Редактор

Ігор Гирич

У 1990-х рр. Шелест був вірним прихильником “Старожитностей”, найактивнішим їхнім працівником. Він найбільше переймався закриттям газети і постійно казав мені про необхідність їхнього відновлення. Мені здавалося він раював як редактор “Старожитностей”. Робив усе, що йому хотілося. Писав історико-публіцистичні замітки, робив хроніку культурного життя, писав численні замітки про книжки, мистецькі новини, редагував, як йому хотілося, поданий матеріал, приперчуючи іронією, сарказмом, характерним шелестівським гумором, даючи статтям влучні журналістські назви, що закарбовувалися у пам’яті: “Безхребетне в ранзі національного” (про відсутність переекспозиції в Музеї історії міста Києва), “Чи усе щастя в соборності” (стаття Володимира Потульницького про Степана Томашівського – прихильника новітнього галицького сепаратизму), “Коли ж приїде ревізор? або Страсті св. Грушевського за преподобним Кононенком” (рецензія Олексія Толочка на напушисту, але науково беззмістовну передмову Петра Кононенка на “Історію української літератури” Михайла Грушевського). Покажчик „Старожитностей” фіксує 29 публікацій Ю.Шелеста під своїм прізвищем та псевдонімами Роман Бабич, Ювеналій Дизів, Юлій Травень, Іван Юрченко, Оглядач, Співчуваючий, криптонімами Ю.Ш. та Ю.Т. [24]

Уже пізніше, як я написав рецензію на “Енциклопедію старого Києва” Анатолія Макарова для журналу “Київ”, він придумав їй назву “Кіевъ кислихъ щей” Анатоля Макарова та особисто відніс в редакцію журналу.

У цей самий час, у середині 1990-х рр., Юлій Володимирович, співпрацюючи з Сергієм Білоконем, який готував картотеку “Українського біографічного словника”, зайнявся укладанням покажчика киян на основі видання Олексія Андрієвського “Исторические материалы из архива Киевского губернского управления” (Вып. 1–10.-К., 1882–1886). Розписавши всі томи на бібліографічні карточки, він не завершив цю працю, так і не доробивши електронний набір. Ця картотека цікава своїми дефініціями, дотепами й образами киян ХVІІІ ст.

У Шелестові-редакторові уживалися мовник-традиціоналіст і практик-новатор, що творить нові лексичні форми. Пригадую, як він завжди обстоював апостроф у імені В’ячеслав. І як піджартовував над написом на пам’ятнику В. Чорноволові в Києві, де цього апострофа чомусь не було, що аспірантки з Інституту літератури ім. Т. Шевченка губною помадою дописують апостроф на п’єдесталі. На цю тему він мав розмову з Атеною Пашко і робив записи у щоденнику. Крім того, він часто нагадував нам про сучасних літературних українських постмодерністів, які у своїх творах часто вживають ненормативну лексику. З іншого боку, він витворював свої власні слова-неологізми: “укмітив”, “русскояїчні люди”, “грачовоз”, “півмитра”, “радіву”, “диспонувати”, “баналюки” (від банальності), “утвердохлібити” (вбити за зраду національних ідеалів; від прізвища галицького діяча Сидора Твердохліба, покараного націоналістами за його угодовство з поляками) і т. п. Він рясно пересипав свої тексти розмовною лексикою, любив вживати вдалі суржики, хоч був непримиренним борцем з суржиковатими текстами, що претендують на серйозність і науку.

Я любив, коли він редагував мої публіцистичного характеру статті. Оля Тодійчук частенько повторювала: “Шелест – це твій редактор”. Але кожен раз треба було бути уважним, бо Юлій Володимирович любив доточувати до статей, якусь “відсебятину” в стилі його публіцистики в “Вечірньому Києві” або “Літературній Україні”. Інша справа –редагування наукової продукції. Тут уже Шелест губився, не знаходив себе, не було поля для творчості.

