Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Києвознавство / Києво-Печерська лавра в контексті української історії і культури / Лавра як український некрополь-пантеон

Києво-Печерська лавра в контексті
української історії і культури

Лавра як український некрополь-пантеон

Ігор Гирич

Визначним є внесок Печерської обителі в політичне життя України. Духовне загартування, відхід від мирського життя зовсім не означали нехтування, збайдужіння до інтересів суспільства. Прихильності ченців монастиря добивалися майже всі великі київські князі. І навіть сьогоднішнє наше ставлення до того чи іншого князя певною мірою залежить від оцінки цього князя Києво-Печерським монастирем, бо саме тут писався літопис – найавторитетніше джерело українсько-руської історії.

Князь Святослав, наприклад, в літописі отримує загалом позитивну оцінку, незважаючи на те, що він порушив право першості, скинув з київського столу Ізяслава. Не останню роль відіграло те, що він був одним з перших фундаторів монастиря, а головне – особисто й на власні гроші заклав Успенський собор. Святополк Ізяславович, який тероризував ченців постійними наскоками й трусами, шукаючи лаврські скарби, змальований у літописі персонажем негативним, попри те. що свою набожність він засвідчив будівництвом Золотоверхого Михайлівського храму. Літописець підкреслює його жадібність, підступність, несамостійність. Натомість, високо оцінюється Мономах, який, щоправда, має завдячувати цим іншому ченцеві – літописцю Сильвестру з Видубицького монастиря.

Та й самих ченців наївно було б уявляти людьми, що не цікавилися навколишнім життям, а внутрішні взаємини в монастирі – виключно братолюбними. Навіть стосунки членів-засновників Печерської обітелі святих Антонія та Феодосія не були весь час рівними. Коли братії побільшало, Антоній залишив Дальні печери й перебрався до Ближніх, що, мабуть, було викликано певним конфліктом з Феодосієм. Це припущення якоюсь мірою підтверджується подальшими подіями. Конфлікт між синами Ярослава, що загострився на початку 70-х років XI ст., відбився й на ченцях лаври. Антоній змушений був тікати від гніву Ізяслава до Чернігова, де заснував, також печерський, Іллінський монастир.

Феодосій вів себе більш гнучко, в результаті чого його підтримки шукали вже всі ворогуючі угруповання. Святослав, домагаючись прихильності Феодосія, допомагає монастирю в будівниптзі головного храму Успенія. Але попри всі незгоди лавра стояла на сторожі національної єдності, за припинення князівських усобиць, пропагувала ідею рівності всіх людей перед Богом, зробила найзначніший внесок у виховання моральних, етичних ідеалів народу. Не випадковим тому бачиться нам учинок чернігівського князя Святослава Давидовича, який, прийшовши в монастир, довгий час служив тут воротарем, віддаючи свої гроші на будівництво Троїцької надбрамної церкви та на влаштування при ній шпиталю, який фактично став першою в нашій історії лікарнею і притулком для немічних.

Стереотипне уявлення про те, що монастир і насамперед його печери є просто місцем поховання ченців, звужує значення цієї обителі. Навіть побіжний перелік похованих тут осіб дозволяє зробити припущення, що монастирське братство розглядало свій цвинтар як некрополь, де ховають найвизначніших мужів української землі, як український пантеон.

«Києво-Печерський патерик» – унікальна пам’ятка давньоукраїнської літератури, де зібрані розповіді про похованих у печерах ченців. Разом з Успенським синодиком – це основне джерело вивчення печерського некрополя часів середньовіччя. Написаний у ті ж часи, що і «Повість минулих літ», «Печерський патерик», переписуючись упродовж багатьох століть, втрачав біографічні описи одних достойників, натомість наповнювався іншими.

У XIV – XVII ст. в лаврському некрополі ховали переважно видатних діячів української шляхти, які або ставали перед смертю ченцями, або за значні грошові внески як фундатори монастиря удостоювалися поховання на цвинтарі біля Великої церкви чи в печерах. Печери – місце духовних подвигів перших ченців лаври – перетворилися на своєрідний національний пантеон.

В печерах похований один з найулюбленіших героїв давньоруських билин Ілля Муромець, поряд спочивають літописці Нестор, Яків, Никон, Іван, укладачі першого «Києво-Печерського патерика» Симон і Полікарп, маляри Аліпій і Григорій, лікарі Агапіт і Дем’ян. Не всі з них померли в Києві, багатьох перепоховали у лаврі пізніше. Так, мабуть, потрапив у Ближні печери колишній печерський чернець Симон, який в останні роки свого життя був єпископом Володимирсько-Суздальським; сюди був перенесений прах першого Київського митрополита Михаїла, а також місіонера Кукші, замордованого язичниками на Білому озері. Все це свідчить, що вже в домонгольській Україні-Русі розуміли значення пантеону духовних подвижників, незалежно від їх станової приналежності.

