Шестидесятник

Ігор Гирич

За непоказним фахом редактора ховалася небуденна громадська і літературна постать. Ю. Шелест був знаним дисидентом-шістдесятником, визначним публіцистом, перекладачем, дослідником українських прізвищ. Він був компанійською людиною, нашим товаришем, учителем життя, чуйною і душевною людиною, художником слова, майстром дотепу, камертоном чесності у розмаїтому довкіллі сьогодення. Народився в селі Луб’янці, що на Рокитнянщині, в сім’ї сільських вчителів, які пережили зламання хребта українського села більшовиками. Юлій Володимирович з дитинства не став радянською людиною, його відразу захопила національна стихія. Він оповідав, як захоплювався бандерівцями і після війни мріяв попасти в Західну Україну, щоб побачити живих гайдамаків ХХ ст.

Ю. Шелест закінчив журналістський факультет (перший набір) університету ім. Т. Шевченка в 1958 р. З цього факультету вийшло п’ять лауреатів Шевченківської премії і 18 членів спілки письменників України: Б. Олійник, В. Крищенко, А. Перепадя, С. Колесник, В. Гужва, М. Сом та ін. Часи відлиги спонукали до свободи й правди. Ю. Шелест вчився добре, вивчав мови, багато читав. По закінченні університету вступив в аспірантуру при Інституті етнографії, фольклору та мистецтвознавства, де директорував славнозвісний Максим Рильский. Юлій Володимирович узяв тему з кіномистецтва. З нього, напевно, вийшов би небуденний мистецький критик. Але він був людиною, що не могла змовчати, там де була фальш. Написав різку рецензію на повний радянського офіціозу фільм Тимофія Левчука “Два роки над прірвою” (1966) [2] про підпільну роботу Івана Кудрі. Рецензія мала розголос, її обговорювали в пресі. Цікаво, що в рецензії зовсім не було „антирадянщини” [3], Ю.Шелест критикував фільм за малохудожність, схематизм і плакатність, відсутність композиційної чіткості і т.п. суто мистецькі недоліки. Влада ж побачила „ідеологічну вилазку” на фільм класика української кінематографії на стрічку важливого ідейно-політичного змісту, а отже такого фільму, який не міг бути за мірками комуністичної пропаганди поганим. Вже за місяць з’являється відповідь „недобросовісному” критику в стилі 1937 р.: „не читав, але таврую”,- двох представників „творчої інтелігенції” інженера Інституту органічної хімії АН УРСР Н.Кондратенка і його „знайомого” співавтора – студента історичного факультету університету ім.Т.Шевченка В.Нагорного. [4]

Ясно, що написавши критику на таку “освячену” КПРС тему, слід було сподіватися гіршого. Це був виклик тогочасній дійсності. Але варто звернути увагу на ще один цікавий характеристичний момент, що підкреслює принципову різницю між комуністичною владою в колонії і метрополії. З критикою Ю.Шелеста цілковито і майже у тих самих виразах солідаризувалися російські кінознавці. Один з яких у газеті „Комсомольская правда” про фільм Т.Левчука писав:

„Жодні посилання на важливість теми не можуть виправдати низької художньої якості. Такі посилання не лише безпідставні, але й шкідливі, бо чим грунтовніша тема, проблема, тим гірше, якщо вона буде скомпромітована і збаналізована…. Режисер Т.Левчук занадто примітивно та прямолінійно зрозумів своє завдання. Механічно сконструювати з кількох позитивних якостей штучну фігуру – це зовсім не означає створити образ позитивного героя. Роздумів, пристрастей, людських якостей – всього цього цілковито позбавлений на екрані Іван Кудря, і навіть якось незручно, блюзнірські співвідносити його з живим прототипом…. Подібна профанація особливо неприпустима, коли мова заходить про фільм „Два роки над прірвою” [5].

