Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / „Історичний шлях” у київських монументах / „Монументальна пропаганда” часів Російської імперії

„Історичний шлях” у київських монументах

„Монументальна пропаганда” часів Російської імперії

І. Б. Гирич

Першим міським пам’ятником у підросійській Україні можна вважати колону магдебурзького права в Києві (1802 р.) Розглядати її як монумент національного спрямування повних підстав немає. Але він став свідченням відданості українських міщан своїй чотирьохсотлітній традиції, яка відрізняла їх від городян російських міст, і в цьому розумінні являв собою протонаціональний монумент. До того ж поставив його російський архітект А. Меленський на замовлення не російської влади, а київського магістрату на честь повернення Києву право на самоврядування [Про реакцію киян на ліквідацію маґдебургії див.: Каманин И. Последние годы самоуправления Києва по магдебургскому праву // Киевская старина. – 1888. – Т.21-22. – № 5. – С. 140-168; № 8. – С. 157-195; № 9. -С. 597-622].

Упродовж XIX і 14 років XX століття на українських теренах у складі Російської імперії зводили, за одним лише винятком, пам’ятники, що уславлювали минувшину в російсько-імперському насвітленні й пропагували лише російську історичну перспективу. А почалося все зі встановлення між 1805 і 1811 роками монумента Слави на відзначення перемоги російської зброї в Полтавській битві. Крім іншого, монументові призначалося впливати на зміну свідомості жителів донедавньої Гетьманщини. Навколо головної площі Полтави, у центрі якої здіймалася тріумфальна колона з орлом, були розташовані адміністративні установи й навчальні заклади губернії і міста. Нова Полтава таким чином перетворювалася на символ перемоги російського царату над „малороссийскою шатостью”. А орел мав повсякчас нагадувати „хто в хаті господар”.

Сама собою напрошується паралель з 1934 роком, коли в новій столиці радянської України головну площу планували створити саме в серці старого міста, на території Софійського й Михайлівського майданів. Можливість існування двох центрів – старого і нового – відкидалася геть. На місці сакральних споруд Святої Софії й Михайлівського Золотоверхого мали височіти будинки-монстри „соціалістичного” Києва з велетенським пам’ятником Леніну. Тим часом у Москві, навпаки, старий Кремль більшовицька верхівка обрала за осідок для свого уряду. У місті руйнували здебільшого другорядні будівлі. Ні Успенський, ні Архангельський, ні Благовіщенський собори, ні храм Василія Блаженного, ані дзвіниця Івана Великого не повинні були загинути.

Та все ж не в Полтаві чи Харкові зосереджувалися пам’ятники, що ретранслювали для маси офіційну російську ідеологію, насаджували потрібне імперській владі розуміння минулого, а в Києві. І це природно. Від середини XIX століття до наших днів у головному українському місті точилася своєрідна „війна за монументи” – властиво боротьба двох національних еліт за минуле, щоб рухатися в майбутнє.

Для того, аби фактично позбавити українців власного національного майбутнього, імперській владі потрібно було заманіфестувати передусім історичну тотожність „малороссов” з „великороссами”. Тут офіційний Петербург використав міф святого князя Володимира. Те, що Володимир у бронзі мав ідеологічне навантаження, свідчить факт явного анахронізму. У руках він тримає шапку Мономаха (свого праонука), яку ніби передає своїм наступникам – московським царям.

Перед нами скульптурне унаочнення карамзинсько-соловйовської схеми російської історії. Спочатку 1834 року заснували Університет св. Володимира, а коли був добудований червоний корпус, постало питання про пам’ятник князеві. Вибір місця – на схилах Володимирової гори, над старим пам’ятником Магдебурзькому праву, і навіть сама назва – Верхній пам’ятник Володимирові 1853 року – усе відповідало обраній владою стратегії. Саме тому, здається, а не через мистецькі вади, скульптура св. Володимира не сподобалася Тарасові Шевченку, який назвав монумент пожежною каланчею, з котрої князь дивиться на Поділ, чи не загорілося, бува, там щось.

Емський указ 1876 року остаточно поділив слабку й нечисленну київську інтелігенцію па два табори: прихильників ідеї „єдиної і неділимої” і українців-патріотів. Група українців не становила тоді великої сили, але великою була її ідея, що почала жити власним життям і притягувати щораз нових адептів. І пам’ятники в цих умовах влада використовувала як зброю для боротьби з небажаними суспільними настроями й національними прагненнями українців.

Від 1860-х років ключовою світоглядною проблемою для охоронців статусу кво в Малоросії-Україні було трактування Переяславської ради 1654 року. Централісти на чолі з М. Юзефовичем вирішують зняти це питання встановленням пам’ятника Б. Хмельницькому.

