Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellanea / Ярослав Дашкевич – історіограф новітньої України / Постаті історії та історіографії

Ярослав Дашкевич – історіограф новітньої України

Постаті історії та історіографії

Ігор Гирич

Переємність історіографічної традиції – такий перший висновок виринає на думку, коли читаєш численні нариси Я.Дашкевича у цій книжці. Сто років тому, видаючи том за томом «ІУР», М.Грушевський розумів неготовність широкого загалу до сприйняття відмінних від російської історіографії трактовок подій і постатей української історії козацької доби. Тому знакові фігури історії він намагався спопуляризувати для неісториків на сторінках «Літературно-наукового вісника». Пересічних українців привчали до думки, що «Від Богдана до Івана [Скоропадського] не було гетьмана» і Михайло Сергійович змушений був на популярному рівні переконувати читачів, що політика І.Виговського була продовженням справи Б.Хмельницького, що ідеї Гадяцької угоди виношував ще великий гетьман, що Іван Мазепа своїм рішенням прилучитися до Карла ХІІ не вводив у політику якусь новину, а діяв в руслі традиції союзу Б.Хмельницького з Карлом Х Густавом [63].

Ярослав Дашкевич ніби продовжує розпочату М.Грушеським роботу, коли намагається здолати стереотипи сприйняття постаті Павла Тетері, як пропольського гетьмана, що не вболівав за український державний інтерес. Я.Дашкевич пише, що П.Тетеря «в мініатюрі повторив шлях Б.Хмельницького. Все це викликає досить обгрунтоване підозріння, що справжня його орієнтація була четверта – незалежницька» [64]. Ярослав Романович цілком обгрунтовано ставить до вирішення важливу проблему: чи політичні орієнтації гетьманів на сильних сусідів насправді суперечать самостійницьким аспіраціям у засаді? Він закликає до історизму, до оцінювання діяча, виходячи з позицій не сьогоднішнього дня, а епохи, у якій ця особа жила і діяла. Так, ласі були гетьмані до маєтків, були амбіційними, накопичували багатства, але це було нормою тодішнього життя.

«Політичні амбіції, – пише Я.Дашкевич, – в кращому розумінні слова – й саме політичні амбіції виводили його за межі паразитарного існування, і ледве чи варто за це корити П.Тетерю» [65].

Блискуче, з публіцистичною легкістю, по-історіософські, хоч Ярослав Романович і не сприймає цього поняття, виписані інші ключові постаті історії ХУІІ-ХУІІІ ст.: Г.Л.Боплан, Василь Капніст, особи з клану Б.Хмельницького та ін.

З новітньої історії суспільно-політичної думки Я.Дашкевича також цікавив Михайло Драгоманов, котрий ще й сьогодні не достатньо досліджений під кутом зору ставлення до ідеї незалежності України. З усіх класиків філософів історії він найбільше критикувався в націоналістичній публіцистиці. Йому діставалося й від М.Мухина, Д.Донцова, й Р.Бжеського. Я.Дашкевич, шануючи Д.Донцова, залишається об’єктивним й до Драгоманова.

Дилема «Драгоманов – українська держава» стояла й перед І.Франком і перед М.Грушевським. Вибудовуючи пантеон українських мислителів, останній відзначав «місію» Драгоманова, його внесок у скарбницю українського розуміння європейського соціалізму. Чи було випадковим, одиничним прикладом висловлене у знаменитому «Пропащому часі»? Невже від середини 1870-х років, він мислив лише категоріями культурної спільності з Росією? Я.Дашкевич твердить, що в останні роки життя Драгоманова відбувається помітний дрейф у бік розмежування українських і російських національних інтересів. Був пізній Драгоманов, якому для визнання конечності української самостійності забракло просто часу, він зарано помер. «Пізній Драгоманов закреслив попереднього Драгоманова… Під кінець свого життя Драгоманов завершив акт звинувачення по відношенню до Росії… У пізнього Драгоманова віра в російського демократа захиталася остаточно… Міф культурної Росії, посередника між Україною та Заходом, зникав безслідно», – вважає Я.Дашкевич. М.Драгоманов дуже добре розумів роль держави – навіть як ідеалу. Я.Дашкевич досліджує спадщину мислителя останніх двох років життя і знаходить багато свідчень про нове бачення останнього історичного процесу в Східній Європі.

М.Драгоманов критикує першу статтю М.Грушевського у «Записках НТШ» «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» з державницьких позицій. Між тим як Грушевський її писав (і був за це хвалений учителем) з позицій народницької школи В.Антоновича. М.Драгоманов відзначав, що держава, навіть недолуга, є благом у порівнянні з анархією. Якщо М.Грушевський сумнівався, чи оцінювати боротьбу «болохівських людей» проти князя Данила (давньоукраїнської держави) як позитив, чи негатив (сам він коливався, чи вважати державу, а не народ, альфою і омегою історичного процесу), то М.Драгоманов був цілком на стороні князя Данила.