Їм це нічого не коштувало, для Ю.Шелеста така ж вислдовлена чесно правда означала майже чверть столітній творчій „антракт”. Воістину виходить як у відомому прислів’ї: „Як в Москві стрижуть нігті, в Україні відрізають пальці”. Ця стаття коштувала Шелесту місця в Інституті мистецтвознавства, звідки його вигнали в 1967 р. [6], закривши дальший шлях до самореалізації в науковому світі. Після цього в академічних інститутах місця для нього вже не було.

У 1960-х Шелест друкувався в опозиційній варшавській газеті газеті „Наше слово”, в якій надрукував статтю про українські корені В.Маяковського [7]. А ще в його домашньому архіві Юлія Володимировича збереглася посвідка від голови управи Українського Музею-Архіва у Клівленді від 25 березня 1964 р. (150 років від дня народження Т.Шевченка) про занесення під інвентарним номером 8047 дару – фототипічного перевидання „Кобзаря” 1840 р. Для тих часів це був ризикований крок – зв’язатися з „буржуазними націоналістами” в самих США.

Упродовж 1967–1972 рр. працював інженером в Управлінні магістральних газопроводів, артистом-сопілкарем Музично-хорового товариства УРСР і редактором видавництва “Наукова Думка”. Натомість у цей час він став близький до кола київських шістдесятників, які після хвилі арештів середини 1960-х рр. добре знали, що їх чекатиме у найближчому майбутньому. Пси кинуться на людей, як тільки їх спустять з ланцюгів їхні господарі У 1970 р. Ю. Шелест брав участь у похованні Алли Горської, що теж було виявом його мужності й публічною демонстрацією опозиційності системі. Сергій Білокінь у своїх спогадах писав:

“Колишній зек Юлій Шелест, який був на похороні, а потім ховав Зарецького, тепер уже розповідав мені, що один з копачів пригадав отой Аллин похорон. Сказав, що вони з лопатами ледве пробилися, так оточили кагебісти увесь квартал. Автобус вони пропустили автоматично, і ті, хто ним проїхав, цього навіть не помітили” [8].

У 1972 р. Юлій Шелест попав у велику маланчуківську “посадку” і на Різдво того року, сфабрикувавши кримінальну статтю, його було вперше заарештовано [9]. Тоді його привезли на Володимирську, 15, з якої через Лук’янівську в’язницю почалися його дальші тривалі митарства. Вийшовши з тюрми в 1974 р., наступного року його знову заарештували. На цей раз його звільнили в 1978 р. [10]

З двох тюремних термінів він повернувся з надламаним здоров’ям, отримавши сухоти й пошкодивши хребет (казали, що на нього навмисно кинули колоду). [11]

“До речі, мене турбує, що Юлій зве себе інвалідом, якому ніяково й до батьків податися, – писав Василь Стус до своєї дружини у травні 1974 р., – а мене то турбує і шкода його, бідного, в тому глухому закуті [12]. Проте, може, гірше тим метропольцям, які не відають його одісей (чомусь він, каже, не знайде потрібного тону, пишучи мені: і що то біда робить із людьми!)” [13].

Проте, працюючи в Інституті, Юлій Володимирович ніколи не розповідав про ці важкі для нього роки й написати зараз про це досить важко. Скупі відомості про це лише подекуди відображено в літературі й у самій його дотепній автобіографії, де більшість місця все ж відведено дитячим рокам [14]. Одну лише історію любив частенько повторювати – як на засланні відкрив якось “Литературную газету” і вичитав там афоризм київського поета й гумориста Володимира Голобородька: “Пржевальский умер, а лошадь его живет”.

– І мені одразу так стало тепло, ніби я на мить опинився в моєму Києві, – говорив Юлій Володимирович.

Ув’язнення своє відбував спершу в Казахстані, а потім у Вінницькій області. Друге провів у концтаборі Губника, де у свій час сидів і С.Параджанов, а також і в самій Вінниці на Привокзальній вулиці. Недалечко від Губника у с. Малий Чернятин Калинівського району жив побратим Юлія по сидінню Олександр Гетьман. [15] У 1975 р. на короткий час між двома арештами Юлій Шелест працював інженером у НТІ в “Сільгосптехніці”.