У наступні століття, в литовсько-руський період української історії, поховання в печерах стало одним з найвищих привілеїв української еліти. В XV – XVI ст. тут було поховано трьох князів з роду Острозьких. Серед них особливо прославилися двоє.

В середині XV ст. у Дальніх печерах був похований Федір Данилович Острозький – хоробрий захисник західних кордонів України від польської агресії. В 1432 р. він за дорученням литовського князя Свидригайла обороняв подільські фортеці, звільнив Брацлав та Кам’янець, а в 1438 р. став печерський ченцем.

Костянтин Іванович Острозький – некоронований володар України, наймогутніша й найбагатша людина свого часу, захисник православ’я та української культури, був похований в Успенському соборі лаври у XVI ст. Саме при ньому, очевидно, у лаврі було засновано книгодрукування, бо у всіх печерських хроніках, що пізніше використовувалися при написанні путівників по монастирю, у цьому зв’язку вказується 1531 р. і К. І. Острозький як її фундатор. До цієї дати схилявся Самуїл Мстиславський у своєму короткому нарисі історії лаври, вона ж наводиться в описах Києво-Печерської лаври, поданих до Київського намісництва 1775 – 1787 рр., на цей рік вказує один з провідних історіографів обителі о. Павло Троцький.

У XVII ст. навколо Успенського собору ховали головним чином найбільших українських феодалів.

Відбудований у 1470 р. удільним Київським князем Семеном Олельковичем, Успенський собор ознаменував новий етап у відродженні духовного значення монастиря після монголо-татарської навали, він стає головним українським пантеоном лаври. До спенського собору були прибудовані каплички Єльців та Корецьких, де поховані десятки представників цих родів. Крім них, у соборі та навколо нього своїх близьких ховали також князі Олельковичі, Вишневецькі, Тишкевичі, Полубенські – найвидатніші постаті української еліти середніх віків.

Різноманітним був соціальний стан похованих у соборі та назколо нього в XIV – XVI ст. Спершу це були удільні київські князі та їх рідні, потім – визначні особи адміністративного апарату польсько-литовської держави, нащадки русько-української православної шляхти, а згодом – середні й дрібні, ще не сполонізовані українські шляхтичі.

У XIV ст. серед похованих варто відмітити такі визначні постаті, як тверська княжна Юліанія Олександрівна (1392 р.), київський князь Скригайло Олександрович (1396 р.); в XV ст. – Симеон Олелькович (1471 р.), Олександр Володимирович (1484 р.), Василь Симеонович (1495 р.) – останні київські удільні князі; в XVI ст. – князь Богдан Гоєцький (1527 р.), вже згаданий К. І. Острозький (1533 р.), Іван Тишкевич (1563 р.), Євфимія Корецька (1576 р.) – дочка волинського воєводи Богдана Корецького, Федір Іванович Корецький, князь Олександр Корибут-Вишневецький (1577 р.), князь Юрій Слуцький (1579 р.) – нащадок київських Олельковичів, засновник освітнього гуртка, школи і друкарні у Слуцьку, один з провідних борців з католицизмом. І нарешті в XVII ст. серед похованих – переважно середні верстви українського суспільства, бо аристократія в цей період уже зраджує православ’я. В 1620 р. ховають Василя Якимовича, могилівського бургомістра, в 1621 р. – рицаря Івана Лико, в 1624 р. – Миколу Шашкевича, брацлавського хорунжого.

В козацькі часи свій вічний спокій тут знаходять Є. Плетенецький (1624 р.), З. Копистенський (1626 р.), П. Беринда і Т. Земка (1632 р.), П. Могила (1647 р.), І. Гізель (1683 р.), В. Ясинський – провідні діячі просвіти. Останніми українськими діячами, похованими в криптах собору у XVIII ст., були лаврські архімандрити – Роман Копа, Лука Білоусович, Зосима Валькевич, митрополит тобольський Павло.

У наступні століття контингент похованих змінюється під впливом цілеспрямованої русифікаторської політики Росії. Верхня територія, а також кладовища Дальніх і Ближніх печер наприкінці XVIII – на початку XX ст. стають місцем поховання царської служилої еліти – відвертих русифікаторів краю: намісника Катерини II П. О. Румянцева-Задунайського, генералів Гудовича, Єлчанінова, Леонтьєва ховають під підлогою головного храму; царських намісників генерал-губернаторів І. Васнльчикова й О. Безака – на території Ближніх печер, фельдмаршала Остен-Сакена – в Дальніх печерах, прем’єр-міністра П. Столипіна – під стіною трапезної.

Надзвичайно ідеологічно шкідливим для України стало перепоховання біля Успенського собору страчених І. Мазепою за наказом Петра І полковників В. Кочубея та І. Іскри. Ці історичні постаті правили за зразок для кожного «порядного українця», бо вони довели свою відданість Москві, на їх прикладі виховувалися десятки поколінь вірнопідданих малоросів. Таким чином українцям вщеплювався ген покори, другорядності, зневаги до своєї нації.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2753

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.