантиністичні храмові форми, зрештою характеристичний український ампір. Формальні зачепки для цього закиду автор будинку Полтавського земства мав. Український стиль поняття значно ширше за козацьке бароко на теренах Гетьманщини, що мало поширення лише трохи більше ста років. Та з точки зору естетично-мистецької радше Г.Лукомський мав рацію. В конкретних архітектурно-будівельних умовах початку ХХ ст. лише українське бароко як ретростиль витримував живописну конкуренцію з т.зв. російським стилем, під яким так само передусім розумілося наришкінське бароко – власне так само за часом він існував незначний період що збігався з добою українського бароко. До речі, як національні стилі сприймалися й інші популярні ретростилі: неоренесанс вважався передусім італійським надбанням, неоготика була інтернаціональна, так само як власне й необароко, яке мало своє французьке, австрійське й голандсько-бельгійське відгалуження.
Реакція архітекторів на заклики Г.Лукомського не забарилося. Київ зокрема одержав першорядні споруди в стилі українського модерну, де найбільших висот досягли В.Кричевський, П.Альошин, Г.Дяченко. На жаль ми втратили можливо найкращий зразок прибуткового будинку у цьому стилі на Софійському майдані (архітектор П.Альошин), що здається втілював собою усі найхарактерніші ознаки стилю, які називав Лукомський.
Для нас Г.Лукомський не в останню чергу цікавий і як представник українського петербурзького історико-мистецького гуртка, чільним представником якого був першорядний графік і можливо найяскравіша постать у національному мистецтві революційної доби Юрій Нарбут. Поруч з ним у його петербурзький період життя працювали такі непересічні постаті як історики-архівісти, художники й мистецтвознавці брати Вадим і Борис Модзалевські, Кость Шероцький, Сергій Трійницький, рідний брат Владислав Лукомський, Яків Жданович та ін. [Білокінь С. Чернігівсько-петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; збірка наук.праць. – Число 10. – Ч. 2. – К., 2003. – С.288-298.]
Усіх їх єднало спільне українське походження, любов до старовини Гетьманщини (у тій чи іншій мірі усі були чернігівцями). Чи були вони у нашому розумінні українцями? Переважно ні. Кожен з них починав своє творче життя людиною імперії, маючи відповідне виховання освіту, місце праці, вони робили внесок передусім в культуру російську, українську розглядаючи як відгалуження “общерусскої” культури. Тобто були людьми подвійної національної самоідентифікації. Річ зрештою тотально розповсюджена в колах української за походженням інтелігенції передодня революції і передусім тої її частини, яка мешкала у російських столицях. За ідейною спрямованістю більшість таких діячів були “обласниками”, “м’якими” російськими державниками, і майже усі в політичному сенсі тяжіли до партії кадетів. Найяскравішим їхнім представником можна назвати визначного вченого й громадського діяча Володимира Вернадського [Гирич І. Між російським і українським берегами. В.Вернадський і національне питання // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Я.Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів, 1996. – С.735-756.]. Він та його симпатики продовжували стару українську традицію еліти Речі Посполитої, що напередодні Хмельниччини своє суспільно-політичне кредо визначали формулою “gente rutenus, natione polonus”.
Ментальність інтелігента лівобережця була притаманна не лише Г.Лукомському. І діячі, що мали відношення до українського руху мали той невитравний пієтет до російської держави. Згадаймо визначного історика О.Лазаревського та його школу істориків Гетьманщини. Навіть майбутній міністр П.Скоропадського історик М.Василенко мав подібні погляди, і будучи урядовцем Української Держави одночасно належав до партії кадетів сусідньої країни.
Проте молоде покоління чернігівців, до якого належав і Г.Лукомський у більшості вже зробило у часи української революції свій свідомий вибір на користь новопосталої держави. Це також частково були українські петербуржці В.Міяковський, В.Романовський, П.Зайцев, з молодших за віком можна згадати уродженця Новгород-Сіверщини О.Оглоблина.
Зрештою події 1917-1921 рр. кардинально змінили долю Ю.Нарбута й В.Модзалевського, що активно включилися в творення новітньої національної культури. До них власне долучився і Г.Лукомський, який не лише підготував до публічного відвідування Музей Б. і В.Ханенків у Києві, а спробував створити Мистецьку секцію Української академії наук, активно включився у студіювання Софійського собору та в цілому пам’яткоохоронну діяльність, де співпрацював з Ф.Ернстом та І.Моргілевським.
