Чому потрібно переосмислювати минуле
Ігор Гирич
На спробу критично оцінити недавнє історичне минуле часто доводиться чути від співрозмовника роздратовану репліку: “Не треба переписувати історію. Не потрібно чіпати минулого, воно вже має меморіальну цінність, у ньому було і добре, і погане, але це вже наша історія, і не варто ворушити скелет у шафі”. Людина, що завдяки тоталітарній машині має усталене виховання, не хоче міняти своїх поглядів на суспільство, на події минулого відповідно до нової політичної ситуації, коли світом опанували ідеї гуманізму, пріоритету загальнолюдських цінностей, переваги цивілізаційних європейських вартостей над державним інтересом диктаторських моделей держав.
Цікаво, що такі голоси найбільше чути в країнах, які мають вікові традиції функціонування авторитарних типів держав, де не існувало громадянського суспільства, де громада не була призвичаєна до вільної конкуренції ідеологій, свободи висловлювання політичних поглядів тощо.
Україна – одна з країн посткомуністичного табору, для громадян якої також характерний синдром табуйованого ставлення до свого тоталітарного минулого. Проте не можемо говорити про всю українську територію, бо західні землі тривалий час були в межах європейської ойкумени, і конституційний історичний досвід перебування у колі держав європейської традиції сприяв формуванню в західних українців негативного ставлення до минулого радянського тоталітаризму. Натомість мешканці сходу і півдня України постійно перебували під впливом євразійського авторитарного трибу життя і свій історичний досвід не мислять поза межами світогляду радянської людини.
Тому є всі підстави говорити, що ставлення до тези про доконечність переосмислення свого минулого залежить від ментальнісного цивілізаційного вибору нації. Перебування на межах двох світів – хліборобського і номадного, європейського і азійського – наклало відбиток на історико-культурні уподобання українців. Європейська цивілізація за століття своєї історії виробила способи зрівноважування державних і суспільних інтересів, саме на цьому і ґрунтується громадянське суспільство. Натомість євразійська традиція засновується на цілковитому пануванні держави над суспільством і особистістю. Жителі заходу і центру України, що тяжіють до хліборобської традиції і століттями були частиною Європи, перебуваючи у складі Речі Посполитої та Австро-Угорщини, позитивно сприймають заклик до осудження тоталітарних практик комуністичного режиму в ХХ ст. Натомість інша частина України, що була частиною російського ментального простору останніх століть, і далі сприймає тоталітарний період своєї історії як неминучий, “нормальний” час свого історичного буття.
Візія історичного минулого потрібна суспільству для моделювання свого подальшого шляху, для виховання молодої генерації, яка житиме в умовах, коли не буде залізних завіс тоталітарних країн, двополюсного світу, поділеного між державами демократичного світу і країнами “соцтабору”. Вільна конкуренція економічних систем, культур, ідей визначатиме успіх чи неуспіх української моделі суспільства ХХІ століття.
Якщо ми є продовженням тоталітарної перспективи, якщо ми мовчазною згодою підтверджуємо нормальність існування на своїй території до початку 1990-х рр. суспільства, в якому людина була ґвинтиком держави і покірною жертвою однопартійної диктатури, то ми фактично визнаємо себе співучасниками тієї антигуманної системи, а отже, поділяємо з її представниками відповідальність за масовий терор, злочини проти людяності, насильство проти цілих соціальних верств, супроти культурного надбання нації.
Щоб очистити своє сумління перед майбутнім, обрати правильний шлях для цілого суспільства, доконечно потрібно звести порахунок з тими явищами минулого, які тепер, майже по двадцяти роках незалежності, тягнуть назад, заважають нарівні з іншими країнами колишнього “переможного соціалізму” будувати в Україні сучасний європейський лад. Чому сьогодні Естонія, Латвія і Литва випередили Україну у своєму економічному розвиткові? Насамперед тому, що з першого року незалежності відмовилися підфарбовувати старий соціальний лад, а відразу покінчили з комуністичним минулим і європейські загальнолюдські цінності поставили вище за примарні переваги “соціалізму з людським обличчям”. Вони однозначно осудили злочини тоталітарного режиму та його ідеологію, і це не забарилося дати позитивний результат для добробуту країн.
У цьому сенсі Україна перебуває у вигіднішому становищі за Росію. Тоталітарна система не мала питомо українського походження. Вона була принесена в Україну на багнетах російських червоноармійців. Більшовизація України не могла б здійснитися лише внутрішніми силами місцевого комуністичного руху, вона була наслідом військового завоювання Української Народної Республіки Російською Федерацією протягом тривалої війни від 1917 до 1920–1921 рр. Власне, після 1921 р. Україну варто сприймати як переможену націю, що потрапила в колоніальну залежність від Росії, яка в процесі революції й українсько-більшовицьких воєн відновила стару російську імперію у новій комуністичній формі.
Нині в Україні діє постколоніальна людська свідомість, викликана масштабним ідейним і фізичним терором комуністичної системи проти питомої традиційної української ідеології та її носіїв. Коли, приміром, сьогодні ми фіксуємо брак активних людей, які могли б запропонувати формулу господарювання на селі, альтернативну колгоспній, ми повинні згадати про мільйони винищеного українського селянства в період масової колективізації 1920-х – 1930-х рр. А тим часом, коли б непівський шлях був продовжений або Україна могла будувати своє життя без втручання агресора, то українське селянство з його традиційним укладом нагодувало б не лише Україну, а й цілий світ.
Коли ми бачимо брак інтелектуальної еліти, недорозвинення цілих ділянок гуманітаристики та природничих дисциплін, то маємо давати собі звіт у тому, що сталося це внаслідок не стільки об’єктивних, скільки суб’єктивних чинників – масового винищення української інтелігенції в добу сталінізму, коли серед письменників, істориків, філософів, філологів залишилася в живих лише невелика частина діячів інтелектуальної праці.
У зв’язку з цим ключовою стає теза історичного, наукового переосмислення нашого минулого.