Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / Боротьба за Київ як ключове питання української ідеї / Київ напередодні європейської «весни народів»

Боротьба за Київ як ключове питання
української ідеї

Київ напередодні європейської «весни народів»

Ігор Гирич

Симптоматично, що нова ера не тільки для Києва, а й для всієї України почалася саме з невеселих 30-х рр. XIX ст. Скасування магдебурзького права українських міст, литовського права для української русифікованої і полонізованої шляхти, придушення польського повстання, відгомін декабристського руху, а головне – проголошення державного курсу на русифікацію всього заходу Російської імперії – все це було лише прелюдією до, здавалося б, несподіваного виникнення українського питання, у якому київське питання ставало центральною темою, темою відродження національних аспірацій української еліти нового часу.

Період існування Гетьманщини запам’ятався в історії Києва пануванням двох провідних ідей. Перша виражала майновий інтерес дворянського стану – козацької шляхти. Вона ідеологічно обґрунтовувала, легітимізувала панування козацтва над міщанами і селянами. Друга – глибинна ідея, що продовжує стару традицію, поєднувала українське суспільство на засадах православного універсалізму. Вона підтримувала духовне об’єднання всього євразійського простору, в якому ідеологічно панував російський православний світ. Політично успадкована київська культура була вищим досягненням усієї східнослов’янської православної культури на порозі століття «Просвітництва». Передова київська культура не тільки витримувала конкуренцію з московською, а ще й панувала (з кінця XVII по кінець XVIII ст.) навіть у Москві, Петербурзі та по інших північних містах-центрах, від Вільні до Казані. У висліді цього процесу вона стала фундаментом російської культури нового часу.

Козацтву так і не вдалося ідеологічно опанувати Києвом, він так і залишився духівницько-міщанським містом. Хоча й існував Київський полк, проте управа його містилася в Козельці; козаки мешкали в Києві, але здебільшого по передмістях – на Куренівці, Пріорці, Сирці тощо. Спроби підкорити Київ козацькій юрисдикції робилися щойно з початком занепаду польського магдебурзького самоврядування у 50-ті–60-ті рр. XVIII ст. за останнього гетьмана Кирила Розумовського. Одночасно з цим підготовка козацької еліти була найтісніше пов’язана з київською духовною традицією. Майже всі лідери козацтва училися в Києві на Подолі. Власне, учителями козацької еліти виступало вище київське духівництво, котре, на думку історика О. Оглоблина, з моменту урочистого в’їзду до Києва Богдана Хмельницького навіть утворило дуумвірат політичної влади. І, на відміну від гетьмана, духівництво в перше десятиліття після Переяслава не було так необачно схильне до компромісу з Москвою. Фактично саме тоді духовно-громадська ідея «Київ – другий Єрусалим» стає українською державною ідеєю. Усі гетьмани до Полтавського розгрому 1709 р. діяли в парі з київськими митрополитами: Іван Виговський – Сильвестр Косов, Дмитро Дорошенко – Йосип Нелюбович-Тукальський, Іван Мазепа – Варлаам Ясинський. Тріумф київської барокової культури, її переможне сходження на московсько-петербурзький олімп привели згодом до появи кількох академій, аналогічних київській, до переважання у Священному Синоді і на єпископських кафедрах українських святителів, до панування українців у російській літературі й науці. Київський «Синопсис» ідеологічно виховував нові покоління росіян протягом півтора сторіч.

Але період візантійсько-київського універсалізму підходив до краю. Він породив таке прикре з нової національної точки зору явище XIX ст., як малоросійщина. Русь-Україна з Києвом із зрозумілих причин довгий час не відмовлялася від своєї східнослов’янської спадщини. Колишня сила обернулася найбільшою духовною слабкістю нового українського життя – «самоотвержением малороссиян».

Київсько-українська культура за 100 років розчинилася в російському морі і повернулася на духовно знекровлені береги Дніпра у вигляді нової російської мови і літератури. Україні-Русі належало або цілком, без залишку, цього разу етнічно, розчинитися в єдиному імперському казані, або перетворитися в нову Україну з центром у Києві. Перед елітою стояло завдання відмовитися від візантійсько-давньоукраїнської ідейної спадщини.

Епоха романтизму й націоналізму, що починалася, захопила Київ не відразу. З кінця другого десятиліття XIX ст. центром нових сподівань і культурного розвитку стали Харків і Слобідська Україна. Провісником змін для України – Наддніпрянщини було польське повстання 1830–1831 рр. Для східноєвропейського простору воно ознаменувало початок нової національної битви за історичні території – околиці Росії і Польщі. Тепер боротьба велася за повну вже не просто політичну, а й глибинну культурну інкорпорацію українських земель. Київ став місцем, де зіштовхнулися ці дві ворожі одна одній національні хвилі і замість того, щоб перемогти, тільки розбурхали третю національну силу – український рух.

