Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / „Історичний шлях” у київських монументах / Київська топоніміка у незалежній Україні

„Історичний шлях” у київських монументах

Київська топоніміка у незалежній Україні

І. Б. Гирич

1991 рік застав вулиці Києва цілком радянізованими. Національно свідомішим діячам у керівництві нової держави стало зрозуміло, що ситуацію з символами й ідеологічними орієнтирами треба кардинально змінювати. Проте основна маса представників старої-нової влади, як і не менш зрадянізоване суспільство, вичікувала. Ситуативно виданий президентський указ про заміну старої символіки ніхто не збирався в столиці держави виконувати. Знехтувано було і відомий досвід більшовиків, які, почавши будувати свою державу, одразу ж повалили монументи своїх антагоністів, і приклад, який на початку 1990-х подавали галичани, і тогочасну практику сусідів – країн Балтії та Центральної Європи, де демонтували пам’ятники, встановлені окупантами та місцевими комуністами.

Амбівалентна у своїй свідомості київська керівна еліта – українська за місцем перебування, але малоукраїнська чи антиукраїнська за своєю суттю – проігнорувала проблему, діючи, як у часи литовських князів: „старого не рушити й нового не запроваджувати”. Пам’ятник М. Грушевському з’явився лише по семи роках незалежності. А з численних комуністичних пам’ятників демонтували єдиний – монумент на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції на майдані Незалежності. Простій українській людині в дусі нібито демократичного плюралізму лишили до вибору: схилятися або перед В. Леніним, або перед М. Грушевським, або перед обома одночасно.

Блюзнірством видається мотивація збереження більшовицьких монументів – мовляв, це пам’ятки минулого, а тому їх слід охороняти, а ще – суспільство потрібно примирити, як в Еспанії, де є як пам’ятники каудильйо Франко, так і загиблим у боротьбі з ним республіканцям. Але ж і Франко, і республіканці були еспанцями, вони вели громадянську війну, перемога будь-якої сторони не загрожувала еспанській державі втратою незалежності.

У нашому ж випадку незалежна Українська Народна Республіка стала жертвою агресії іншої держави – більшовицької Росії. В. Ленін тоді воював з М. Грушевським і переміг, знищивши незалежну українську державу. І коли сучасна українська влада залишає в центрі своєї столиці пам’ятник В. Леніну, то вона таким чином виправдовує його агресію в 1917-1920 роках, а відтак і всі її далекосяглі наслідки – комуністичні репресії проти українського селянства й інтелігенції, нарешті, Голодомор 1933 року та інші злочини режиму, освяченого цим ім’ям.

Нещодавно законом визнано Голодомор актом геноциду проти українського народу, на найвищому державному рівні вшановується пам’ять мільйонів загиблих з голоду, планується створення меморіалу цим жертвам. Водночас у Києві й далі стоять пам’ятники їхнім катам – Г. Петровському, В. Чубарю й С. Косіору – злочинним керівникам УСРР часів Великого голоду, фактично його співорганізаторам, а також позасудовому каральному органу більшовиків – сумнозвісній ЧК. Такий стан речей у сучасній публіцистиці дістав означення „суспільна шизофренія”.

На початку 1990-х років провідні представники української інтелігенції закликали прибрати з київських вулиць і майданів пам’ятники В. Леніну та іншим більшовицьким діячам. Причому йшлося не про руйнацію, а цивілізований демонтаж. Ті з них, що мали мистецьку цінність, пропонувалося передати до музеїв [Див., напр.: Брайченко [Брайчевський] М. Не сотво ри собі кумира // Старожитності. – 1991. – Ч. 4. – С. 14; Стріха М., Гунчак Т. Поверження кумира // Там само. – Ч. 10. – С. 5]. Ці заклики і пропозиції й досі не почуті.

Проте не лише міська скульптура, а й топоніміка формує спільну пам’ять нації, національну свідомість і державницьке мислення громадян. У Києві зміна одіозних назв обмежилася фактично центром, загальмувалася, а тоді десь наприкінці минулого десятиріччя припинилася (за поодинокими винятками). Щобільше, уже майже десять років тому ухвалено перейменувати низку вулиць, проте старі таблички на них не замінили. Унаслідок цього людина не знає, на якій вона вулиці мешкає – Антоновича чи Ґорького, Січових стрільців чи Артема (який з тими стрільцями воював), на Великій Васильківській чи Червоноармійській, Мазепи чи Січневого повстання.

