Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellanea / Олександр Рибалко: редактор і науковець / Українець

Олександр Рибалко: редактор і науковець

Українець

Ігор Гирич

У мене не повертається язик схарактеризувати О. Рибалка поняттям „патріот”, – настільки воно здевальвоване сьогодні й спримітивізоване дрібними людцями від „професійного патріотизму”. Він був українцем-інтелектуалом, який кожну хвилину жив заради існування української автохтонно-генетичної України, або, як іноді кажуть, української України. У всіх його публікаціях, громадських намірах, думках цей інтерес визначальний. Він же ставав головним критерієм оцінки тієї чи іншої події, дослідження, твору.

Проте О. Рибалко не сприймав усілякого роду імітаторів від національного. Глузував, приміром, з приводу неокозацького руху з їхньою шароварщиною, гультяйством і „картонними шабельками” (не плутати з глибинними джерелами козацького духу і традиції, які він по-справжньому шанував).

Людей, які поклали усе своє життя на користь національної справи, О. Рибалко надзвичайно поважав, як і саме поняття національний обов’язок. Про це свідчить, приміром, оприлюднення в „Пам’ятках України” спогадів і матеріалів про видатного архівіста Івана Бутича. Олександр Леонідович перший зреагував на його відхід і запропонував мені підготувати таку подачу, а потім дбайливо опрацьовував її, усуваючи різні упорядницькі недоладності. Пригадую також епізод із друкуванням „Конспекту історії України” М. Брайчевського. Останній потребував солідного доопрацювання і виправлення неточностей. Проте О. Рибалко з почуття поваги до Михайла Юліановича за його національне служіння все зробив швидко. Завдяки О. Рибалкові „Пам’ятки України” стали єдиним періодичним виданням, яке відзначило 50-річній ювілей відомого історика-джерелознавця Сергія Білоконя.

Своїм головним завданням у сфері додержання національного інтересу в науці Олександр Леонідович вважав окреслення території функціонування української культури. Так виник його проект видання спецвипусків „Пам’яток України” про українські землі, що не потрапили до соборної України: Прящівщину, Холмщину і Підляшшя, Берестейщину, Стародубщину, Слобожанську Вороніжчину, Кубань. Він не лише збирав матеріал для цих номерів, а й організував за власною участю дві експедиції – у Польщу та Білорусь, а також експедицію на Кубань.

О. Рибалко глибоко переймався долею українців і українства на ближніх і дальніх теренах. У кожному тематичному номері він подавав докладні етнічні мапки українських сіл на Кубані, Мозирщині, Кобринщині, Пінщині, Берестейщині тощо. Його хвилювали проблеми українців у Казахстані й на Далекому Сході, у Північній та Південній Америці.

О. Рибалко не міг залишатися байдужим до випадків привласнення надбань української культури народами-сусідами. Пригадую він обурився, як надибавши серед білоруських книжок на згадку про залічення українського фольклору Берестейщини до білоруської культури (в журналі навіть термін увів – „піснекрадство”). Або як білоруси назвали своїм національним діячем волинського воєводу Костянтина Острозького. О. Рибалко довго шукав фахівця, який би зі знанням справи дав відсіч таким спробам. Але більшість науковців вважали білорусів слабкою стороною у їхній нерівній боротьбі з імперською російською культурою, а тому не хотіли конфліктувати з „братами по нещастю” у спільній колисці. І О. Рибалкові довелося самому готувати й друкувати відповідь. Його зачіпало, що українці Берестейщини не обстоюють своїх інтересів у Білорусі, йому було прикро за Україну, яка залишила там напризволяще українців, навіть не забезпечує радіотрансляцію українських передач для цих територій.

У ньому була якась глибоко вкорінена відповідальність за втрачені наші землі й виморену голодом та і репресіями свідому інтелігенцію на тих уже, мабуть, назавжди втрачених Україною теренах. У зв’язку з цим мені пригадуються слова В. Липинського, сказані в листі до Д. Дорошенка у 1918 році. В’ячеслав Казимирович обґрунтовував потребу особливо ретельного розмежування з поляками західного українського кордону. Він підкреслював важливість цієї акції, бо раз проведений кордон означатиме, що землі, які Україна втратить сьогодні, можуть виявитися втраченими для неї назавжди. Спливли роки, і таке розуміння українського покордоння відчував серед науковців, схоже, лише О. Рибалко. Дехто може зауважити: це вчорашній день, кордони ніхто не перекроюватиме, на часі глобалізація й інтернаціоналізація. Але насправді й сьогодні для втримання того, що маємо, слід „працювати” з суміжними землями, де живуть ті самі українці. Чи тоді б можливим було будівництво дамби до Тузли з території етнічно близької нам Кубані?

О. Рибалко був рішучий противник усіляких українських сепаратизмів. Особливо його обурювало політичне русинство. З ним він, як міг, намагався боротися на інтелектуальному фронті. Писав сам статті, замовляв рецензії на відверто русофільські видання тощо. Однак завжди проводив межу між культурно-мовною проблемою і її політичним використанням певними силами для розколу України.

Він прагнув усіма силами обстоювати українську мову в радіотрансляціях для України різних іноземних „голосів”. Зокрема був чи не єдиним слухачем „Дойче Велле”, який принципово домагався української мови транслювання для України. І, нарешті, здолав німців своєю впертістю: ті перейшли на українську мову своєї служби на Україну.

Але сам О. Рибалко не був у публічному сенсі громадською людиною. Навіть свої статті частіше підписував псевдонімами. Слава трибуна була чужою його скромній натурі. У цьому він більше нагадував шістдесятників з їхніми колективними листами й підставними авторами дописів, завданням яких було залаштункове пробудження суспільної думки, а не відкритий політичний виступ. З притаманним йому скепсисом він узагалі досить песимістично дивився на можливість справжнього і повного національного відродження в Україні. Чиновники не поспішають українізуватися, частка україномовної книжкової продукції в російськомовному морі залишається малою, суржик дедалі більше вражає широкі верстви населення, і не лише в Києві, а й у галицькому регіоні. Небайдужих – тих, хто готовий безкорисливо служити українській ідеї, чомусь меншає. „Але нам слід працювати. Ми повинні робити свою справу, заради історії хоча б”, – казав О. Рибалко.

Він перебував ніби на постійному бойовому посту: читав усі газети й журнали, завжди був у курсі громадського і культурного життя, гостро переживав одвічну українську безвиглядність, брак дисципліни й ідейності в політичної еліти… Краяння душі фізично краяло і його серце. Треба бути черствішим, байдужішим, треба вміти відсторонюватися, щоб жити довше. Олександр Рибалко не був таким і рано відійшов від нас. А мені й зараз вчувається його тихий, але наполегливий голос із закликом щось написати для „Пам’яток”. Не стало великого працелюба-трударя, визначної української людини.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1699

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.