Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellanea / Ярослав Дашкевич – історіограф новітньої України / Вступ

Ярослав Дашкевич – історіограф новітньої України

Вступ

Ігор Гирич

«Кожний, хто виступає зі спогадами, – пише Я.Дашкевич у статті про Г.Ковальчака у цьому збірнику, – тим більше про людину близьку собі, може наштовхнутися на закид, що в першу чергу, намагатися згадувати про себе» [1]. Пишучи про Ярослава Романовича, як про українського історіографа, важко відмовити собі у бажанні поділитися з іншими враженнями від особистого сприйняття цієї магнетичної постаті.

Виринає з пам’яті день 5 грудня 1988 року, коли в конференц-залі Інституту історії відбувалося публічне обговорення місця і ролі Михайла Грушевського в українській науці й історії. В розпалі була горбачовська доба «гласності», у тому ж році у «Літературній Україні» з’явилася стаття С.Білоконя [2], що реабілітовувала Грушевського. Вона викликала полеміку з боку офіційних істориків В.Сарбея [3] і Р.Симоненка [4] в «Радянській Україні» і «Комуністі України». Клуб київських неформалів «Спадщина» звернувся до керівництва Інституту історії АН УРСР з пропозицією провести публічне обговорення проблеми ставлення до науковця, як до «українського буржуазного націоналіста», який мав «гріх» очолити Центральну Раду, чи як до найбільшого українського вченого й громадсько-політичного діяча. На другому поверсі по тоді Кірова, 4 зібралося більше тисячі людей. З тих пір ніколи не доводилося бачити цей зал наповненим вщерть, як у той зимовий день. Не було жодного вільного місця, люди сиділи у проходах, товпилися у дверей. Усі чекали нарешті почути правду про батька новітньої України.

Від офіційної науки мали виступати два вище названих історика, з української – Сергій Білокінь і Ярослав Дашкевич. Спочатку виступали автори публікацій. Розпочалося обговорення з доповіді С.Білоконя, потім виступали борці з «буржуазним націоналістом». Сергій Іванович говорив тихим голосом, зупинявся, його виступ не був ораторськи переконливим. Натомість впевненіше звучав Рем Симоненко. [5] Публіка ж чекала триумфу української позиції, чого за виступами перших трьох не відбулося. І ось на сцену виходить Ярослав Дашкевич. Він починав говорити, і в залі відбулась метаморфоза, відчуття перемоги переповнює серця. Виступ був блискучим, емоційним, грунтовним, різким; однозначно розставлені акценти, чітко висловлені постулати національної історіографії, проведена межа між своїми, до яких з небуття повертався М.Грушевський, і чужими, тими істориками-працівниками ідеологічного фронту, які його протягом півстоліття обливали брудом. Ейфорія опанувала залою, стало ясно, що ми перебуваємо в історичну хвилину, доба панування російської історичної схеми в Україні хилиться до упадку. Пригадую як з зали виходив директор Інституту історії В.Смолій і на ходу кинув фразу, з якою неможливо не погодитися: «Оце була справжня доповідь», маючи на увазі Я.Дашкевича. Власне про подальшу полеміку на тому вечорі не йшлося. Усі присутні почули те, чого чекали. Люди залишали залу з відчуттям свята й перемоги.

Дашкевич був у перших рядах тієї нечисленої когорти людей кінця 1980-х – початку 1990-х рр., що у вирішальний спосіб вплинули на зміну свідомісних орієнтирів українських інтелектуалів-гуманітаріїв, і не лише гуманітаріїв, у бік повернення на шлях національного сприйняття свого минулого в ділянці історії, літературознавства, культури, філософії, мистецтва. Сьогодні лише подивляти можна його жертовну наснагу, коли ледь не щотижня він мотався у різні кінці України, щоб узяти участь у регіональній конференції, часто навіть не обласного рівня, з’їздити до Києва аби прочитати чергову лекцію для різних культурологічних клубів: про репертуар української книжки, історико-географічний атлас України, українську державність різних періодів її історії і т.п. Завжди зали, де виступав Я.Дашкевич, будь-то приміщення клубів академічних інститутів чи будинок вчених на Володимирській, 45, завжди були битком набиті народом, що прагнув несфальшованої української правди про своє минуле.

Я.Дашкевич ніби на другому диханні – йому було тоді за шістдесят, – намагався надолужити згаяне у роки поневірянь і переслідувань. Він поспішав передати новому поколінню свої надзвичайно розмаїті знання й досвід спілкування з людьми, що складали золотий фонд національної культури, людьми які у першій половині ХХ ст. будували українську державу й науку. Сама його постава справляла на людей незабутнє враження: рафіновано інтелігентська, аристократична зовнішність, мистецькі дібраний одяг: не традиційний офіційно–партійний костюм з краваткою – символ радянської сірятини, а джинси, светр, хустка на шиї, довге сиве волосся й високе чоло над орлиним носом. Уособлення шляхтича (недаремно рід його ведеться від засновника козацтва О.Дашковича, шляхецької династії Корибутів), українського галицького нотабля, який дивом вцілів, перейшовши сталінську м’ясорубку 1940-50-х років. Комуністична влада з її євгенічним підходом навиворіт винищувала усіх, хто навіть гіпотетично міг мати власну думку, не піддавалася ідеологічному навіюванню. А у випадку з Ярославом Романовичем йшлося про людину, батьками якої були дві знакові постаті українських визвольних змагань 1917-1921 рр., про особу яка була з породи Яфетів – аристократ духу, а не Хамів, ідейно рідних більшовикам.