«Коли закони, – писав Михайло Петрович, – наведені з таких історичних примірів, прикладаємо до наших громадських рухів, – таких, як той, котрий показує д.Сергієнко [псевдонім М.Грушевського], то бачимо, що навіть говорити про те, чи виграла чи програла в них громада, – нема рації. Вони просто програли без наслідків, як мільйони доісторичних суперечок, які стались на нашій Великій Скитії» [66].

Суперечності й хитання у федеративний бік у Драгоманова залишилися до кінця життя, але тенденція його шляху від радикалізму до національної демократії у Я.Дашкевича не викликають сумніву. Цим шляхом пройшов учень М.Драгоманова Іван Франко.

Пишучи про «Нариси з історії визвольних змагань» Р.Бжеського, Я.Дашкевич відчуває пересадну крайність поглядів Р.Млиновецького (Бжеського). Тому тримає себе на дистанції, не схвалює беззастережно думок націоналіста «більше як донцовського типу». Але для повноти картини усього спектру думок різних напрямів суспільно-політичної думки вважає його писання корисними. Сучасній Україні бракує агресивності й безкомпромісності Р.Бжеського, коли у громадському житті стає потрібним не академічний тон, а звинувальний прессинг щодо влади, коли для країни потрібна реальна альтернатива – самостійницький шлях і самостійницькі сили.

У зв’язку з останнім треба відповідно розуміти й несприйняття Я.Дашкевичем т.зв. лібералізму (псевдолібералізму) сучасної української публіцистики. «Справжній лібералізм і гуманізм, – вважає він, – завжди були за правду в історії і за об’єктивне визначення заслуг та гріхів» [67] Я.Дашкевич не схильний прощати зради, служби комуністичним каральним органам. Він навіть не хоче визнавати незаперечний талант як науковця і письменника Віктора Петрова («третьорозрядний літератор»), бо той був ГПУшний агент. Те саме стосується й Г.Костельника – сумнозвісної фігури у подіях псевдособору з ліквідації греко-католицької церкви 1946 р.

Я.Дашкевич не вірить, що тиск енкаведистів спричинився до його згоди виконати роль ката унії. Він вважає, що виною усього були православні (москвофільського гатунку) погляди Г.Костельника. Чи так було насправді, сьогодні важко казати, проте спогад отця Гавриїла про обрання української національної орієнтації змушує засумніватися у присуді Я.Дашкевича. Москвофільство за Г.Костельником –

«це справжній боляк на організмі українського народу. Його треба щоскоріше зліквідувати, бо наш національний організм доти не буде здоровий, доки цей новотвір розсаджуватиме його. Нехай москвофільство буде й слабе, як у Галичині по світовій війні, та воно страшенно шкодить нам перш за все в очах москалів і поляків. Воно творить для них доказ, що ніби наш нарід є тільки етнічною масою, з котрою можна виліпити такий національний тип, який кому потрібний» [68].

Справа з таємним співробітництвом окремих українських діячів з комуністичними спецслужбами – річ дуже непроста для однозначного оцінювання. Є ніби цілком певні відомості про співпрацю з радянською розвідкою І.Борщака, що навіть деякі з чекістів, що вбили С.Петлюру, ледь чи не мешкали в його квартирі (про це не згадує Я.Дашкевич у своєму нарисі про І.Борщака), Н.Суровцева також мала в еміграції контакти з людьми, що працювали на радянські спецслужби, але відмовилася робити їхню чорну справу в Україні, за що й постраждала. Навіть автора знакової пісні січового стрілецтва «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» М.Кураха більшовики перед від’їздом того за кордон встигли завербувати. А як дивитися на випадок з ОУНівкою М.Савчин або на лист-звернення В.Кука до оунівської еміграції? Та навіть Грушевський під тиском визнавав своє керівництво «Українським національним центром».

Примітки

63. Грушевський М. Виговський і Мазепа // ЛНВ.-1909.-Кн.6.-С417-428; Його ж. Шведсько-український союз 1708 р. // ЗНТШ.-1909.-Т.ХСІІ.-С.7-20; Його ж. На українські теми: «мазепинство» і «богданівство» // ЛНВ.-Т.LСІІ.-1912.-С.94-102.

64. Дашкевич Я….

65. Дашкевич Я….

66. Цит. за Матеріали про світогляд Грушевського // Записки НТШ. Михайло Грушевський. Статті, спогади,документи і коментарі / зредагували М.Стахів і М.Чировський.-Т.194.-Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1978.-С.225.

67. Дашкевич Я…..(стаття про Костельника)

68. о.Г.Костельник Чому я став українцем? // Пам’ятки України.-2006.-№1-2 (150-151).-С.154.(передрук з «Діла», 1935 р.) Цікавий для свідомості о.Костельника увесь нарис (сс. 148-154).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4084

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.