Микола І, діючи згідно з формулою «самодержавство – православ’я – народність», заснував у Києві університет св. Володимира як засіб і центр «зросійщення» сполонізованої Правобережної України. Відомо, що вийшло не так, як задумувалось. Київський університет став осередком діяльності молодих українських націоналістів, що визначили предмет поняття «українська нація», окреслили її мету і завдання на поточний момент і на майбутнє. У Київ з Москви переїжджає Михайло Максимович і стає, слідом за київським митрополитом Євгенієм Болховітіновим, на чолі місцевої інтелектуальної еліти. Митрополит Євгеній півтора десятиліття працював над відродженням духовно-містичного значення Києва для всього східнослов’янського світу. Він застав місто у стані занепаду, знайшов запустіння у всіх колишніх вогнищах українського духовного життя: у Лаврі, у Софії, в Києво-Могилянській академії. Прикметно, як багато спільного було в його київській діяльності з діяльстю Петра Могили. Здається, що навіть спосіб думання в обох був однаковим.

Петро Могила примножував релігійне значення Києва, його святість, для чого видав Києво-Печерський патерик і «Тератургиму». А митрополит Болховітінов уже наступного року після прибуття на київську кафедру видав опис Софійського собору і Києво-Печерської лаври, у яких не тільки перелічив київських святих, а й з позицій науки того часу доводив історичне значення Києва для всієї Русі. Петро Могила першим ділом реставрував Софію, а Болховітінов відразу їде в Софійський монастир, відновлює занедбаний будинок архієпископа і навіть переносить кафедру митрополита з Лаври до Софії, вивчає художню перлину архітектури Софії. У цьому не можна не побачити бажання митрополита Євгенія пов’язати свою діяльність з діяльністю святого митрополита Іларіона середини XI ст.

В царині освіти П. Могила створює новий навчальний заклад на Подолі. Болховітіов також намагається відродити інтелектуальні традиції у тоді вже Київській духовній академії, засновує науковий історичний гурток і перший історичний журнал, стимулює пробудження інтересу студентів до історичного минулого, дбає про розвиток академічної філософії, сприяючи в цьому відомому духовному філософові Інокентію Борисову. Петро Могила здійснював відбудовні роботи в усіх основних київських соборах – свідках слави давнього Києва, розкопував і ремонтував Десятинну церкву. Євгеній також шукає в землі давні церковні реліквії, і це було продиктоване не лише суто антикварним інтересом. Він розкопав фундаменти Десятинної церкви, відкрив залишки Ірининської церкви, Золотих воріт, інших церков княжої доби.

Болховітінов у певному сенсі постає перед нами таким собі київським донкіхотом, бо часи вже були зовсім не ті. Не було тих обставин, що сприяли діяльності Петра Могили з опертям на козацьку озброєну руку! Але й за таких обставин митрополит Євгеній став благовісником нового часу для інтелектуального життя Києва. Його діяльність – сполучна ланка між «сакральною» і «науковою» київськими ідеями. Не випадково, що саме владика Євгеній освятив місце, де ця наукова ідея була остаточно сформульована – червоний корпус університету св. Володимира.

Перша половина XIX ст. збагатилася цінними історичними працями про Київ. Крім уже названих самого Болховітінова, з’явилися описи Києва Максима Берлинського, а 1836 р. вийшла друком (та ще й оновлена 1868 р.) знаменита книжка «Опис Києва» Миколи Закревського. До цього переліку варто додати роботу, видану І. Фундуклеєм. Але не вони визначали ідеологічний клімат Києва й України. Великий вплив на місцеві настрої справили краєзнавчі праці М. Максимовича. Михайлові Максимовичу належить честь наукового обґрунтування безупинного тисячолітнього українського історичного процесу, головною ланкою якого стала ідея києвоцентризму. Він першим на історіософському рівні почав наступ на міф про дуалізм староукраїнського універсалізму, що бачив Русь-Україну зародком і початком московської Росії.

М. Максимович першим, принаймні серед істориків, запропонував дивитися на історію тодішньої Російської імперії не з дзвіниці Івана Великого в Москві, а з Андріївського пагорба в Києві. Замість москвоцентризму Карамзіна він запропонував києвоцентризм, що М. Грушевський через сто років після виходу «Малоросійських пісень» вважав чи не головною заслугою М. Максимовича перед українською історіографією. Київський ректор начебто повернувся до традицій Іпатіївського (Руського) літопису і запропонував цей київський погляд на всю російську історію, починаючи з XIX ст. і далі у глибину століть. Прикметно, що мотивував він цей підхід християнським значенням Києва для Русі.

М. Максимович, як і деякі його послідовники, наприклад, М. Костомаров чи поет П. Куліш, зовсім не проголошував ідею культурного розриву з Москвою, тому що це означало б відмову від давньокиївської спадщини – речі надто важливої, щоб заради української справи у вузькому, чисто етнічному сенсі зневажити культурну і релігійну спадщину колишньої києво-руської північно-східної периферії. Та недарма писав М. Драгоманов, що Київ – це така річ, якою можна добре бити «московський сепаратизм», маючи на увазі етнічні посягання росіян на українські землі. М. Драгоманов розпочав наукову дискусію, що тривала більше півсторіччя – так звану дискусію Півночі і Півдня. Дискусія ця була не чим іншим, як прихованим політичним діалогом представників української і російської еліт мовою історії, філології, археології, філософії, антропології.