Я.Дашкевич органічно продовжував національну традицію, що міцно закладена була у нього батьками. Продовжував й історіографічну національну традицію. Бо з дитинства бував у домі І.Крип’якевича, товаришував з його синами: Романом і Богданом. А через маму – Олену Степанів мав опосередковане пов’язання з Михайлом Грушевським. Гавриїл Костельник був його катехитом, Марія Бачинська (дружина Дмитра Донцова) – давньою подружкою матері ще до часів заміжжя. Батько – генерал артилерії січових стрільців, був близьким соратником Євгена Коновальця. Дитиною він відпочивав на віллі лідера «Молодої музи», теж січового стрільця, О.Луцького з ще одним визначним учнем Грушевського – Мироном Кордубою. У часи навчання Я.Дашкевича в гімназії у Львові працювали й інші учні Грушевського початку 20 століття – О.Терлецький, В.Герасимчук, розпочинав наукову діяльність видатний сходознавець і історик О.Пріцак. Дашкевич тисячами ниток був пов’язаний з усіма проявами політичного й культурного галицького життя 1920-30-х років ХХ ст. І тому став не лише істориком, а активною громадською людиною, яка поклала на себе моральне зобов’язання відповідальності за українську Україну.

Коли у 1939 р. наближався «золотий вересень», тікаючи від нової азійської навали історик-античник О.Домбровський запитався І.Крип’якевича, чому той залишається у Львові. Іван Петрович відповів, що треба зберігати український стан посідання у галицький столиці. Новий окупант взявся за витравлення українського духу, на сторожі якого завжди за нових часів стояла і стоїть зараз історична наука. Я.Дашкевич, як і його вчитель Іван Крип’якевич, у несприятливі 1950-80-ті рр. й у більш сприятливі обставини останніх п’ятнадцяти років із самопосвятою сповняв обов’язок охоронця «українського стану посідання» в історії – найважливішій, в сенсі ментального виховання нації, із гуманітарних наук. Вирвати Україну з духовно-культурного рабства її останнього окупанта – завдання не з легких. Озброєний через історіографію російською великодержавною ідеєю не лише інтелігент, а й звичайний росіянин чітко знає свій національний інтерес, який поширюється й на українські терени. На жаль в Україні національний інтерес розуміє хіба половина громадян, друга половина ще й досі не стала українцями у політичному сенсі цього поняття.

Сучасна українська ситуація ніби дає шанс для такої, на цей раз не територіальної, а духовної сепарації. Проте нинішня ситуація є заручницею задавненої історичної проблеми, принаймні ще з козацьких часів. Я.Дашкевич у статті про П.Тетерю пише: «Трагедія України у ХVIІ ст., полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом… не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду». У кінці ХІХ – початку ХХ ст. ідеї «османофільства», «полонофільства», «австрофільства» були здані в архів, й дилема орієнтації була спрощена до мінімума: або Росія, або незалежна Україна.

Як і сто років тому, останніми десятиліттями на істориків знову падає основна відповідальність за сприйняття українських постулатів широким загалом людності. На жаль і зараз нам лишається мріяти про той час, що намагався здійснити В.Липинський, коли заможні верстви – власницька еліта перейматиметься українським державним інтересом. Усі батьки новітнього українства, не говорячи про добу визвольних змагань, були безсрібниками в більшій, іноді меншій мірі та істориками. М.Максимович, О.Бодянський, М.Костомаров, П.Куліш, О.Кістяківський, В. і Д.Антоновичи, М.Драгоманов, О.Барвінський, І.Франко, М.Грушевський, В.Липинський, С.Томашівський, Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Лотоцький, – усіх годі перелічити, – не могли сподіватися на заможного «спонсора», який би профінансував омріяний ними ідеал майбутньої України. Навіть не історики І.Котляревський, Т.Шевченко, О.Кониський, М.Міхновський, Є.Чикаленко свої національні почування висловлювали через історичну аргументацію.

Я.Дашкевичу було навіть важче за своїх попередників, бо царський диктат і переслідування не йдуть в жодне порівняння з комуністичним терором. М.Грушевському знайти спільників було куди легше, ніж Ярославу Романовичу – соратників по спротиву. Відкрито опиратися системі (як Я.Дашкевич) наважилися з істориків хіба ще М.Брайчевський та Я.Дзира. Решті доводилося пристосовуватися, мімікріювати, писати на догоду владі. Україна 1960-80-х років мала низку солідних істориків: Я.Ісаєвич, І.Бутич, С.Білокінь, М.Крикун, О.Компан, О.Апанович, Ф.Шевченко, О.Купчинський, О.Мацюк, – але неофіційним лідером, символом незламності, був саме Я.Дашкевич. Йому вдалося жодного разу не зрадити собі, й попри тиск системи, писати свої твори виключно крізь призму національного пріоритету.