Часті згадки про нього зустрічаються в опублікованому листуванні Василя Стуса, з яким у Києві вони мешкали в одному районі, в Академмістечку. Шелест висилав Стусові вірші київських поетів (Вінграновського), що переписувалися ним від руки, або висловлював свої критичні міркування з приводу мови у новій Стусовій поезії [16]. “Вітай многостраждального Юлія”, – писав Стус до дружини восени 1978 р., коли Шелест уже повернувся до Києва після свого звільнення із заслання [17].

Вийшовши на волю, Василь Стус кликав його у новостворену Українську гельсінську спілку. Але – за власним зізнанням Шелеста – він відчував, що третього арешту не витримає й не переживе. Про це він щиро сказав Стусові й у Спілку не вступив. Проте їхні дружні стосунки тривали й після цього. Стус, наприклад, допомагав Шелесту тягати меблі, книжки та інші скромні статки на восьмий поверх щойно отриманого на Оболоні помешкання.

Безкомпромісна громадянська позиція надламала Юлію Володимировичу не лише здоров’я. Життя у 1970-х – 1980-х не давало йому можливості на повну силу виявити свій неабиякий талант журналіста, майстра пера, гострого, але справедливого критика. Іншими словами, він не міг “виписатися” як літератор, застосувати належним чином своє вміння. Система не могла приборкати вольового українського духу таких людей, але вона знаходила інші способи, щоб їх гнітити, притлумлюючи їхні таланти.

У цей час Юлій Володимирович повною мірою розділив долю таких самих мужніх людей, для яких після звільнення з академічних установ або після заслання слово “кочегарка” набирало збірного образу як місця праці. У цей час Шелест працював сторожем, був санітаром у божевільні на вул. Фрунзе, 103, розбирав старі будинки Києва, їздив з якоюсь бригадою робітників працювати на будову в Ялту і т. д., і т. п. Проте ні тоді, не після того він не нарікав на свою долю, не скаржився на такий важкий життєвий вибір. За журналістською спеціальністю став працювати лише, коли виповнилося 55. У своїй автобіографії писав, що зі стану “самопаса” його вивела робота в “Старожитностях”. Але й в цьому непевному стані людини без творчої професії займався перекладом книжки Генрі Торо „Громадянська непокора”, яку видала Українська республіканська партія у 1991 році. Пізніше, після закриття газети у 1998–2001 рр., працював ще за фахом у “Вечірньому Києві” та “Сільських вістях”.

Юлій Володимирович був непоказним дисидентом-шістдесятником. Деякі з істориків новочасного національно-визвольного руху розрізняють “дисиденство” і “шістдесятництво”. До першого відносять космополітів, які ратували лише за демократизацію імперії, до других – борців за українську незалежність. Якщо погоджуватися з таким розрізненням, то Ю. Шелеста слід долучити до когорти шістдесятників. Хоч сам термін не можна визнати за вдалий, бо шістдесятництво розпочалося з 1950-х років, зі смертю тирана, а продовжувалося ще й у 1970–1980-ті роки. А до гурту всесоюзного дисидентства включалися й українці-шістдесятники, що мріяли про відновлення української державності. [18]

Ю. Шелест нічого собі не набув зі здобуттям незалежності України. Не пішов у політику, як його колеги по комуністичному Гулагу В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Левко Лук’яненко та інші. Не зробив чиновницької кар’єри, хоч би й у літературній царині. Про нього не писали газети, не згадувало радіо й телебачення. Він жив скромним життям. Але така державна неувага його цілком влаштовувала, він зовсім не потребував бути у центрі громадської активності. Та й серед дисидентів він був якоюсь особливою постаттю. Шелест розповідав, як ще під час ув’язнення його відокремили від основної групи політичних і ці роки він перебував окремо від інших таких самих в’язнів.

