Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / Боротьба за Київ як ключове питання української ідеї / Українське питання й Київ кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Боротьба за Київ як ключове питання
української ідеї

Українське питання й Київ кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Ігор Гирич

Хоч як прикро це визнавати, але Київ періоду між двома польськими повстаннями 30-х–60-х рр. ХІХ ст. був радше польським, аніж російським містом. Російська культура була представлена офіційними елементами, державними людьми, що волею долі потрапили сюди, на Південь. Тут вони почувалися значно впевненіше, ніж свого часу російський мандрівник і письменник І. Долгоруков. Він споряджався сюди, як у далеку закордонну подорож, і коло зустрінутих тут ним земляків було дуже обмеженим. У 50-х–60-х рр. XIX ст. росіяни почувалися в місті вже цілком як удома, політичний контроль над Києвом був неподільно у їхніх руках (хоча й траплялися ще й тепер випадки витискування чужорідних «москаликів» з київського середовища, як трапилося, наприклад, з молодим журналістом-початківцем Лєсковим).

Неофіційно ж, так би мовити, з погляду широких верств населення, вплив польської громади на культурне життя й освіту був домінуючим. Довго велася полеміка про те, якою мовою вести викладання в 1-й київській гімназії. Навіть у 1834 р., після першого повстання поляків, російські кола не змогли вплинути на національний склад викладачів і студентів у нововідкритому Київському університеті. Більше половини професорів були поляками, що переїхали сюди з закритого царським указом Кременецького ліцею. М. Максимович був чи не єдиним «росіянином» в університеті, до того ж прихованим українофілом (тоді ще нелегко було знайти в Москві корінного росіянина, охочого їхати в Київ). Серед студентів за національністю три чверті були поляки.

Навіть майбутній засновник чорносотенної газети «Киевлянин», відомий професор-історик В. Шульгин – багаторічний лідер російської партії в Києві, напередодні другого повстання ставився до польської переваги цілком спокійно й з розумінням, настільки звичною і природною вона тоді здавалася. Польська фізіономія аристократичних кварталів Києва, особливо Липок і Старого міста, відчувалася й на побутовому рівні. Молоді М. Старицький і М. Лисенко, приїхавши вперше до Києва з колишньої Гетьманщини, були вражені, коли в київській кав’ярні обслуга зверталась до них по-польськи: «Co państwo życzy?» («Що панам завгодно?»). З відкриттям декількох гімназій та університету Київ перетворився в найбільший у центральній Україні центр освіти, науки й культури. Але можливість скористатися цими плодами цивілізації мали насамперед польські шляхтичі Правобережної України. Тому в університеті переважали антиросійські настрої, українське питання спочатку не сприймалося поляками поважно.

Офіційний Петербург, не маючи спочатку підстав до легального витиснення поляків з Києва, удався до іншого способу – за допомогою науки, використовуючи архівні документи, довести споконвічну «руськість» (читай «российскость») земель на правому березі Дніпра. Для досягнення цієї мети генерал-губернатор засновує Тимчасову комісію для розгляду древніх актів і архівів. Це й поклало початок інституційному становленню української історичної науки, чого зовсім не очікували російські урядові кола.

Учені, що входили до складу Тимчасової комісії, з 1843 р. започаткували систематичні сходини в Київському університеті для методичного вивчення історії цієї землі з київської точки зору. Цей центр українознавства складали люди без родових маєтностей чи буржуазних капіталів, не імениті дворяни чи шляхтичі, а вихідці із сільського парафіяльного духівництва, зубожілих безземельних дворян, козаків, різночинців, іноді селян і міщан. З походження вони були щирими народниками, отож і шукали однодумців насамперед серед простих людей.

Стара громада, незважаючи на її культурологічний напрямок діяльності, фактично була першою політичною партією. Вона розробила в Києві українську ідеологію, якою керувалася невелика група українофілів-інтелігентів від початку 60-х до кінця 90-х рр. XIX ст. Їх було не багато; разом зі співчуваючими – кілька сотень чоловік, але поштовх до створення подібних громад по всій Україні було дано, і громади інших міст України визнали пріоритет київської української громади.