Ярослав Романович закінчував свої студентські студії за радянської системи, яка історію розглядала як інструмент партійної ідеологічної машини. Може тому не є випадковістю, що за освітою Дашкевич став філологом. А в історичній галузі спеціалізуватися довелося у вірменістиці та історико-філологічних дослідженнях кочових народів українських степів. З історії вірменських колоній в Україні була захищена його кандидатська дисертація. А ще доводилося займатися допоміжними історичними дисциплінами: історичною бібліографією, ономастикою, археографією та джерелознавством тощо.

Лише за т.зв. перебудови Я.Дашкевич одержав можливість сказати своє вагоме слово як історик громадсько-політичного життя та національно-визвольного руху середини минулого століття. Ще у 1960-ті роки талант історика-концептуаліста, систематизатора й аналітика був оцінений визначним архівістом, редактором фахових археографічних видань Іваном Бутичем, який у кожне число «Архівів України» та збірника «Історичні джерела та їх використання» заповнював статтями, публікаціями джерел та рецензіями пера Я.Дашкевича. За радянським принципом більше двох разів на рік одного автора не можна було друкувати, тому матеріали Я.Дашкевича виходили під десятком прибраних псевдонімів.

В 1970-ті роки друкуватися можна було йому хіба за кордоном. У другій половині 1980-х років актуальні з суспільно-історичної точки зору, з надзвичайним публіцистичним талантом написані, статті Я.Дашкевича буквально розхоплювалися різними періодичними виданнями. У цей час і наступне десятиліття він стає улюбленим автором усіх львівських часописів, щорічника «Україна. Наука і культура», «Україна в минулому», «Українські проблеми», «Київська старовина», «Пам’ять століть», «Український археографічний щорічник» тощо. Відбувалися своєрідні змагання, який з періодиків першим надрукує статтю Я.Дашкевича. Початок 1990-х років – історіографічний бум, коли низка видавництв у Києві і Львові перевидає класичні твори з історії України, спогаді, політологічні праці. Фахівців з цих проблем окрім Я.Дашкевича практично не було. І Ярослав Романович пише тоді низку передмов, у яких вперше у пострадянський час проаналізовано творчість провідних українських істориків першої половини 20 століття. В цей період якраз і написані ті публікації, які нині з’являються у цій книзі друком.

Я.Дашкевич, будучи дуже плідним істориком (за покажчиком праць десятирічної давнини він мав більше тисячі позицій праць [6]), з швидким і легким пером, на жаль досі має лише два збірника власних творів, та й то такі, що напряму не відносяться до історичної українознавчої тематики. У 1995 (?) р. вийшов збірник політологічних статей історика [7], а кілька років тому франкомовні публікації з історії середньовічних українсько-вірменських взаємин [8]. Між тим історіографічний доробок досі залишався поза увагою. За жанровою тематикою творчу спадщину Я.Дашкевича у ділянці історіографії можна умовно поділити на біографістичні студії й тематичні досліди. Останні, цілком логічно, могли б скласти другий том українознавчих публікацій Дашкевича в царині історії.

Українська історична лектура небагата на праці концептуального характеру. На поч. 1990-х вийшов двотомник І.Лисяка-Рудницького під редакцією Я.Грицака [9]. Як і Я.Дашкевич, І.Лисяк-Рудницький не випустив жодної монографії, як зрештою і історик літератури академік О.Білецький, але попри це за науковою вартістю, концентрацією думок, невеликі за обсягом статті Івана Лисяка-Рудницького стали справжнім бестселером для істориків. Видатний історик діаспори ще за життя став одним з найвидатніших дослідників інтелектуальної історії України 20 ст. У другій половині 20 століття серед істориків-концептуалістів історії модерного часу на передній план висувається професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк. Поки дослідження автора читають у журнальній версії, його читають переважно фахівці, з виходом статей під однією обкладинкою збільшує коло читачів в десяток разів. Безперечно, по виходу цього збірника поруч з названими іменами обов’язково називатимуть й ім’я Ярослава Дашкевича.

Примітки

1. Дашкевич Я. Г.Ковальчак (1928-1984), історик економіки України. До десятиріччя з дня смерті.

2. Білокінь С. Михайло Грушевський // Літературна Україна.-1988.-21 липня.-С.7.

3. Сарбей В. Як нам ставитися до Грушевського? (З приводу деяких некомпетентних публікацій) // Радянська Україна.-1988.-27 серпня.-С.2

4. Симоненко Р. Правда історії – вірність історії // Комуніст України.-1988.-№9.-С.76-88.

5. Подібне враження, щоправда з перебільшеним негативізмом стосовно С.Білоконя висловив автор першого історичного роману про М.Грушевського Ю.Хорунжий «Вірую».-К.2002.(Див. Гирич І. Презентація першого історичного роману про М.Грушевського // Молода нація.-2002.-№2(23).-С.354-356.

6. (бібліографія Я.Дашкевича)

7. Дашкевич Я.

8. Дашкевич Я.

9. Лисяк-Рудницький І.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1837

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.