Цікаво, що свою діяльність у цій царині Г.Лукомський розглядав як працю необхідну для української держави. Через що мав проблеми з представниками Добровольчої Армії й науковцями “єдинонеділимських” настроїв, деякі з яких пізніше стали прибічниками національної схеми історіографії (передусім йдеться про Н.Василенко-Полонську). Не в останню чергу саме різниця в політичних поглядах з проросійські наставленими М.Довнар-Запольським й П.Смирновим змусила Г.Лукомського зрезигнувати з числених посад і податися в еміграцію.
Дійсно цікавий феномен в цьому можна спостерігти. Люди більш вкорінені за місцем проживання й за характером праці в український грунт виявилися менш патріотично наставленими, ніж митці, яких лише походження в’язало з Україною. М.Довнар-Запольський тридцять років прожив у Києві, тут навчався й професорував, працював з архівними джерелами, що стосувалися нашої середньовічної історії, але був російським державником майже до 1918 р., і лише з крахом імперії спрацювала генетика, і Митрофан Вікторович стає співзасновником білоруської національної історіографії (народився під Річицею). Теж ніби генетика тяжила й над Г.Лукомським, й українська душа відкрилася в ньому непереможно, як лише став актуальним свідомий вибір між двома ідентичностями.
Чи був обізнаний Г.Лукомський з тою національно-визвольною боротьбою українців, яка велася протягом кінця ХІХ – початку ХХ століть по обох берегах Збруча – досліджено недостатньо. За україномовною мистецькою літературою він слідкував. Зокрема читав книжку В.Щербаківського про церковну дерев’яну архітектуру. Але орієнтувався у цих проблемах, схоже, слабенько. Подивіться, наприклад, на першу примітку в його книжці про архітектуру Галичини, де він чудернацькі пояснює різницю між Західною і Східною Галичиною. На його думку польськоетнічна територія це Галіція, а українська – Галичина. Ніби і не чув про коронний край під такою назвою. Проте в тексті це розрізнення він проводить непослідовно, через що й Краків і Львів у нього однаково попадають в Галіцією. Присутня й плутанина в географічних назвах: українські Бережани у нього пишуться то по-польські Бжежани, то по-українські Бережани. Те саме стосується Золочева, Перемишля, Жовкви та інших міст і містечок Західної України.
Зрештою на це не варто особливо звертати уваги, Г.Лукомський був передусім митцем, політика його цікавила лише в контекств її тривалого впливу на ті чи інші мистецькі форми.
1920-ті роки, початок доби вимушеної еміграції, були добою української ностальгії. Він друкується у віденській українській “Новій громаді”, згадує рано померлих побратимів, пише проникливі книжки про заново відкритий для себе Київ, самовіддану музейну працю в стінах Ханенківського музею. І все ж ближче й затишніше йому було в російському емігрантському середовищі. Там було більше знайомих, й приятелів від петербурзьких часів, там було багато діячів і сим патиків “Мира искусства”. Просто політика,- його, тонку мистецьку натуру мало втішала, він жив естетикою архітектури, його більше приваблювали мистецькі образи вічного міста Парижа, ніж просто поточна рутинна політична боротьба. Звичайно, будучи людиною російської культури, його талант насамперед спрямовувався на обсервацію світового мистецтва для пересічного жителя східноєвропейського простору. Для Європи він виявився недостатньо затребуваною людиною. Тому у 1930-40-і роки він усе більше відходить від літературної праці. Навіть точної дати його смерті ми не знаємо.
Наша збірка писань Георгія Лукомського не претендує на всеосяжність і науковість. Ми зробили лише репрезентаційну вибірку публікацій визначного мистецтвознавця, що головним чином стосуються українських пам’яток.
Це перше, подане в українських перекладах, у такому значному обсязі зібрана творча спадщина Г.Лукомського. Ми відмовилися від науково-довідкового апарату, вважаючи своїм завдання спершу подати авторські тексти і цим спонукати до подальшого вивчення життя та діяльності цієї небуденої постаті. Архівного й друкованого матеріалу про нього є чимало, як в російських так і в українських архівосховищах і бібліотеках. Упорядники хотіли показати Г.Лукомського не лише як літератора з мистецьких питань, але й оригінального художника, тому умістили в книзі його графіку і акварелі. Впевнені, що справжнє відкриття Г.Лукомського попереду.