Після 1863 р. польський елемент Києва різко скорочується, у той же час з розвитком капіталізму в місті збільшується кількість росіян. Київська буржуазія, а також пролетаріат у більшості складалися з росіян. А головне, офіційні культура й освіта Києва залишалися російськими, через що посполиті кияни починають швидко асимілюватися.

Українці в Києві не могли не тільки створювати своїх навчальних закладів, а й взагалі писати по-українськи чи пропагувати національну ідею. З кожним роком, незважаючи на збільшення кількості української інтелігенції в Києві, у широкому сенсі становище українців ускладнювалося.

На відміну від слов’янських і неслов’янських національних рухів Східної, Центральної і Південної Європи, де міс-цева еліта впевнено перемагала спочатку в містах, а далі рухалася на периферію, українці в Києві і близько не могли похвалитися такими досягненнями. У другій половині XIX ст. чехи культурно витиснули з Праги німців, хорвати домінували в Загребі, Краків так ніколи і не став чисто австрійським (німецьким) містом. Київ, здавалося, навпаки, здобував усе більше й більше російських рис. Воно й не дивно. Серед двох десятків чоловічих і жіночих гімназій жодна не була українською. Три українські гімназії з’явилися в Києві аж за Центральної Ради в 1917–1918 рр. На свій постійний театр у своєму головному місті українці так і не спромоглися. Театр корифеїв лише за десять років до революції зумів домогтися постійної антрепризи в Троїцькому народному домі. А саме театр був головним публічним фактором національного відродження. Та ж картина була й зі шкільною освітою. Офіційного викладання українською мовою не існувало. Українські лекції В. Антоновича були справою нелегальною. Журналістика в Києві була виключно російська, у крайньому випадку російськомовна. З більш як десяти київських газет тільки одна більш-менш виразно відстоювала інтереси українців.

Похмура доба адміністративних гонінь на хлопоманів-українців тримала кожного члена Старої громади під постійною загрозою переслідувань з боку місцевої влади. Власне, досить було лише втратити місце роботи – і родину українофіла очікували злидні. А щоб заробити це небезпечне політичне тавро українофіла, досить було тільки прилюдно заговорити українською мовою. Навіть у родинах у присутності сторонніх українофіли намагалися говорити російською мовою. Тому так уражений був молодий сільський попович О. Кошиць, що невдовзі став видатним українським хормейстером світової слави, почувши російську в родині свого національного кумира Лисенка. Так само й молодий доктор наук з Галичини Ів. Франко, гостюючи у тих самих Лисенків, щоб поговорити рідною мовою, мусив брати «звощика» і їхати на недалеку Безаківську до книгарні «Киевской старины», де молодий нежонатий прикажчик Сидоренко, не маючи чого втрачати, розмовляв виключно українською. Подібне за тих часів могли дозволити собі тільки кілька інтелігентних київських родин.

Не дивно, що більшість найвідоміших київських діячів українського руху другої половини XIX ст. були російськомовними й писали російською. М. Драгоманов аж тільки в еміграції почав писати по-українськи. В. Антонович практично нічого не писав по-українському, а у своїх знаменитих приватних лекціях з українознавства зрідка вживав українську, далеко не найкращої якості. М. Кропивницький з акторами на репетиціях спілкувався також російською. Та й між собою українці цього ще українофільського етапу національного руху говорили і листувалися здебільшого по-російськи. Візьмемо, наприклад, листування Федора Вовка (у офіційному «миру» – Волкова) з В. Антоновичем. Українські вирази використовувалися ними тільки для емоційної орнаментації офіційної мови імперії. О. Кистяківський, як і Т. Шевченко, вів свій щоденник російською (щоправда, уперто вживаючи замість слова «мол» його український відповідник «мов»).

Отже, навіть передове українство в ті часи було здебільшого російськомовним, це було нормою. Тільки молоде покоління 90-х рр. ХІХ ст. свідомо переходило з російськомовного на україномовне письмо й українську мову.