[Див.: [Левицький О.] Памятник Баяни Хмельницкому: (Исторический очерк его сооружения) // Киевская старина. – 1888. – Т. 22. -№ 7. – С. 145-156;

Луговой И. [Левицький О.] Богдан Хмельницький и неблагодарная история // Там само. – Т. 23. – № 11. – С. 395-400 [з приводу статті II. Польового „Богдан Хмельницкий и благодарная Россия” в „Историческом вестнике” № 9 за 1888 р. про відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві];

Ватуля Б., Познанский В. К истории сооружения в Києве памятника Б. Хмельницкому: (Обзор документов) // Научно-информационный бюллетень Архивного управлення. – 1954. – № 1. – С. 49 – 58;

Демченко Л. Документи про історію спорудження пам’ятника Б. Хмельницькому в м. Києві // Архіви України. – 1988. – № 4. – С. 39 -49;

Толочко Л. Нові факти в історії спорудження пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру в Києві // Київська старовина. – 2003. – № 6. – С. 57-71.]

Ідеологічну суть монумента виражали зроблені на ньому написи: „Волим под царя восточного православного” і „Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия”. Водночас у первісному проекті пам’ятника авторства М. Микешина складалася данина й козацьким та гайдамацьким традиціям, що було до душі тодішнім українофілам-автономістам. Зокрема передбачалася постать кобзаря з рисами Тараса Шевченка, під копитами коня мали бути зображені розпластані фігури орендаря, уніатського священика й польського шляхтича. Згодом від цієї частини монумента відмовилися, покликаючись на те, що бракує коштів і можуть образитися представники двох інших етносів України – поляки і євреї [Про ідеологічну складову пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві див. також: Гирич І. Між політикою і історією: Переяслав і ук раїнська суспільно-політична думка XIX – початку XX ст. // Молода нація. – 2003. – № 3. -С. 5-14].

Українці щосили гальмували встановлення пам’ятника Б. Хмельницькому, вважаючи його за „вірного холопа” московського царя, – то обурювалися, що місце обрано невдало, навпроти Софії, і прочани хреститимуться не на бані святого місця, а на кінський круп, то висловлювали сумнів, що розпорядники раціонально витрачають зібрані кошти… Тривало це довго, і якби не випала слушна для влади нагода – святкування 900-річчя хрещення Русі, невідомо, чи відкрили б пам’ятника ще в XIX столітті. Проте це була переважно залаштункова боротьба, і учасник тих подій Орест Левицький згадував про них у 1911 році як про маловідомі епізоди громадської історії [Левицький О. Історія будови пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві // Літературно-науковий вістник. – 1913. – Т. 72. – С. 467-483].

Але і пізніше, у роки Визвольних змагань пам’ятник Б. Хмельницькому для українських діячів символізував національний гніт і визиск царатом українського народу. Розглядалася навіть можливість знесення монумента, як і пам’ятників російським царям. Довелося М. Біляшівському звертатися до громадянства із закликом зберегти цінний мистецький твір, усунувши з нього лише тенденційні написи. На тогочасне ставлення до Б. Хмельницького не вплинула й відома, опублікована ще перед війною стаття М. Грушевського, „«Мазепинство» і «богданівство»”, у якій він переконливо доводив, що між політикою українських гетьманів 17-18 століть, у тому числі й Б. Хмельницького та І. Мазепи, не було принципової відмінності – виявлялися тільки розбіжності в тактиці дій [Грушевський М. На українські теми: „Мазепинство” і „богданівство” // Літературно- науковий вістник. – 1912. – Кн. 1. – С. 94-102].

Відкрите протистояння між українським і російським Києвом почалося після Першої російської революції, коли в 1909 році українські громадські організації і політичні партії виступили з ідеєю встановити пам’ятник Тарасові Шевченку до сторіччя від дня його народження. Українці домоглися прихильних ухвал міської думи. Та активізувалися численні російські монархічні й чорносотенні організації. Вони стероризували попередженнями про українську сепаратистську небезпеку і міську владу, і Державну думу, і урядові кола в Петербурзі. Отож замість первісно планованого місця на Михайлівському майдані українцям виділили Караваєвську площу (тепер – Льва Толстого), а згодом узагалі остаточне рішення відклали на майбутнє. Принаймні до Шевченкового сторічного ювілею пам’ятника не вдалося поставити навіть на „Новому Строєнії”, не те що в центрі Старого Києва.