Почалася вона із твердження російського академіка Михайла Погодіна про спустошення Києва і його околиць нібито внаслідок монголо-татарської навали і переселення місцевого етнічного російського населення на землі північно-східної Росії. Полеміка провадилася у письмовій формі і так була видана в Києві наприкінці 1850-х рр. М. Максимовичем. Зайвим є вказувати на ідеологічний характер цієї дискусії. Про її перебіг і наслідки влучно написав у своїй історії української культури Іван Огієнко. Видатний лінгвіст вважав, що вона відіграла надзвичайно корисну роль, бо перемога в ній української сторони допомогла довести на науковому рівні таке:

а) існування тисячолітньої української історії;

б) політичне право українців на відокремлення.

М. Максимович першим з українських учених заперечив тезу Погодіна й навів більше за свого опонента доказів безперервного проживання українського населення в Києві з найдавніших часів до козацького періоду і далі до наших днів.

Таким чином, тема Києва уперше виливається в тему національного у творчості М. Максимовича. Місце, географічне положення міста над Дніпром і етнічно-культурне питання вперше розглядаються у тісному зв’язку. Тобто за допомогою київської ідеї видатний славіст безпосередньо виходив на головне питання української історіографії – доказ безперервності історичного процесу на українських землях. Малася на увазі не стільки безперервність політичних форм і структур влади й суспільства, вони видозмінювалися неодноразово, скільки етнокультурна безперервність осілості народу, що у ХІХ–ХХ ст. почав називатися українською нацією.

М. Максимович був невтомним пропагандистом київської ідеї, і цілком закономірно, що і свій багатотомний науковий альманах він назвав «Киевлянин». Київський патріот, він в одному з останніх листів до М. Погодіна процитував з літопису слова князя Ізяслава Мстиславовича, сказані ним Юрієві Довгорукому: «Вклоняємося тобі! Ти нам брат! Але йди у свій Суздаль!».

Кирило-мефодіївців відрізняла від М. Максимовича одна істотна деталь – національний аспект ставлення до проблеми Києва. Т. Шевченко, М. Костомаров і П. Куліш 1846 року проголосили перевагу етнонаціонального над політичним, культурно-історичним і філософсько-релігійним факторами, його примат. Останні вони виводили з першого основного питання. Для фізичного збереження етносу необхідно було відновити межу між київською і московською територіями.

Київ кирило-мефодіївці також розглядали в містичному релігійно-християнському ключі. Але для них Київ уже був головним, столичним, святим містом тільки українців.

Залишмо вже досить досліджену й відому київську тему у творчості Т. Шевченка і зосередьмося на історії – виховательці свідомості народу, яка творила сучасну ідеологію. У цьому напрямі більше за всіх попрацювали М. Костомаров і П. Куліш. Київ як такий цікавив їх менше, ніж питання розвитку народності й побудови майбутнього суспільства.

І все ж у класичній праці М. Костомарова «Дві руських народності» київській темі відведено досить помітне місце. Зокрема про використання культурних досягнень Півдня Русі Північчю, про створення на берегах Клязьми нового Києва – міста Володимира, з такими ж титульними храмами і тією ж топонімікою. Ці плоди київської культури зростали на чужому ґрунті по-іншому і приносили інші плоди. М. Костомаров вважав, що Київ за своїм антицентралістським духовним наповненням просто не міг стати столицею централізованої держави, появі останньої міг сприяти тільки північно-російський клімат. Невдовзі на зміну кирило-мефодіївцям прийшли старогромадівці, які розвинули з історичної позиції ідеологічні аспекти київської проблеми. Особливо багато і плідно працював у цьому напрямі лідер Старої громади – професор В. Антонович. Його вчитель М. Максимович у своїх дослідженнях найбільше уваги приділяв князівському періоду київської історії, цікавився лідерами старого українського суспільства – київськими князями й аристократією литовсько-польської доби; В. Антоновича ж, навпаки, насамперед цікавила найтемніша доба в українській історії XIII–XVII ст. і роль у ній Києва.

Найвідомішою з його робіт стало програмне дослідження, вміщене в першому номері журналу «Киевская старина» – «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие». Це було поновленням давньої дискусії між українськими і російськими інтелектуалами про безперервність і автохтонну органічність київського життя. З філологічної точки зору (якою мовою говорили давні кияни) аргументи української сторони згодом відстоювали видатні вчені П. Житецький, В. Науменко, А. Кримський.

З другої половини ХІХ ст., з розвоєм українського руху на землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, виникла теоретична потреба координації національних рухів обох імперій. Представники української еліти Києва і Львова у тривалих переговорах і дискусіях зійшлися в розробці соборницької ідеології, і в цьому історична роль Києва стала тим вузлом, що поєднав ув одне ціле Галичину й Наддніпрянську Україну. Проблему єдності дозволила вирішити згода галичан визнати Київ духовною столицею всієї Русі, у тому числі й Галицької України. А з кінця ХІХ ст. галицький П’ємонт став важливим українізуючим фактором для майже поспіль зрусифікованого Києва.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1580

Модифіковано : 8.12.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.