За таких ненормальних умов існування, коли писати по-українському заборонялося цензурою на підставі самої лишень україномовності, культурні осяги українців Києва все-таки перевершили культурні здобутки діячів з інших міст зросійщеної України. Крім наукових праць київської Археографічної комісії, серед найбільших таких досягнень варто назвати перший друкований орган старогромадівців – газету «Киевский телеграф», а згодом й газету «Зоря» та неофіційну частину «Киевских губернских ведомостей» за редакцією О. Лазаревського та А. Андрієвського, сім томів «Праць Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» з роботами П. Чубинського. Під дахом цього товариства київські вчені-гуманітарії за кілька років визначили етнічні межі українських земель, тобто, власне, встановили кордони майбутньої держави. Найвидатнішим друкованим органом українофілів стала, безумовно, «Киевская старина». Особливо важливу роль відіграла вона на першому етапі свого існування, під редакцією Ф. Лебединцева, коли напрям її наукової полеміки визначався В. Антоновичем, коли переважала європейська лінія орієнтації майбутньої України, європейський спосіб мислення, котрий згодом, на жаль, змістився у бік «малоросійщини» й антикварності за часів редагування журналу Є. Кивлицьким і В. Науменком під ідейним берлом О. Лазаревського.

Важливе наукове значення мала праця київського духівництва. Здається, кількісно їхні напрацювання перевершують навіть доробок науковців світських. Предтечею майбутнього автокефального руху були історики церкви, що, за словами М. Максимовича, дивилися на історію з Андріївської гори – протоієрей Софійського собору й редактор «Киевских епархиальных ведомостей» П. Лебединський, співробітник цього ж часопису о. Павло Троцький. Багато серйозних досліджень історико-політичного характеру друкувалося в «Трудах Киевской духовной академии». Найцікавішими серед них були праці М. Петрова, Ф. Тарновського, С. Голубєва.

У галузі освіти українці могли протиставити російській культурі тільки колегію Павла Ґалаґана. Ця інституція, хоч була також російськомовною, завдяки своєму особливому статусу і заступництву родини Ґалаґанів, за 50 років діяльності виховала більше десятка учнів, як. згодом стали академіками та членами-кореспондентами Української Академії наук (1918–1931 рр.). Ця колегія відіграла у другій половині XIX ст. ту саму історичну роль, що й Києво-Могилянська академія у XVII ст.

Що ж до науки, то в галузі історичних і почасти філологічних наук в ті часи безроздільно панувала школа В. Антоно-вича. Аж подив бере, як цьому крайньому українофілові, що не вибував з-під жандармського нагляду з початку 60-х рр., вдалося підготувати таку могутню плеяду вчених! В. Антонович не тільки навчав їх, а й давав путівку в життя, пра-цевлаштовував у освітніх закладах Києва. Так поступово офіційні чоловічі гімназії Києва ставали непомітними осередками українства, у яких вчителі передавали учням своє розуміння і смак до національного подвижництва. Друга київська гімназія незабаром набула репутації «найукраїнськішої» в Києві. У ній викладали М. Чалий, О. Туманов, О. Тулуб. У четвертій гімназії посаду вчителя історії обіймав відомий історик та архівіст Орест Левицький, у третій – ви-кладав учень Володимира Антоновича Василь Ляскоронський (а цей, у свою чергу навчав О. Оглоблина). У реальному училищі довгий час викладав археолог Л. Добровольський, теж учень київського професора. Іван Каманін протягом багатьох років очолював Київський архів давніх актів.

Усе свідчило про початок битви київських українців за культурне оволодіння Києвом, битви, здавалося б, приреченої на поразку від самого початку. І все-таки крок за кроком місцева громадськість дедалі виразніше відчувала українську присутність. Невидима для стороннього ока робота провадилася майже у всіх культурних, громадських та наукових установах міста. У середовищі історично-наукового Товариства Нестора-літописця точилася боротьба між російською й українською партіями вчених. Першу репрезентували сумновідомий Т. Флоринський, Ф. Фортинський, Ю. Кулаковський і, що фактично приєднався до них, – В. Іконников. До другої входили В. Антонович, О. Андрієвський, О. Котляревський, М. Істомін та ін. У Київській духовній академії на проросійських позиціях стояв Ф. Титов, опонентом якого виступав М. Петров. Аналогічне становище склалося і в Археографічній київській комісії, в журналі «Киевская старина», Київському міському музеї, що завдяки подвижницькій і цілеспрямованій праці видатного музейника археолога М. Біляшівського став неофіційним національним музеєм міста.

