Лавра в контексті русифікаторської політики царського уряду
Ігор Гирич
Від кінця XVIII ст. до 1917 р. лавру не очолював жодний українець (до 1754 р. неукраїнець не міг обіймати найвищі духовні посади), Протягом XIX ст. Печерський монастир – осередок вищої духовної влади в Україні – виконував функції провідника ідеї єдиної неподільної Росії в широкі українські маси. Занепадає значення лаври в культурному житті України. За 125 років вона не дала практично жодного значного національного громадського або культурного діяча.
Упродовж перших двох третин XVIII ст. монастир ще живило оригінальне, самобутнє українське мистецтво, що поєднувало народні традиції з професіональною живописною майстерністю. Однак і після фатальної поразки державницьких змагань української еліти в 1709 р.,. яка забезпечувала матеріальну основу розвитку і піднесенню мистецтва Наддніпрянщини і Лівобережжя на зламі XVII – XVIII ст., культурний потенціал нації не вичерпався одразу. Інерція великої української культури мов би нагадувала про часи розквіту козацької держави. Хоча в колишній Гетьманщині царатом було скасовано гетьманат, поступово занепадало військо, судочинство й освіта, в архітектурі лаври сталося, здавалося б, несподіване піднесення.
Етапом найвищого злету лаврського монументального мистецтва стали кінець першої чверті – середина XVIII ст. Печерський монастир одягся в шати українського барокко. Характерно, що в цей час лавру очолювали архімандрити-українці: Іоаникій Сенютович (1715 – 1729 рр., при ньому був відновлений після пожежі Успенський собор), Роман Копа (1730 – 1736 рр., родом з містечка Погар на Стародубщині, при ньому почалося будівництво величної лаврської дзвіниці та була розмальована Троїцька надбрамна церква). При Тимофії Щербацькому (1740 – 1748), Луці Білоусовичу (1752 – 1761 рр., з козаків м. Гадяча) та останньому виборному архімандритові Зосимі Валькевичу (1762 – 1786 рр., з козацької старшини с. Полтусів на Стародубщині) була добудована головна дзвіниця, одягнені в барочні шати будівлі пекарні, книгарні та друкарні, виготовлені іконостаси для Хрестовоздвиженської та Рождественської церков, збудовані дзвіниці над Ближніми та Дальніми печерами. У 60-ті роки XVIII ст. лавра набула такого вигляду, яким би ми милувалися й досі, коли б не втрати недавніх часів.
Піднесення лаврської архітектури, очевидно, було зумовлене економічним процвітанням монастиря. У XVIII ст. господарство Печерської обителі переживало час свого найбільшого розвитку. Лавра мала до десятка приписних монастирів, сім містечок, три слободи, 96 сіл, близько двох десятків хуторів, три міста, кілька промислових підприємств – гут, цегелень, ґуралень, десятки млинів, ставків, свічкових заводів. В її маєтках нараховувалося 56 тис. селян. Лаврські землі головним чином знаходилися на Київщині, а також майже в усіх лівобережних полках (правобережні маєтки здебільшого були відібрані поляками).
Таке величезне господарство вимагало значної кількості ченців-економів, спеціального економічного відомства. Воно було добре налагоджене і давало значний прибуток у грошах і матеріальних цінностях. Навколо лаври утворилося лаврське Печерське містечко, де здебільшого мешкали монастирські піддані. Кількість їх доходила до кількох тисяч, і далеко не всі з них жили у злиднях, скоріше навпаки. Бути в лаврському підданстві іноді було навіть вигідніше, ніж належати, наприклад, до підсусідського козацького прошарку, бо монастирські селяни наділялися землею, досить вільно займалися ремеслами, перебуваючи під захистом лаври.
Монастир у цей час був «державою в державі», й порівнювати життя лаврських селян і поміщицьких кріпаків Росії або України XIX ст. не випадає- – становище перших було незрівнянно кращим. Для прикладу можна згадати видатного українського будівничого Степана Ковніра, що протягом 50 років був лаврським підданим. Він мав великий хутір в Оріховатських дачах лаври (район сучасної Голосіївської площі) зі ставком і млином, власну садибу на Печерському форштадті. Був церковним ктитором Берестовського храму, вивчив своїх дітей (хоча сам усе життя був неписьменний), один з яких, вже на прізвище Ковніренко, став офіцером – тобто, фактично, вибився у російське дворянство.
