Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellanea / Пропозиції з зміни концепції та переекспозиції музею „Поле Полтавської битви”

Пропозиції з зміни концепції та переекспозиції музею „Поле Полтавської битви”

Ігор Гирич

Сьогоднішній музей у Полтаві за своїм концептуальним спрямуванням, як і в радянський час, продовжує славити перемогу російської зброї у ключовій битві Північної війни (1700 – 1721). У тій війні, яка на два століття загальмувала Україні шлях до незалежності. Відвідувач виносить думку про позитивність для України поразки шведсько-українських союзних військ і має радіти з перемоги під Полтавою російського царя Петра І. А отже музей у такому своєму вигляді фактично і сьогодні пропагує шовінистичні думки російської історіографії та її суспільно-політичної думки про т.зв. „зраду Мазепи”, „малоросійську шатость”, підживлює українофобію, виховує молоду генерацію в дусі національної меншовартості і підпорядкованості інтересам сусідньої держави, яка виношує щодо України експансіоністські плани. Косметичні зміни (зменшення кількості портретів Петра І, поява зображень І.Мазепи і т.п.) по суті зовсім не впливають на традиційне чорносотенно-сталінське бачення історії України на зламі 17 – 18 ст.

Для кардинальної зміни ситуації, яка має відповідати науковим засадам української національної історіографії та вихованню підростаючого покоління в дусі патротизму і поваги до своєї держави пропонується: при збереженні усіх найцінніших експонатів в експозиції підпорядкувати їх іншій концептуальній думці. Полтавська битва стала початком падіння української козацької держави. Поразка шведів короля Карла ХІІ та українців під проводом І.Мазепи є трагедією і сумом для України, величезною психологічною травмою. Полтава стала символом поразки і багаторічного приниження, прикладом, на якому дореволюційна і радянська імперська Росія виховали рабське почуття провини українців перед „старшим братом”. Вона викликала жахливий царський терор проти населення українських міст та військовиків, мотивувала опльовування святинь українського народу та його провідників, які не могли при слушній нагоді не підняти повстання проти царського деспотизму.

Музей мусить представляти український погляд на історію Полтавської битви, а не бути російським музеєм на український землі, як це є сьогодні. Фактично зараз у музеї зображуються лише дві сторони конфлікту – Росія і Швеція. Українська сторона ніби і не була присутньою в ньому, а якщо і присутня, то лише як військова сила, а не державно-правна потуга. Тими ж експонатами при додаванні нових експонатів зорового ряду можна висловити інші ідейні засади. Для цього необхідно ввести відповідні цитати з творів істориків, письменників і публіцистів, які у різні часи маніфестували український погляд на Полтаву.

Викликає заперечення і головний художній прийом експозиції, побудований на ідеї вихода Росії до Балтийського моря. Те, що було актуальне і добре для Росії, є дуже негативним для України. Остання втрачала через ізоляціоністську політику Петра І безпосередній контакт з Європою, що привело до деградації української торгівлі у першій половині 18 ст. Тому тему флоту взагалі варто прибрати з експозиції, що дасть можливість вивільнене місце використати для нових експонатів.

Пропонується не вносити змін у висвітлення самої події, якій присвячений музей, а саме перебігу Полтавської битви. Залишити недоторканими макет битви, портрети учасників, тогочасну зброю. Натомість варто прибрати соц-артівські жанрові картини, писані при святкуванні 250-річчя битви. Шість інших залів мають малювати передумови Полтавської битви 1709 р. та її наслідки для України.

Перший зал логічно було б присвятити політично-військовим передумовам шведсько-українського союзу 1708 р. У ньому варто показати, що союз з Швецією – це стара старшинська політика від часів Б.Хмельницького. Сам перший гетьман (де-факто лідер незалежної держави) перед смертю, після Переяславської угоди 1654 р. заключив союз з попередником Карла ХІІ, королем Карлом Х. Цей союз восени 1656 р. підписував генеральний писар І.Виговський. Тому логічно було б у цьому залі подати портрети Б.Хмельницького і І.Виговського. Орієнтація на сусідню повнокровну державу (Швецію, Росію, Польщу, Австрію) була звичайною політикою „нецілковитих” держав буферної зони, таких як козацька Україна, Волощина, Молдова, Семигород та ін. Тому логічним було б висвітлення в експозиції відомої Переяславської угоди та Гадяцького союзу, домовленостей гетьмана П.Дорошенка та того ж Б.Хмельницького з Османською імперією та Кримським ханатом. У цьому ж залі доцільно було б виставити мапу Української козацької держави та портрети вищеназваних гетьманів.