У 90-ті рр. ХІХ ст. київські навчальні заклади підготували нове покоління українських діячів, що остаточно поривають з українофільством – національним дуалізмом – і переходять на українські позиції. Багато видатних людей України навчалося у стінах Київської духовної семінарії. Це Марко і Григорій Грушевські, Сергій Єфремов, В. Дурдуківський, О. Лотоцький, В. Доманицький та багато інших. Київська духовна академія випустила велике число майбутніх єпископів УАПЦ і автокефальної православної церкви у Польщі. Першу київську елітарну російську гімназію закінчив батько «державницької» історіографії В. Липинський, а також відомий літератор і політичний діяч, друга особа українського Петербурга П. Стебницький. Вчилися тут й історик Л. Добровольський, й поет М. Драй-Хмара, і багато інших людей, що залишили свій слід на широкій і нелегкій для плугатарської праці ниві української культури. Тим часом у свідомість сучасного обивателя-совка вдовбується інформація, що славна перша гімназія тільки тим, що була alma-mater російських письменників К. Паустовського й М. Булгакова, імена інших вихованців ще недавно було заборонено й згадувати усно, а тим паче письмово, друкованим словом.

На жаль, опанувати Києвом культурно й політично до початку Першої світової війни українцям так і не вдалося, і це фатально позначилося на результатах української революції 1917–1921 рр. Величезний вплив на процес українізації міста мала багатогранна діяльність Михайла Грушевського. Він заснував у Києві перше національне наукове товариство – УНТ, переніс на береги Дніпра «Літературно-науковий вісник», видавав газети «Село» і «Засів», журнал «Україна», нарешті, спорудженням власної кам’яниці значно побільшив українську присутність у місті. Великий шестиповерховий будинок цілком, «від пивниці до піддашшя», був заселений відомими українцями. Там мешкали О. Олесь, Ю. Сірий (Тищенко), Ф. і В. Кричевські та інші славетні і менш відомі.

Зі скасуванням Емського указу в 1905 р. легалізуються національні партії, виходить у світ всеукраїнська газета «Рада» та інші партійні видання. М. Грушевський дістає можливість друкувати в Києві свою знамениту «Історію України-Руси». Київська точка зору на тисячолітню історію східнослов’янського регіону починає переконувати вже не тільки московських істориків (А. Преснякова, О. Шахматова), а й популярних філософів – володарів дум російської інтелігенції. Георгій Федотов зі смутком визнавав, що, на превеликий жаль, М. Грушевському вдалося закріпити у свідомості російської культурної еліти думку про належність Києва українській історії.

Великоросійська релігійно-ідеалістична філософія першої половини XIX ст. протягом більш ніж півстоліття намагалася на історіософському рівні закріпити духовне панування Росії над Києвом. Г. Федотов писав у своїй відомій статті про три російські столиці (Москву, Петербург і Київ), про необхідність перенесення духовної столиці імперії у її споконвічний духовний центр – Київ. Для досягнення цієї мети він закликав росіян освоювати українську культуру, сприймати її досягнення як власні, щоб не втратити територіально землю, з якої почалася нинішня Росія. Він був переконаний, що єдність Росії неможлива без Києва. Киянин Микола Бердяєв у своїй знаменитій книзі «Про російську ідею» розвиває аналогічні думки. Він пише про декілька періодів російської історії, що почалася з київського етапу. І саме цей, київський етап вважає він найщасливішою ерою всієї історії Росії, мотивуючи це кількістю святих російської землі, життям і діяльністю більшості з яких ознаменувалася київська княжа доба.

У розрізі духовної боротьби за Київ між російською та українською партіями необхідно оцінювати й київську архітектуру та мистецтво кінця XIX – початку XX ст. Саме в часи реального виникнення в Російській імперії українського питання починається активне насадження не властивих Києву форм московської архітектури стилю еклектики і модерну. Особливо помітно це в церковній архітектурі.

