Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / Києво-Печерська лавра в контексті української історії і культури / Лавра в часи найтяжчих випробувань XX ст.

Києво-Печерська лавра в контексті
української історії і культури

Лавра в часи найтяжчих випробувань XX ст.

Ігор Гирич

…Настав 1917 рік. Страшне більшовицьке лихоліття певною мірою може сприйматися як небесна покара того духовенства й інституцій лаври, які перестали виконувати свою головну функцію – бути незалежним від жодних державних чинників.

Революція відразу зруйнувала монолітність офіційної церкви. Вона розкололася на кілька конфесій. Почався рух за відродження національної української церкви, відновлення її автокефалії. Києво-Печерська лавра зайняла ворожу до національної церкви позицію. Вона підтримує «єдинонеділимські» імперські гасла.

Більшовизм взагалі ліквідував усі релігійні течії, для нього були однаково ворожими і тихонівська, і українська автокефальна церкви. Оскільки найбільшою духовною цитаделлю міста була лавра, саме сюди червоні війська спрямували свій перший удар. Під час січневих боїв 1918 р. між українськими військами Центральної Ради і більшовицькими загонами під проводом колишнього царського підполковника Муравйова лавра протягом двох тижнів була піддана нищівному артилерійському обстрілу.

Жодної військової необхідності у цій варварській акції не було – української військової залоги монастир не мав. Пояснення може бути тільки одне – параноідальна жага тотальної руйнації «старого світу». Вже ця прелюдія подальших руйнацій, які лавиною звалилися на Печерський монастир в 20 – 40-ві роки XX ст., мала страшні наслідки. Гармати з лівого берега Дніпра, з Робітничої слобідки, систематично обстрілювали всю територію лаври. Особливо постраждав східний відтинок мазепиного муру з так званою Келарською палатою – вежею-церквою св. Онуфрія – кілька набоїв вирвали з муру цегляний шмат площею в кілька квадратних метрів. Була пошкоджена й будівля просфорні. Осколками було попсовано тинкування й ліплення Успенського собору. Найнебезпечнішим виявився набой, що поцілив у верхню частину центральної апсиди. Він пробив стіну в цьому місці, пошкодив край даху й влетів у середину собору, у вівтар, де, на диво, не вибухнув. Були пошкоджені й бані головного храму.

Більшовицька артилерія також завдала шкоди церкві Всіх Святих, будинку митрополита, чотири набої влучили в головну дзвіницю. Тут було знищено кілька колон і капітелів.

Захопивши Київ, більшовики лавру пограбували, влаштували в ній кілька п’яних бешкетів і на останок «пожартували» – залишили гранату в митрополичому будинку. Але й цього виявилося замало. Вони вчинили страшне злодійство – розстріляли останнього київського митрополита Володимира. Цей злочин згодом безпідставно приписувався автокефалістам.

У 1920-х роках почався ретельно спланований державою наступ на церкву. Монастир одразу зачинили, а його майно передали міському комунгоспу. Кілька років ще продовжувала існувати чернеча громада, діяло кілька церков. Та з кожним роком під приводом господарської необхідності одна за одною зачинялися церкви. Відбирали їх також для влаштування музеїв з відвертим антирелігійним спрямуванням.

У цей же період робилися спроби повернути лавру в лоно українства. Відроджена українська автокефальна православна церква зверталася до влади з проханням передати їй для відправи храми закритого монастиря. Це викликало обурення російських ченців. Києво-Печерська лавра має «загальноросійське значення» – втовкмачували вони урядовцям. Ні одна, ні друга сторона дозвіл не отримали. 1923 р. остаточно закриваються останні лаврські храми, а в 1926 р. на території монастиря засновується музейне містечко.

Нова назва, на жаль, не відповідала фактичному змісту перетворень. У звільнені приміщення почав активно вселятися численний київський люмпен. В розрахунок не бралася спроможність житлового фонду лаври умістити всіх бажаючих. Загальна господарська розруха в Україні, наступ на селянство і його розорення спричинили неконтрольоване переселення людей до Києва. Велике число їх осіло у колишніх прочанських келіях, господарських помешканнях. Наслідки такого перенаселення дали про себе знати дуже швидко. Нищився житловий фонд, багаті сади і виноградники вирубувалися й захаращувалися, безкарно розкрадалося накопичуване століттями.