Проте лаврське господарство методично і цілеспрямовано руйнувалося царатом. Почалося це 1706 р., коли Петро І під час Північної війни проти Швеції приїхав до Києва і саме район лаври вибрав для зведення нової київської фортеці. З притаманною Петрові безцеремонністю і безжальністю за короткий строк знищується Печерське містечко, де проживало кілька тисяч людей, а всі його мешканці переселяються в район сучасного Печерська; руйнуються садиби, дерев’яні парафіяльні храми, що залежали від Печерського монастиря (останній займався також рукоположенням священиків у межах своїх маєтків). Залишилися незруйнованими лише Воскресенська та Феодосійська муровані церкви мазепиної доби та Спаська церква княжих часів. Решта будівель зноситься, навколишня територія оточується земляними валами, ровами, бастіонами і равелінами. Жіночий Вознесенський монастир, де ігуменею була мати І. Мазепи Магдаліна, закривається, а черниці переводяться на Поділ у Флорівський монастир. Будівлі Вознесенського монастиря використовуються під казарми, а його чудовий собор остаточно руйнується вже Катериною II під час будівництва Арсеналу у 80 – 90-х роках XVIII ст.
Монастир став своєрідним фортечним заложником, його обкладають пороховими льохами, і майже до початку XX ст. лавра перебувала під постійною загрозою у будь-яку хвилину бути знищеною випадковим вибухом. Але це був лише початок її митарств. Остаточним ударом був наказ Катерини II 1786 р. про секулярізацію церковних маєтків і земель України в царську казну.
Економічна незалежність була ліквідована, за лаврою залишалися лише незначні земельні володіння в районі Києва. Весь монастирський штат переходив на утримання казни, і з цього часу ченці мусили стати вірними державними служками. Кількісно чернецтво значно скоротилося.
Всі спроби українського духовенства опиратися імперському свавіллю жорстоко придушувалися. У Ревельській в’язниці помирає митрополит – українець Арсеній Мацієвич; позбавляється тобольської митрополії Павло (доживав останні дні у лаврі, згодом був канонізований). Навіть ті духовні особи, які не виявляли своєї опозиції, але були потенційно небезпечними, або мали авторитет у суспільстві, також ізолюються. Так, знаменитого лаврського будівничого архімандрита Зосиму Валькевича із затвердженням нових духовних штатів 1786 р. було увільнено з посади ігумена і відправлено у Китаївську пустинь. Його замінив уже згадуваний митрополит київський і водночас архімандрит Києво-Печерської лаври Самуїл Миславський.
У 1800 р. з’явизся відомий указ Павла І, за яким заборонялося будувати церкви в українському стилі – тричастні та хрестові в плані, з характерними грушеполібнимн банями. Натомість велено будувати церкви класицистичного типу, який було вироблено в російських столицях, а трохи пізніше – церкви у псевдовізантійському і псевдоросійському стилях. Наказ цей неухильно виконувався протягом ста років, і тільки після російської революції 1905 р. в Україні знову починають будувати культові споруди в необарочному українському стилі.
Ця нечувана з цивілізованих країнах регламентація архітектури вельми негативно відбилася на зовнішньому вигляді лаври. Її споруди набували непритаманного українському мистецтву шатрового завершення (український тип бань також був суворо заборонений), фасади прикрасили напівколони московського наришкінського стилю, з’явилися незграбні споруди, що дисонували з легкими, витонченими формами мазепинського стилю.
На початку XIX ст. починається архітектурна деградація Києво-Печерської лаври. У 1810 р. при митрополиті Серапіоні російський архітектор Сєриков реставрував Аннозачатіївську церкву Дальніх печер, в якій з’явилися тріщини в стіні до фундаменту. В результаті церкву було суттєво перебудовано, огрублено її зовнішні форми, загальний план зведено до банального прямокутника, знесено три українські бані, що чудово гармоніювали з аналогічними завершеннями Рождественської церкви, складаючи неповторний ансамбль Дальньопечерської території лаври. Замість них зводиться одна, дуже незграбного вигляду гранчаста баня, що зовсім не відповідала навколишнім архітектурним спорудам.