Другий зал логічно було б присвятити добі Івана Мазепи. У який логічний наголос зробити на відображенні цієї доби на території Полтавського полку. Варто підкреслити культурницьку діяльність великого гетьмана і показати меценовані ним споруди Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві та закінченого при І.Мазепі Лубенськорго Мгарського монастиря. Можна також використати цитати про діяльність І.Мазепи з книжок визначних мазепознавців М.Грушевського (статті „Шведсько-український союз” та „Богданівство і мазепинство”), О.Оглоблина („Мазепа та його доба”) та ін. Самі книжки так само варто показати в експозиції. Разом з книжками варто помістити портрети найвизначніших дослідників епохи: М.Грушевського, Д.Дорошенка, Н.Василенко-Полонської, Б.Крупницького, І.Борщака.

Третій і четвертий зали мали б розповідати про українську старшину і її ставлення до переходу Мазепи на бік шведів. Подати інформацію про визначних мазепинців та їх внесок в українську культуру другої половини 17 – початку 18 ст. Логічно було б розказати про рід полтавського полковника П.Герцика (єврейського походження), який був одним з найшанованіших меценатів Києво-Печерської лаври (у 1700 р. збудував на власний кошт Хрестовоздвиженську церкву на Ближніх Печерах). П.Герцик був найвідданішим соратником І.Мазепи, пішов з ним у першу українську політичну еміграцію. Варто було б згадати й інших полтавських полковників, родину Горленків з Полтавщини, запорізького кошового отамана К.Гордієнка та інших визначних представників Мазепиної доби. В експозиції має бути також проведена думка, що навіть та старшина, що залишилася у Петра, продовжувала зв’язки з І.Мазепою і фактично до самої його смерті визнавала його право на правління Гетьманщиною. Цікаво було б зазначити списочний склад старшини, що пішли за І.Мазепою і тих, що стали на російську сторону. Це б продемонструвало твердження, що справа І.Мазепи була не його особистим рішенням, а диктувалося логікою діяльності української козацької еліти. Варто для експозиції замовити портрети названих представників старшини, зображеннями відповідних церков і монастирів.

Четвертий зал обов’язково треба присвятити темі витворення росіянами образу І.Мазепи – „Іуди-зрадника”, який пізніше і в наші дні приклеюється до будь-якого українця, який наважуєтьсяся стверджувати свою культурну і національну окремішність. Цю тему варто поєднати з проблемою дикого терору російського війська проти українців. Розказати про трагедію Батурина, про масові повішання в Лебедині і Глухові, про спалення Запорізької Січі. Про примушення українського духівництва до проголошення анафеми людині, яка була найвеличнішим представником духовності і найбільшим меценатом українського церковного життя. Закінчуватися тема може діяльністю Пилипа Орлика і його знаменитій конституції.

Останній п’ятий зал має висвітлювати проблему творення Полтавського міфу, який мав назавжди запечатати шлях українців до окремішньості. Цей міф культивував образ слухняного малороса, вірного за словами М.Грушевського свому „песьому обов’язку” перед Москвою. Саме під таким претекстом будувався новий губернський центр у Полтаві з пам’ятником орлу у центрі головної площі. Полтава поч.19 ст. зводилася як місто „слави російської зброї” (Севастополь уже наслідував цей зразок), як попередження усім українцям в неприпустимості навіть мрій про самостійність. Двохсотліття святкування в імперії Полтавської битви покликало до життя новий меморіал духовного панування Росії. Цій ідеї мав служити музей, кургани загиблим воїнам Росії та інші пам’ятники у Полтаві і на полі битви.

Українці висловили у 1908-1909 року протест иртоест проти такого трактування їхньої історії. У Львові Науковим товариством ім.Т.Шевченка було видано спеціальний том „Записок НТШ”, де були друковані матеріали про істинні наслідки Полтавської битви. Відповідно офіційні чинники Росії представляли увесь український культурний, суспільний і політичний рух як „мазепинство”. Цей зал можно проілюструвати монументами-міфами: пам’ятник Б.Хмельницькому у Києві, пам’ятник Переяслову-1654. Поруч з картиною М.Самокиша можна повісити репродукцію з його ж картини битви М.Кривоноса з Я.Вишневецьким, яка ілюструє повне співпадіння рухів і поз на одній і другій та мистецьку слабкість полтавської версії визначного художника-баталіста. Це є свідченням використання митців для творення антиукраїнського міфу коштом трактовки Полтавської битви. Добре було б подати вислови про Полтавську битву і Петра І з творів Т.Шевченка, Є.Маланюка і Д.Донцова. Варто подати портрет полтавського краєзнавця М.Рудинського – автора першого путівника Полтави, що розвінчував полтавську легенду на місцевому рівні.

Також варто розглянути доцільність перебування перед будинком музею інтер’єрної скульптури Петра І, яка була зроблена для експонування в Полтавському кадетському корпусі і недоцільна для перебуванні у якості пам’ятника у наші дні.Ми не ставили на меті детальне поекспонатне описування усіх необхідних змін. Це справа не стільки робочої групи при Міністерстві культури України, скільки музейників. Нашим завданням було лише показати історіософсько-ідейниі напрямні необхідних змін.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9602

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.