Вперто демонстрована міською владою амбівалентність призводить до абсурдних ситуацій. Ось тільки кілька прикладів. Щороку найвищі достойники держави й міста вшановують пам’ять героїв Крут, але якось не помічають вулиці Полупанова – людини, причетної до загибелі тих героїв, командира червоних матросів, що наступали на Київ, потім коменданта міста за муравйовщини, коли перехожих розстрілювали за саму тільки українську мову, почуту з їхніх уст, або показану україномовну посвідку…

Іноземні гості, приїхавши до Києва, з вокзалу одразу ступають на вулицю Комінтерну (Комуністичного Інтернаціоналу). Побувавши ще на багатьох десятках таких вулиць, вони радше зроблять висновок, що це якийсь заповідник комунізму в Європі, а не столиця модерної держави, яка справді прагне до Євросоюзу…

Найвищі законодавчий і виконавчий органи сучасної незалежної української держави містяться на вулиці Грушевського, яка плавно перетікає у вулицю, судячи з табличок і офіційного вжитку – Січневого повстання, а воно, як відомо, спрямоване було проти української незалежності й державності в особі тогочасного найвищого органу влади Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. Офіціоз чогось не бачить цього безглуздя…

У Києві досі немає вулиць, названих на честь визначних українців: О. Кониського, Є. Чикаленка, С. Єфремова, І. Огієнка, С. Петлюри, В. Винниченка, В. Липинського, П. Куліша, М. Костомарова, Є. Коновальця, митрополитів Василя Липківського й Андрея Шептицького, родин Шульгиних і Шрагів…

Натомість і досі маємо вулиці Бакинських комісарів, Жовтневу, Ілліча, Калінінську, Кіровську, Комсомольську, Крейсера „Аврори”, Ленінградську, Пітерську, Радянську, Соціалістичну, Червону, Червоногвардійську, Червонозаводську, Червонопартизанську, Червонопрапорну, Червоноткацьку, а крім того, проспекти – Червонозоряний, річниць Жовтня, Газети „Правда”.

У назвах київських вулиць, провулків, бульвар площ також широко представлені:

– чужі історичні герої – Мінін, Пожарський, Дежнев, Пуґачов, Салават Юлаєв, Суворов, Кутузов Ушаков та інші;

– чекісти – Дзержинський, Урицький, Кудря, Строкач, Зорге,

– терор – Кузнецов (в описах його „подвигів” якось оминають, що на відплату німці розстріля/ кілька сотень українців-заручників);

– усілякі більшовицькі „інтернаціоналісти”, діячі “міжнародного комуністичного руху”, „друзі СРСР” – Лайош Ґавро, Мате Залка, Кіквідзе, Лазо, Димитров, Пік, Тельман, Лумумба;

– сталінські співці, одіозні комуністичні літератори – Сулейман Стальський, Лебедєв-Кумач, Кольцов, Еренбурґ, М. Островський, Маяковський, Серафимович, Фурманов, Ванда Василсвська, Галан;

– величезна кількість більшовицьких діячів – Антонов-Овсієнко, Бабушкін, Бауман, Бєлінський, Боженко, Бонч-Бруєвич, Бубнов, Вєтров, Воровський, Гамарник, Довнар-Запольський, Запорожець, Іванов, Картвелішвілі, Кецховелі, Коллонтай, Клименко, Котовський, Ю. Коцюбинський, Криленко, Крупська. Лепсе, Лукашевич, Луначарський, Майоров. Мануїльський, Мельников, Петровський. Подвойський, Примаков, Семашко, Смирнов-Ласточкін, Фрунзе, Цулукідзе, Цюрупа. Чапаєв, Чудновський, Шаумян, Шліхтер. Шолудько, Щербаков, Щорс…

І ність їм числа. Отака сумно-абсурдна картина в столиці незалежної держави, нарід якої так тяжко потерпів від більшовизму.

Проблему київського називництва конче треба вирішувати, і найкраще це було б зробити системно, за один раз – як у Львові, коли одночасно перейменували близько 400 вулиць. Добрий приклад дала також Одеса, де масово повернуто давні назви [Про потребу зміни назв тоталітарної доби в Україні й досвід Одеси в цьому див.: Ситник А. Український дороговказ // Пам’ятки України. – 1996. – Ч. 2; Він же. „За всю Одесу” в одній книжці, або Як агороніми й годоніми „південної перлини” позбулися тоталітарної машкари // Там само. – 2001.- Ч. 1-2]. Зрештою, і Київ має позитивний досвід – тут одномоментно, до того ж цілком вдало перейменовано всі станції метро і парки.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3034

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.