Офіційна точка зору Москви полягала в тому, що справжніми архітектурними шедеврами є лише зразки «руської архітектури», тобто зодчества княжої доби. Будь-яка інша архітектура була другосортною, а тому нібито не мала ніякої художньої цінності. Церкви своїм зовнішнім і внутрішнім оформленням, елементами декору й орнаментики повинні були демонструвати візантійське походження, грецьке коріння «російської» архітектури. Визнавалося два «золоті» періоди російської архітектури – домонгольський і ранньороманівський (архітектура XVII ст. – цибулясті бані й шатрові завершення, «узороччя» у декорі). В умовах України і зокрема Києва, де жоден пам’ятник княжої доби не зберігся у первісному вигляді, всі пізніші перебудови і переробки інтер’єрів церков, ще відбувалися в Києві козацького періоду, були сприйняті як «перекручення» їхніх первісних образів і форм. Київське єпархіальне начальство і Петербурзька академія наук визнавали за необхідне видалення з фасадів київських соборів слідів перебудов, що нібито «спотворили» їхній первісний вигляд і у такий спосіб, на їхні переконання, знецінили будівлі в мистецькому аспекті. Для «виправлення становища» пропонувалося здійснення косметичної реставрації. Для Г. Федотова барокові бані Софії і Михайлівського собору – «жир», що сховав справжню красу від сучасників. Напередодні Першої світової війни всерйоз розглядався підготовлений у російській столиці проект розчищення від барокових шат і оздоб стін Софійського собору.

Ідея перебудови церков Києво-Печерської лаври, Старого міста й Подолу у псевдовізантійських формах набирала загрозливих розмірів. У Старому місті все почалося ще за часів панування К. Тона, придворного архітектора Миколи І, коли за проектом В. Стасова було побудовано громіздку і важку Десятинну церкву, що не мала нічого спільного зі справжнім мистецтвом. Років через сорок до Трьохсвятительської церкви прибудували дзвіницю у псевдовізантійському архітектурному стилі.

Витримані в українському стилі дерев’яні Троїцька й Златоустівська церкви були розібрані, на місці останньої споруджено домову церкву в стилі періоду правління царя Олексія Михайловича, перебудували купол на Георгіївській церкві, знов-таки у так званому «візантійському» стилі. Залишки Ірининської церкви оформили у вигляді каплиці з шатровим завершенням. А у XX ст. представники єпархіальної влади зайнялися руйнуванням трапезної церкви Іоанна Богослова в Михайлівському Золотоверхому монастирі і будівництвом на її місці незграбної помпезної московських форм на тлі барокової перлини Києва.

У «Новій забудові» (міський район, що одержав штучну чиновницьку назву «Новоє строєніє») прикметною спору-дою став Володимирський собор – апофеоз псевдовізантійщини в Києві. Цей собор унаслідок непередбачених руйнувань ніяк не могли добудувати протягом сорока років. У цьому районі згаданий стиль – типовий проект російської церковної архітектури, – панував безроздільно: Златоустівська («Залізна») церква на Галицькій площі, Іллінська церква (вул. Безаківська – Комінтерну), Володимиро-Либідська (в районі сучасного Володимирського базару), Троїцько-Либідська церква (навпроти театру оперети). Усе це – сірі, невиразні, одноманітні споруди, що підходили більше для провінційного російського міста, а не для Києва.

До далеко не вичерпаного реєстру таких споруд входять Федорівська і Вознесенська церкви на Лук’янівці, Казанська і Троїцька цвинтарна Флорівського монастиря, шатрові дзвіниці Набережно-Микільської, Іллінської, Введенської та Йорданської церков. Так само на Липках – нісенітно перероблена домова церква Сулимівських богаділень, Олексан-ро-Невська церква на місці нинішнього пам’ятника Ватутіну. А якщо згадати художній несмак комплексу Покровського монастиря і додати до цього церковні споруди передмість, вийде величезний список «художньої посередності», не набагато кращої, ніж залізобетонні коробки сучасних житлових масивів. Українська бароковість губилася в оточенні гнітючої одноманітності і безликої посередності, насаджуваних панівною ідеологією в галузі культової архітектури.

А стиль цивільної архітектури красномовно свідчив про те, хто в місті «хазяїн». Довгий час у Києві плідно працювала артіль московського архітектора Артинова, у результаті старань якої в домінантних місцях Києва, що формують образ міста, виросли прибуткові будинки (будинок на Караваївській площі, Лук’янівський народний дім, прибутковий будинок на Андріївському узвозі навпроти Андріївської церкви).