Складається враження, що з цього часу кожний випадок перебудови чи ремонту лаврських споруд використовувався для руйнації будівель українського стилю. Так вчинено наприкінці XIX ст. при іншому російському митрополиті і архімандриті лаври Флавіані. Ремонту потребувала Петропавлівська трапезна церква на верхній території біля південної стіни головного собору (її ктитором у 70-х роках XVII ст. був київський міщанин І. Максимович). Вислідом цього була цілковита до-підмуркова руйнація споруди, а на її місці почалося нове будівництво трапезної церкви і трапезної зали.
Претензійна будівля мусила нагадувати собор Софії в Константинополі, до уваги не бралося, що вона не відповідатиме будівлі Успенського храму. Тепер трапезна мала зовсім невідповідне соборові співвідношення архітектурних деталей, а загалом її громада пригнічувала собою легку будівлю Успенського собору. В оточенні інших лаврських споруд зовсім чужою виглядала величезна сферична баня трапезної церкви з декоративними навколишніми маленькими цибульками бань, що за формою нагадували фальшиві завершення храмів північно-східної Росії.
Незугарна своїми пропорціями вийшла і трапезна зала, особливо негармонійними були співвідношення її віконних отворів з аналогічними архітектурними компонентами собору, а російські лиштви першої дисонували з українськими формами в оздобленні вікон собору.
Численні перебудови протягом XIX ст. будинку митрополита, що врешті був з’єднаний домовою Благовіщенською церквою з трапезною залою, надзвичайно спотворили первісний вигляд будинку, що був характерним зразком цивільної архітектури бароккової доби. Південний фасад митрополичого будинку, який мав притаманну українській архітектурі відкриту галерею на другому поверсі, в середині XIX ст. був спримітизований. Галерею заклали цеглою, через що будівля втратила оригінальність і в цьому повторила долю знаменитої мазепинської споруди – київської духовної академії на Подолі.
Цілком чужим виглядає будинок лаврської іконописної майстерні, зведений між трапезною церквою і оглядовим горішнім майданчиком. Двоповерхова споруда не відповідає навіть архітектурі трапезної. Її нетинковані стіни контрастують з біленими стінами Успенського собору, друкарні, трапезної. Груба цегляна кладка більше відповідає цивільній архітектурі провінційного міста, ніж лаврському ансамблю.
Кінець 70-х – 90-ті роки XIX ст. – це період масової еклектичної забудови територій так званих прочанських («странноприимниц») – місця між Воскресенською парафіальною церквою і південним відтинком мазепинської стіни. Еклектичні корпуси з’являються й на території між Ближніми та Дальніми печерами, між Ближніми печерами і горою.
Якщо будинки, зведені десь у другій половині XIX ст., білилися, що відповідало лаврській традиції, то у 80 – 90-х роках їх фарбують у два кольори: білий та зелений. Лавра набуває казенного вигляду.
За кількістю чужорідних келійних і послушницьких двоповерхових, корпусів, лікарень, домових церков, готелей на початок XX ст. стало більше, ніж церков і будинків цивільної архітектури, створених в українському архітектурному стилі.
Як відбувалося зросійщення лаврського мистецтва, можна простежити на прикладі знищення українського монументального живопису. Говорячи про знищення, легше назвати, що збереглося з тих часів, ніж перелічувати численні втрати. Через випадковий, щасливий збіг обставин зберігся живопис Троїцької надбрамної церкви. Вона слугувала релігійним потребам лише вузького кола лаврських старців і не призначалася для прочан, бо була дуже маленькою. Саме тому збереглися унікальні фрески середини XVIII ст., мальовані видатними українськими монастирськими малярами, якими керував Аліпій Галик.
Живопис Рождественської, Аннозачатіївської, Хрестовоздвиженської, церкви Всіх Святих, на жаль, втрачений назавжди. Тільки втручання петербурзького археологічного комітету врятувало на певний час живопис українського художника Квятковського початку XIX ст. (на жаль, він остаточно загинув у часи радянського лихоліття). Решта церков були розмальовані в академічному російському дусі.
Знищення в 90-х роках XIX ст. українських фресок Успенського собору викликало запальну дискусію, доцільність цього акту заперечувалася українською громадськістю. Українські вчені-історики І. М. Каманін та М. П. Істомін доводили неприпустимість знищення старого живопису собору, що мав не тільки мистецьку, а й історичну цінність. Але під приводом візантизації, невідповідності старої іконографії православним канонам російські церковники попри протести науковців і громадськості ліквідували старі фрески. В результаті Україна втратила, очевидно, найцінніші зразки монументального образотворчого мистецтва пізньобароккових часів. Серед постатей, зображених на стінах собору, були портрети майже всіх українських гетьманів, які щедро жертвували на розбудову лаври. Там були зображення І. Самойловича, І. Скоропадського і навіть І. Мазепи, котрого упродовж 200 років за наказом царів проклинали з амвонів усіх церков.