Музейна політика на терені лаври в 1920-ті роки проводилася з умовах так званої українізації. Тому сам по собі негативний факт закриття монастиря певною мірою пом’якшувався роботою українських музейників, які в умовах тотальної ідеологізації проводили фахову музейну роботу, зберігали як експонати колишні лаврські цінності, охороняли від пограбування монументальні пам’ятки. До старих кадрів українських музейних працівників М. Біляшівського і Д. Щербаківського прилучилася плеяда досвідчених і молодих науковців: М. Макаренко, П. Курінний, Ф. Ернст, П. Рулін, П. Потоцький та ін.

Користаючи з прихильності ще не репресованих націонал-комуністів в уряді, в церквах та корпусах переважно горішньої лаври була заснована низка музеїв. 1923 р. був відкритий музей культів та побуту. Основу його склали зібрання церковно-археологічного музею Київської духовної академії, частково міського музею, музеїв університету св. Володимира, коштовності з монастирських скарбів Києва, і передусім лаври. Музей вів також велику наукову роботу, що була зосереджена у секціях порівняльної історії, культів, шиття і тканини, металу й каменю, письма й друку; історії лаври, станкового малярства, нумізматики. Планувалося всі ці секції на початку 1930-х років розгорнути в окремі музеї. Багатству їх колекцій могли позаздрити нинішні лаврські музеї, але, на жаль, велика частина безцінних експонатів загинула в часи війни, була продана за кордон на численних аукціонах у кінці 1920-х – 30-ті роки.

Серед заснованих у 1920-ті роки музеїв були й такі, аналогів яких ми не маємо й зараз. Це Музей архітектури, що трактував архітектуру значно ширше, ніж нинішній Музей народної архітектури та побуту в Пирогові; Музей діячів науки та мистецтва України при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН), що мав на меті стати музеєм-пам’ятником українським діячам у цих галузях; Музей ливарництва. У 1927 р. до лаври з Ленінграда було перевезено виключно цінну збірку П. П. Потоцького. Вона отримала назву «Музей України» і складалася з 17 тис. книжок, 15 тис. літографій, 300 малярських полотен і мала військово-історичний характер. На жаль, про більшість експонатів з цих музеїв доводиться говорити в минулому часі, бо вони були знищені разом з репресованими музейниками. Крім цього, в лаврі зберігалися чотири різнопрофільні архіви, дві бібліотеки, в яких налічувалося близько 2 тис. стародруків.

У 1920-ті роки Києво-Печерська лавра була, крім того, одним з центрів, де зосереджувалися наукові інституції ВУАН. Це, по-перше, два вищезгадані музеї, а по-друге, відразу після громадянської війни ВУАН друкувала в лаврі свої перші наукові видання. Символічно, що одна з перших українських друкарень в буремні роки була перепрофільована на потреби молодої української науки і тут друкувалися книжки гуманітарного профілю історично-філологічного відділу ВУАН.

У ці ж часи в лаврі функціонував відомий центр дослідження друкарської продукції, історії книги і друкарського мистецтва – Український науково-дослідний інститут книгознавства під керуванням видатного книгознавця і бібліографа Юра Меженка. Таким чином, Києво-Печерська лавра, не спромігшись стати українським релігійним центром, в 20-ті роки XX ст. стала своєрідним вогнищем української музейної справи та гуманітарної науки.

Однак випробування і втрати лаври на цьому не скінчилися. Під час голоду 1921 – 1923 рр. з лаврської ризниці та церков було вилучено сотні килограмів виробів з дорогоцінних металів і каменю, які мали величезну історичну цінність. Акція по вилученню лаврських скарбів відбувалася вночі. Весь монастир було оточено озброєними армійцями. Вранці народ намагався зупинити навантажені скарбами автомашини на виїзді з лаври, лягаючи їм під колеса, але все було марним. За одну лише ніч було конфісковано 3 пуди 9 фунтів виробів із золота та 683 пуди виробів із срібла, 2417 штук діамантів, 1106 смарагдів, 1345 рубінів, 40 сапфірів і ще більш як півтисячі інших дорогоцінних предметів.