Як автор Шелест ніколи не міг уміститися в жанр наукової книжки. Для справжнього публіциста широкої натури йому було затісно у строгому науковому стилі. Любив він писати кучеряво, гостро, у стилі гуморесок Остапа Вишні, з довгими і далеким відступами, з паралелями з власного досвіду. Пригадую, як ми замовили йому написати в УАЩ статтю про власну картотеку прізвищ [25]. Шелест доточив до фактажу й приклад з власного досвіду, згадавши як на одній з наукових імпрез відомий французький дослідник Даніель Бовуа невдоволено крутив очима, коли Наталя Яковенко давала свої трактування національному походженню прізвищ української аристократії.

– Звідки ви знаєте, що він був невдоволений виступом Наталії Миколаївни? – допитувалися ми в Шелеста. – Може, в Бовуа очі боліли?

– Ні! – відповідав він. – Він крутив очима, бо йому було моторошно від слів Яковенко. Це було ясно, як день!

Юлій Володимирович навідріз відмовився приймати наші докази, що “вертіння очима” Бовуа не є підставою для ствердження в науковому виданні про негативну оцінку цим істориком позиції Яковенко. Отож, коли Я. Федорук без його дозволу викинув цей пасаж, Шелест образився на нього всією своєю вразливою натурою. І на наше запитання, як йому сподобалася його публікація у Щорічнику, сказав, хрипко, розтягуючи склади:

– Без я-єць!..

У такій самій ґротесковій формі Юлій Володимирович часто ставився до своєї редакторської праці. І наступний епізод, яким хочеться поділитися, може увійти в історію українського редакторства своєю небуденністю та анекдотичністю. Йдеться про збірник “Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження”, мовним редактором якого був Шелест. Після виходу книжки на початку жовтня 2003 р. Юлій Володимирович не втримався й у притаманному для нього сатиричному стилі написав рецензію. “Не мав я можливості на крамничних вагах зважити, але повірте, що дебеленький це томик! Щоб загилити по тім’ю ним кому-небудь, то обіруч брати треба, однією не розмахнешся, не втримаєш”, – писав він. Але не в тім справа. У цій рецензії Шелест обстоював твердження, що слово “возз’єднання” – це зрусифікований варіант, “пам’ятник білодідівщині, приклад політизації правопису”. Граматично правильно, на думку Юлія Володимировича, було б писати “воз’єднання” – з однією літерою “з” [26].

– Юлію Володимировичу, – говорили ми у відділі, – та ж це ви редагували цей том! Якби ви нам цю думку підкинули на стадії правки машинописів, то ми б подумали над цим і звернулися до історії українського правопису!!

Шелест лукаво посміхався й додавав:

– Не догледів, хлопці. Аж тепер оце собі нагадав…

Остання його публікація, вміщена у цьому випуску “УАЩ”, також має гумористичний присмак. Шелест знайшов помилку у виданні щоденника Олександра Кістяківського, з’ясувавши, що відомий професор-правник вів не один, а два щоденники: один для охранки, а другий для себе. Але написати про це ясно і недвозначно, послідовно виклавши аргументи, як завжди, відмовився. У цій нотатці автор згадав, як у середині 1990-х рр. у “Вечірці” він, грішний, пропонував висунути це видання на здобуття Шевченківської премії [27], і як тепер, гірко розчарований, втішається, що цієї премії упорядникам так і не дали. Потім згадав також і Сергія Білоконя з його порадами писати про небіжчиків так, ніби ти точно впевнений у тому, що зустрінешся з ними на тому світі, коли прийде твій час. Були ще й інші літературні уступи і, врешті, зі звичайного повідомлення про його цікаве спостереження, яке ми просили написати до рубрики “Miscellanea”, у Шелеста знову вийшла ціла художня новела, що проситься до друку в якийсь журнал для красного письменства. Знову довелося коротити його текст і допасовувати до вимог наукового видання.