Портрет І. Мазепи (зображення його було подане в «Ілюстрованій історії» М. Грушевського) було намальовано вже після поразки гетьмана і жахливої пожежі 1718 р., в часи лютого витравлення його імені. Не останнім мотивом нових власників українських святинь в їх рішенні ліквідувати соборні фрески, очевидно, було бажання стерти саму пам’ять про українських донаторів лаври.
Фальсифікуючи так звані витоки православ’я, духовна ієрархія лаври вдавалася до знищення прекрасних, неповторених іконостасів. Іконостас Успенського собору, що будувався в 20-х роках XVIII ст. на гроші І. Скоропадського, був перлиною українського сницарства (різьбярства). Чотири верхні яруси його було знято, другий ярус виставлено в нартексі собору, а решту – звалено як непотріб до лаврської дзвіниці. Така ж доля спіткала іконостаси Софійського й Михайлівського соборів, Кирилівської церкви та інших церковних пам’яток, тобто це була спланована ідеологічна урядова акція.
Протягом століть у Києво-Печерській лаврі були зосереджені кращі зразки українського мистецтва, тут працювали найвидатніші його представники. Більшість імен майстрів, які творили в перші віки існування монастиря, залишилася для нас невідомою. Тому зупинимося на пізніших часах, а саме на XVIII ст., мистецькі пам’ятки якого мають відомих нам конкретних авторів.
На величезних монастирських будівлях другої третини XVIII ст. працювали видатні майстри, зокрема українські архітектори: киянин І. Григорович-Барський і С. Ковнір з Васильківщини, чужоземні майстри Й. Г. Шедель, Де-Боскет, росіяни Д. Аксамитов, І. Каландин, Й. Старцев. Такий різний склад архітекторів у цілому не відбивався на характері архітектури лаври, яка залишилася українською. Бо, по-перше, загальний вигляд споруд визначався їх замовниками (в ті часи ними виступала козацька старшина й українське духовенство), а, по-друге, могутній потенціал української культури ще не був придушений одержавленою культурою Росії.
У цей же час виникла визначна малярська школа лаври. В 1750-ті роки її очолював ченець Роман, в 60-ті – італієць Веніамін Фредериче, що представляв католицьке мистецтво і працював у монастирі босих кармелітів у Бердичеві, в 70-ті роки іконописною майстернею керував Захар Голубовський. Саме він був автором знищеного останнього українського розпису Успенського собору.
В лаврі працював один з найвидатніших малярів-станковистів Степан Лубенський, який малював образи для Успенського іконостасу. З початку XVIII ст. тут творило сузір’я українських штихарів (граверів): І. Мігура, І. Щирський, брати Тарасевичи, Д. Галяхівський, Г. Левицький. На Печерську обитель працювали такі київські золотарі, як М. Юревич (робив царські ворота собору), Коробка, М. Стрільбицький, І. Равич, Г. Проценко та ін. Видатні сницарі різьбили лаврські іконостаси: тут відзначилися Г. Петров і М. Глинський – найкращі майстри з Чернігівщини.
Українське образотворче мистецтво лаври в цей час орієнтується на кращі західноєвропейські зразки. Не випадково тут працюють митці з Італії, Польщі, Німеччини. Прекрасне високохудожнє алебастрове ліплення Успенського собору виконував виходець з Польщі Й. Білинський, лаврську дзвіницю споруджував голландець (за іншими відомостями німець) Й. Г. Шедель. За чверть століття київського періоду творчості він створив багато шедеврів української барочної архітектури, хоча на його батьківщині такі будівлі, як дзвіниця, практично відсутні (цю функцію в західному християнстві виконують, як правило, костельні вежі). Відомо, що первісний проект дзвіниці – абрис – належав російському архітекторові Ф. Васильєву і мав типові риси російського столичного барокко. Проте Й. Шедель зводить дзвіницю, характерну для місцевої традиції, яка зовсім не відповідала первісному проекту.