В цей час Ф. Л. Ернст і Д. М. Щербаківський намагаються по можливості припинити пограбування пам’яток українського золотарства і прикладного мистецтва. Тільки під погрозами фізичної розправи з боку урядової комісії вони погодилися на вилучення коштовностей з Музею культів та побуту лаври і склали з цього приводу документ, в якому цю акцію кваліфікували як злочин проти українського народу.

Перетворення лаври на музейне містечко ніяк не сприяло її збереженню. У Ковнірському корпусі було розміщено хлібозавод, наслідком чого стала пожежа 1928 р. Один із численних орендарів монастирських приміщень (технікум для інвалідів) влаштував дощові відводи під фундаменти розташованих поряд споруд. Постраждали фундаменти й стіни мазепинської вежі, дзвіниці тощо. У 1933 – 1936 рр. знищено майже всі лаврські дзвони, в 1933 р. з Успенського собору зникла особлива святиня – череп св. рівноапостольного князя Володимира, 1936 р. було зачинено практично всі лаврські музеї й репресовано майже всіх їх працівників. У 1938 р. без попередніх досліджень було зруйновано гробовець Антонія Печерського. З музею культів, секції шиття і тканини тисяча експонатів була продана як антикваріат на «індустріалізацію» країни, частина килимів опинилася в оперному театрі як реквізит, ще три тисячі загинули під час вибуху Успенського собору. Вироби із срібла було здано на переплавку, частину розпродано за кордон. Серед речей, які опинилися на Заході, назвемо золотий з діамантами потир гетьмана І. Самойловича.

Власне, з початком війни 1941 р. німцям у лаврі вже не було чого грабувати – це зробили за них більшовики. Війна 1941 – 1945 рр. стала найстрашнішим часом для лаври, здавалося, що неповторний архітектурний ансамбль буде назавжди знищено. Довершували руйнацію київські підпільники. Очевидці згадують про три вибухи – спочатку біля лаврських мурів, потім – біля воріт і третій, яким було зруйновано Успенський собор. Цей останній вибух складався, власне, з двох: перший з них храм витримав, але наступний був настільки потужним, що шматки цегли летіли по всьому Печерську, а вся територія лаври вкрилася уламками фресок, іконостасів, палаючими рукописами. Собору не стало. Німців заздалегідь попереджали про підготовку цієї акції, однак вони не поспішали з розмінуванням. Адже ця акція, власне, цілком збігалася з їх намірами по нищенню української культури, національним символом якої був Успенський собор, і дискредитації більшовицької влади в очах населення. У вибухах і вогні згоріли практично всі монастирські споруди, лишилися лише покопчені пожежею стіни.

Післявоєнна відбудова, нетривале відновлення життя монастиря, нові втрати лаврських коштовностей, обводнення печер, сповзання грунтів, спричинені тим, що засипали Антонієву криницю, – все це сталося в 1940 – 70-ті роки. Чи буде це останньою краплиною в гіркій чаші втрат українського народу, після якої варто вже врешті-решт відчути свою відповідальність перед майбутніми поколіннями за збереження залишків національної культури?

Сьогодні, здається, ми багато що зрозуміли і почали спокутувати свої гріхи. Знову розгортаються лаврські музеї, діє монастир, з’явилася надія, що труднощі будуть подолані заради загальної мети – відродження святині в її колишньому блиску. Віриться, що повстане з руїн наша національна гордість – величний Успенський собор, будуть відновлені поховання визначних діячів навколо нього, що дійдуть руки і до відтворення спотворених споруд, що, нарешті, ми зможемо повністю оглядати святині лаврських печер.

І здійснення цих мрій стане нашими кроками на шляху відродження української духовності, який пролягає через повне єднання Києво-Печерської лаври з народом, творінням і духовним творцем якого вона є.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2339

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.