Тим часом бурхливу пам’ятпикотворчу діяльність розгорнули російські централісти, які мали в місті непорівнянну чисельну й матеріальну перевагу над українцями. Проти пам’ятника Т. Шевченкові вони зібрали більш як півтори тисячі підписів домовласників і висунули міській владі зустрічну пропозицію – збудувати в Києві „Исторический путь” на кшталт аналогічного в Берліні. Там імператор Вільгельм II задля унаочнення тези про тисячолітній Райх розставив у хронологічній послідовності в центрі міста скульптури найвідомітпих імператорів Священної римської імперії германської нації і прусських королів. Так російська громада Києва, вбачаючи в проекті пам’ятника Т Шевченкові загрозу ідеологічним підвалинам свого панівного становища в місті й намагаючись активно протидіяти українському рухові, що набирав сили, взяла собі за мету увічнити тут свою національно-історичну міфологію. Провокативність і мегаломанійність цього проекту усвідомлювали навіть неупереджеш росіяни зі столиць. Проти нього виступив, приміром, лідер “міріскусників” Олександр Бенуа.

Якби українці спорудили монумент Т. Шевченкові на Михайлівській площі, було б започатковано „Український шлях” – Б. Хмельницький на Софійському майдані, Т. Шевченко на Михайлівському – з можливим продовженням. „Російський шлях” запланований був у зворотному напрямку – від Св. Михайла до Св. Софії. Першим мав стати монумент рівноапостольній княгині Ользі. „Кавалер мусить поступитися місцем дамі”, – заявив на засіданні думи проросійський міський голова Дьяков.

Російські націоналісти поспішали, щоб випередити ненависних „украиноманов” зайняти місце. Пам’ятник княгині Ользі встановили 1911 року. У поспіху монумент виконали в нетривкому матеріалі – бетоні, і він наразився на критичні оцінки. Навіть Микола II, перебуваючи в Києві, відмовився бути присутнім па освяченні цієї композиції. Парадоксально, але автором монумента був один з „украиноманов” – майбутній видатний скульптор і кінорежисер, а тоді мистець-початківець Іван Кавалерідзе.

Пам’ятник простояв недовго. Причому причиною його знесення в першій половині 1920-х років був не соціальний мотив, а якраз національний, про що писав активний учасник „боїв” за Т. Шевченка, один з небагатьох гласних-українців міської думи Іван Щітківський [Щітківський І. „Исторический путь” у Києві // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. – К., 1926. – С. 385-392]. Українці тоді святкували перемогу над своїми супротивниками, і на місці Ольги все ж таки встановили погруддя Т. Шевченка. Однак і його спіткала така сама нещаслива доля.

Спорудженням пам’ятника Ользі й планованими наступними монументами активно опікувався київський відділ Імператорського російського військово-історичного товариства, що на 90 відсотків складався з офіцерів Київського військового округу.

[Секретар київського відділу Імператорського російського військово-історичного това риства полковник Стелецький у записці генерал-губернатору від 7 квітня 1910 р. пропонував такий порядок розташування скульптур восьми київських князів та інших історичних діячів на Бібіковському бульварі: Ольга, Олег, Ярослав, Володимир, Володимир Мономах, Святослав, „доісторичному Києву” та Несторові-літописцю. Цікаві для нас і настрої київських гласних (тобто депутатів міської думи). З 68 присутніх на засіданні 15 березня 1910 р., коли вирішувалося питання про зміну Михайлівської площі на Караваєвську як місця майбутнього пам’ятника Т. Шевченкові й започаткування з Михайлівського „Исторического пути”, за українську позицію було подано 22 – 24 голоси, за російську – 46-48 голосів. Див.: Щитківський І. Зазнач, праця. – С. 387, 388.]

Слідом за Ольгою мали звести монументи іншим давньоруським князям династії Рюриковичів, а потім – московським царям і петербурзьким імператорам династії Романових. Здійсненню цих планів тепер уже заступав, у прямому значенні слова, шлях пам’ятник Б. Хмельницькому – він ніяк не вписувався в нову концепцію національно-російського освоєння столиці над Дніпром, і його збиралися відсунути десь набік.

Ще один надум російських націоналістів – ушанувати пам’ятником „верноподданных малороссов” Іскру й Кочубея – дістав 1914 року просто-таки карикатурне втілення. З „творіння” аматора-скульптора офіцера П. Самонова сміялася навіть російська чорносотенна преса „кієвлянінського” штабу. Тоді писали, що фігури цієї „опереткової” композиції скидаються на двох п’яничок, які нажлуктилися сивухи. Від пам’ятника на сьогодні лишився тільки постамент, де стоїть гармата – за різними версіями, чи то „арсенальців”, а чи куреня Гайдамацького коша Слобідської України, який викурював тих „арсенальців” – зворохоблених більшовиками люмпенів з-поза мурів арсенальських майстерень.