Як приклад певної «українізації» вже відомих архітекторів можемо згадати росіянина Й. Д. Старцева – виконавця величних замовлень гетьмана І. Мазепи. Його Богоявленський собор Братського монастиря і Микільський собор Пустинно-Микільського монастиря були найвищими зразками так званого «мазепинського» архітектурного стилю. Саме вони першими були зруйновані більшовиками в 30-ті роки XX ст.
Кінець XVIII – початок XIX ст. стали для лаврського мистецтва кроком назад. Архітектура і живопис набувають нехарактерних їм рис. Малярство стає звичайнісіньким ремісництвом, у розписах починає панувати бездуховний академізм. Характерно, що серед митців-професіоналів переважають російські монументалісти.
Єпархіальними архітекторами, що, як правило, були і головними лаврськими будівничими, з середини XIX ст. працювали виключно росіяни. Спочатку це був П. І. Спарро, який приїхав до Києва разом з В. І. Беретті і займався надбудовою корпусів у районі Економічної вулиці лаври. Треба, однак, зазначити, що він досить толерантно поставився до вже витвореного українського архітектурного ансамблю, його надбудови не дисонували з уже існуючим лаврським комплексом.
Та потім були В. М. Ніколаєв і Є. Єрмаков, які збудували більшість вищезгаданих нових корпусів у цілком «обрусительському» дусі. В цьому ж руслі працював академік архітектури Сичугов. Йому належить будинок лаврської іконописної майстерні.
Для розписів нових споруд з 1880-х років до початку XX ст. так само запрошувалися російські митці, та ще й такі, які працювали головним чином у Росії. Нові фрески Успенського собору і трапезної виконували В. П. Верещагін, Г. І. Попов, О. В. Щусєв.
На зламі XIX – XX ст. на тлі загальноукраїнського культурно-національного піднесення нове українське лаврське мистецтво почало поволі відроджуватися, хоча і в дещо нетипових для себе формах. У цей час лаврську іконописну майстерню очолив видатний український художник І. С. Їжакевич. Зі своїми учнями він бере участь у розписах трапезної церкви та надбрамної церкви Всіх Святих. В цих розписах вже досить відчутні риси українського модерну.
…Чудові, неповторні співи Києво-Печерської лаври вражали сучасників своєю досконалістю, поліфонією. Відомий російський письменник-мандрівник Іван Долгоруков, який слухав їх у 1810 р., вже наступної подорожі 1817 р. був розчарований як співами, так і рівнем лаврської проповіді. Останнє взагалі характеризує загальний стан національного занепаду, бо саме українське проповідництво, наближеність його до життя, риторична майстерність, вигідно відрізняли українське духовенство від російського, яке в XVII – на початку XVIII ст. майже не знало в церкві позакнижного слова. І. Долгоруков згадував видатного київського проповідника, протоієрея Софійського собору Івана Леванду – очевидно, останнього з когорти визначних українських «вітіїв».
Наприкінці XIX ст. великий письменник Лев Толстой, відвідавши лавру, констатував інтелектуальне убозтво її монастирської еліти, відсутність у них живої думки. Символічно, що він знайшов собі співбесідника лише в особі ченця-воротаря і провів з ним довгий час у вежі Івана Кушника.
У XIX – на початку XX ст. в своєму духовному житті лавра керувалася цезаропапизмом, урядовою відданістю, релігійним формалізмом. Поглиблювалася відірваність монастиря від життя українського народу. Печерські святині лаврська адміністрація почала відверто експлуатувати для свого матеріального збагачення.
Ідеологічні основи Києво-Печерської лаври нового часу рік у рік фальшувалися відповідними путівниками – книжками для богомольців, церковними місяцесловами, науковими, богословськими та історичними працями. Зокрема, відомий київський історик Федір Титов підготував велику, чудово ілюстровану книжку «Русский царствующий дом Романовых в отношениях его с Киево-Печерской лаврой 1613 – 1913 гг.». Третину книжки складали тексти жалуваних грамот, які мусили документально засвідчити велику благодійницьку місію російських царів щодо монастиря. Подані у відповідному контексті, без зазначення конкретних історичних моментів, вони справляли відповідне враження на сучасників. Бо ж і дійсно, кожний цар щось дарував лаврі з коштовних речей, замовляв золоті шати для ікон, митри для її вищих ієрархів тощо. Хіба це не мусило переконувати у найкращих почуттях російських імператорів до найбільшої православної обителі імперії?