Юлій Володимирович – це був той випадок, коли широкий стиль його письма, якому завжди було тісно в шорах скучних структурних обмежень, бездоганно відповідав стилю його повсякденного життя. Для нього притаманним було застосування до будь-якої культурної проблеми імператив українського національного інтересу. Він вболівав, реагував, оцінював усе навкруги під кутом зору цього інтересу. Будь-яка книжка або стаття, або публікація в газеті, або виступ на радіо. Він вірив і часто згадував про телюричну силу українського духу, що рятує націю, здавалося б, у зовсім безвихідних ситуаціях. А читав Шелест тонни всілякої друкованої продукції. Вся хата його була завалена книжками і вирізками з газет. Книжками він відгородив у квартирі собі невеличке спальне кубельце. Щоб пройти від дверей до балкону, треба було вписатися у вузенькі стежечки, викладені зі стосів книг. Зачепивши необачно ліктем хоч одну із них, ціла книжкова піраміда могла завалитися на підлогу, застелену паперами (дослівно!) на кілька сантиметрів. Книжний “мур” витворював імпровізований кабінет зі столом і комп’ютером. Але не тільки в цьому виявлялася неординарність його характеру. Зайшовши до Юлія Володимировича увечері в гості, читач міг би побачити перед собою напіввідчинені вхідні двері (господар дуже часто просто не користувався замком), звідки лунала гучна музика з приймача при включеному світлі в кімнаті. Сусіди, мабуть, звикли до цього, змирилися й перестали звертати увагу на виклики суспільству з боку дивакуватого мешканця будинку. Переступивши поріг помешкання, годі було б гукати когось і надіятися, що хтось вийде назустріч. Лише виключивши приймач, раптова тиша робила свою справу. Юлій Володимирович пробуджувався.

Він починав і закінчував свій день за читанням. Читав, здавалося, усе підряд, навіть такий непотріб як газету “Факти”. “Навіщо?” – запитував я. “А там є багато різних людських історій”, – відповідав Шелест. Юлій Володимирович був незвичайним обсерватором життя. Воно цікавило пана Юлія як митця, як відслідковувавча всього багатоманіття його проявів. Шелест любив себе називати останнім читачем нашої комп’ютеризованої епохи.

Оцінки його були часто парадоксальними, але завжди нестандартними і повчальними. Приміром, проросійський феномен настроїв мешканців Півдня і Сходу України Шелест пояснював сформованим російським субетносом на українській землі. Він не проти був би розумним примусом ментальних росіян до українізації, але розумів всю неможливість цього в слабодухій нації, що не має в собі державницького інстинкту.

Любив українську пісню, традицію, міцну родину. Тішився з своїх дітей, які попри життя без батька знали і послуговувалися українською мовою. “От дивися, як мої діти розрізняють у вимові тверду і м’яку -і-. Як правильно кажуть «дідів»”, – казав Шелест. Не пом’якшуюють перше -і-, як це трапляється у українців-“штучників”. А вже як нарікав Шелест на “акаючу” та “штокаючу” Юлію Тимошенко або неграмотні звороти мови у Віктора Ющенка. Про це в його щоденнику чимало згадок.

Останніми роками через своє замилування автентичною Україною Ю. Шелест записався до київського товариства лемків. Залюбки його відвідував, тішився імпрезами і відзначеннями, співами і забавами лемків. Так що вони його прийняли за свого і великим гуртом прийшли востаннє проститися на кладовище підбілоцерківських Гребінок в щирому переконанні, що і Шелеста спіткала лиха доля виселенців з гірського краю.

Примітки

24. Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис./ Бібліографічні знадоби. Газета „Старожитності” (1990-1995). Систематичний покажчик змісту / Укладач В.Карпенко-2004.-Ч.3.-С.61

25. Шелест Ю. Картотека українських прізвищ // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К.; Нью-Йорк, 2002. – Вип. 7. – С. 506–508.

26. Див.: Юленко Веремій. Історико-граматичні перевисання // Вечірній Київ. – 2003. – 11 листопада. – С. 3.

27. Див.: Шелест Ю. Іван Бутич та його учена команда // Вечірній Київ. – С. 5.