В академічній манері було виконано пам’ятники Миколі І (петербуржця М. Чижова, 1896 р.) й Олександру II (італійця Е. Ксіменеса, 1911 р.) [Докладніше див.: Галайба В. Пам’ятник Миколі І в Києві // Пам’ятки України. – 1997. – Ч. 3. – С. 82 – 85; Він же. Пам’ятник Олександрові II в Києві // Там само. – 2001. – Ч.4. – С. 126-129]. У 1909 році постав монумент Олександру III, а в 1912-му – застреленому в Києві прем’єр-міністрові П. Столипіну. Цей передреволюційний пам’ятниковий бум дуже нагадує ситуацію останніх років комуністичного режиму в Україні, коли нас „обдарували” „Родиной-матерью”, монументом Жовтневої революції, музеєм Леніна і „Ярмом” дружби народів. Можновладці ніби відчували кінець свого історичного часу.

Отже вийшло, що в кінці XIX – на початку XX століття українці заманіфестували своє бажання встановити лише один пам’ятник – Т. Шевченкові, але їм завадили це зробити, водночас їхні супротивники звели тоді принаймні півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею.

Подібні процеси, завважимо, відбувалися і в інших містах України. Харківські самостійники з УНП 1902 року, маніфестуючи своє несприйняття здійснюваної владою політики нав’язування Україні культу діячів культури панівної нації, зімітували висадження в повітря погруддя О. Пушкіна [Літописець. Замах на пам’ятник Пушкіна в Харкові і Микола Міхновський // Самостійна Україна. – 1957. – № 6. – С. 16-18]. Проте цей акт викликав майже всуціль осудливу реакцію громадськості, він не став поштовхом до осмислення українцями практики й наслідків імперсько-російського пам’ятии-котворення па українських землях. Адже й сторічний пушкінський ювілей було використано як пагоду для демонстрації тріумфу росіян і їхньої культури, коли в українських містах, почавши з Києва й Одеси, поставили доволі однотипні бюсти автора „Полтави”.

Бажаним і зручним для влади уособленням ідеї „малоросіянізації” українців був Микола Гоголь. Його сторіччя випереджало Шевченкове й припадало на 1909 рік. Бюстик письменника тоді встановили на його батьківщині в Ніжині.

На підавстрійській Україні, у Львові та інших галицьких містах українці теж програвали протиборство символів, тут уже полякам. Упродовж кількох десятків років на вулицях і площах Львова з’явилися скульптури польських королів, літераторів, діячів польського національного руху, ба навіть намісника Галичини А. Ґолуховського. А українці свої перші пам’ятники дістали змогу звести в цьому місті лише по Другій світовій війні. Втім промовисто, що монумент Т. Шевченку у Львові, за який місцева українська громадськість боролася ще з 1890-х років, удалося встановити тільки в 1992 році, уже в незалежній Україні. Водночас західноукраїнські село початку XX століття, на відміну від наддніпрянського, мало змогу увічнювати пам’ять визначних людей свого народу, тут тоді з’явилися скромні погруддя Т. Шевченка й хрести на честь М. Шашкевича [Сьомочкін І. „Вівтарі народу”. – С. 122, 123].

На простори великих міст українцям зі своїми монументами вийти не вдалося, їм залишалися хіба що цвинтарі. Коли над українськими діячами-наддніпрянцями ставили в кращому разі козацький трапецієподібний хрест, то галичани, скажімо, спромоглися звести на Личаківському кладовищі у Львові створену 1892 року багатофігурну композицію над могилою В. Барвінського, а в 1933 році – скульптуру Каменяра над похованням І. Франка.

Єдиний успіх українського пам’ятникотворення в передреволюційну добу – це просте погруддя І. Котляревського в Полтаві (1903 р.).

Таким чином, за часів Російської імперії було характерним нав’язування через міську скульптуру міфу про єдиний – від Камчатки до Карпат – „русский народ”, з єдиною історією, мовою, імперською ідеологією та культурою. Ідейними батьками цієї єдино-неділимської монументалізації Київ потрактовувався як перша столиця Великої Росії – тисячолітньої Російської імперії.

Посилення на середину XIX століття українського руху створювало певну загрозу імперській національній концепції. Тож попервах російські централісти робили спроби знайти компроміс і об’єднати український національний інтерес – у розумінні його поміркованими українофілами – з імперським. Наслідком такого компромісу став пам’ятник Богданові Хмельницькому. У нових історичних умовах, з розвитком української національної свідомості, сталося відторгнення основної частини імперської спадщини в київських монументах і водночас, у поодиноких випадках, відбулося засвоєння її як питомо своєї, національної. Так новий ідеологічний зміст дістали монументи Володимирові, княгині Ользі й Б. Хмельницькому. Тепер ці пам’ятники сприймаються як виразники української національної ідеї.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2384

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.