Споруджувати українські за архітектурою церкви у Києві було «не велено»! Хіба що після 1905 р. завдяки В. Кричевському та П. Альошину з’явилося кілька десятків прибуткових будинків у стилі українського модерну. Дві такі будівлі подарував Києву Михайло Грушевський.

За повернення ідеї на свою користь «боролися» й творці міських скульптурних монументів. Цю боротьбу ілюструє історія з так званим «Історичним шляхом» – серією пам’ятників видатним державним мужам від Русі княжої до Русі імперської. Ініціаторами встановлення послідовного ряду монументів було вище київське офіцерство і чиновництво. Ідея дозріла саме після того, як українці вирішили поставити у 1909 р. пам’ятник Т. Шевченкові на Михайлівській площі. Для Т. Шевченка у святому місті Києві місця немає – вирішили офіційні чиновники, і, за висловом міського голови Дьякова, «кавалер поступився місцем дамі». Княгиня Ольга мала б стати першою в шерезі державних володарів Києва. Прихильників києво-руської ідеї не зупиняла навіть необхідність перенесення на інше місце пам’ятника Б. Хмельницькому – він не вписувався в загальну концепцію утвердження російської державності на київській землі.

Якщо в гуманітарному середовищі Києва українці досягли хоча б нетривалого паритету (про що свідчить «нічия» при голосуванні кандидатури М. Грушевського на кафедру російської історії), то на рівні широкої громадськості – міщанства й інтелігенції – Київ напередодні 1917 р. залишався російським містом. Ілюстрацією цьому може послужити такий красномовний факт. Після Лютневої революції тираж найбільшої української газети «Нова Рада» складав 5 тис. примірників, частина яких поширювалася за межами міста. А великодержавницький «Киевлянин» друкувався накладом 25 000 примірників.

Центральна Рада почувалася в Києві не дуже затишно, незважаючи навіть на десятитисячні мітинги не так самих киян, як українців з різних місць, що опинилися під ті неспокійні часи в центрі національних подій. Українська слабкість Києва особливо гостро виявила себе під час більшовицького наступу. З усього півмільйонного міста під Крути вирушило лише кілька сотень молодих людей – здебільшого дітей київської інтелігенції. Атаки ж Муравйова відбивали головним чином галицькі січові стрільці – «усусуси». Ось хто цілком і до останку сприйняв значення київської ідеї для майбутнього України!

Московсько-більшовицька окупація завдала великого лиха Києву. Розстріли, арешти, голод. І все ж більшовикам, незважаючи на військові перемоги, не вдалося здобути ідейну перемогу над Києвом. Перенесення столиці більшовицької України до Харкова говорить не тільки про соціально-етнічну, ментальну і професійну наближеність Сходу України до Росії, обумовлену наявністю належної кількості представників класу робітників і стабільних економічних зв’язків, але так само і про те, що українці зуміли одержати важливу, нехай навіть не остаточну перемогу на ідейному фронті, змусивши київську ідею працювати для України.

20-ті рр. XX ст. – ренесанс українського Києва, існуванню якого зобов’язане виникнення ВУАН і продовження науково-організаторської діяльності М. Грушевського. Великий теоретик, як ніхто інший, працював над тим, щоб київська ідея стала інтегральним складником української національної ідеї. З 90-х рр. ХІХ ст. він систематично вивчав політичну ідеологічну та культуротворчу роль Києва. Його кандидатська (дипломна) робота була присвячена Києву княжої доби – «Нариси історії Київської землі від Ярослава і до середини XIV ст.», а у своїх знаменитих томах «Історії України-Руси» Михайло Сергійович розглянув можливі аспекти впливу Києва на українську територію з доісторичних часів до сучасності. Його підхід до розгляду київської проблеми вражає сьогодні своєю масштабністю і перспективою. У 20-ті рр. вийшли у світ статті М. Грушевського підсумкового характеру. Дві статті цікавлять нас особливо: це «Три академії», «Порайонне дослідження України й обстеження Київського вузла». Головною думкою обох статей було ствердження доконечної потреби широкомасштабних міждисциплінарних досліджень історії Києва під кутом зору його впливу на різні етапи української історії. Крім того, голову історичної секції цікавив і філософський аспект київського питання. Якби не передчасний розгром нашої науки, багато цих питань були б зняті з порядку денного української історіографії.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2798

Модифіковано : 8.12.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.