Юлій Володимирович ніби збоку спостерігав за тим, як живуть дисиденти в роки незалежної України, задумувався над цим. Аналізуючи своє життя, він часто висловлював думки про навмисне провокування радянською владою опозиційно настроєної молоді та про таємну співпрацю деяких “непокірних” з партійно-правоохоронними органами під час відсидки і після виходу на волю. Про це він відкрито писав у газетах. Можливо, саме тому серед Товариства репресованих він не знаходив особливого співчуття й розуміння. У Товаристві його не пошанували відзначенням 70-літнього ювілею, та й на похороні з-поміж колишніх побратимів-дисидентів не було нікого…

Завжди хотілося якось розрадити Ю. Шелеста, наділити його увагою, на яку він, безумовно, заслуговував. Пригадую, як, працюючи в видавництві “Генеза”, у підручник з історії України для 11-го класу [19] потайки вписав його ім’я серед когорти шістдесятників і подарував йому цю книжку після видруку. Або як до сімдесятиріччя надрукував у журналі “Генеза” його автобіографічний етюд зі своїм вступним словом [20]. Юлій тоді потрапив у лікарню із загостренням сухот і коли читав про себе мої рядки сказав: “Написано, як некролог”. Він вірив в ерґрегор і спілкування душ потойбічного світу з нині сущими на землі.

Своє містичне вподобання він напівжартома-напівсерйозно підживлював астрологічними прогнозами, публікованими в газетах:

– Ну, як мені не вірити в ці прогнози, – повторював він часто, відповідаючи на наші уїдливі шпильки, – якщо вранці я читаю в газеті: займіться прибиранням у хаті? Я починаю розгрібати на підлозі свої папери і знаходжу… десять гривень! Хто ж не повірить у прогноз при такій знахідці?

Разом з тим ці захоплення він поєднував з воцерковленням, особливо в останні роки, коли кожного року перед Великоднем сорок днів дотримувався строгого посту.

За своїми історіософськими уподобаннями Ю.Шелест був типовим демократом-активістом, бандерівського типу. Він скептично ставився до усіляких консерватизмів та інтелігентських інтелектуальних екзерсисів. Ще з ранньої молодості йому ближчим був, мабуть, діяльний (революційний) націоналізм донцовського напряму. Пригадую, як він із захопленням розповідав історії про вивезення у 1940-х людей із Західної України в товарних вагонах у Сибір і як вони втікали з цих вагонів прорізавши дерев’яну підлогу. За його розповідями, енкаведисти прикріплювали металеві ножі між рейками і низом поїзда, щоб запобігати таким втечам. Він мріяв попасти на Західну Україну, щоб побачити живого упівця й висловити йому почуття захоплення.

Тому, ймовірно, і в статті у “Вечірці” не погоджувався з С. Білоконем з приводу його матеріалу про національну аристократію, друкованому в журналі “Генеза”, згідно з яким твердилося, що в усі часи саме вища суспільна верства була двигуном національного поступу [21]. І літературні смаки його так само схилялися до творів з народною традицією, в який бриніла невибаглива демократична мелодія, а не до творів зі складною орфоепікою, верлібром, складними поетичними образами. Він більше любив поезію типу Петра Вольвача (“важко писати рецензію про вірші, до яких не маєш жодних претензій”), ніж Василя Стуса або Оксани Забужко [22], які вважав занадто зарозумілими й інтелігентськи штукарськими.

Він не був демократичним у питаннях ставлення до колоніальної культури в незалежній України. Схилявся до необхідності державного тиску й тиску волі титульної нації стосовно імперської культури в Україні. Тільки таким чином він сподівався подолати космополітичний та малоросійський опір українського, як він казав, субетносу на Сході і Півдні країни.

Він мав вишуканий мистецький смак. Стилістикою його публікацій захоплювалася невістка Бориса Тена – Катерина Ленець, співробітниця Відділу культури української мови Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАН України. Головний редактор альманаху “Україна: наука і культура” Олена Сергієнко, поважаючи літературне чуття Ю. Шелеста, надрукувала спогади Геннадія Луценка [23].

Примітки

1. Офіційно у паспорті стояла дата – 1935 рік. Але два роки Юлію Шелесту приписали, коли він хотів поступати до військового авіаційного училища. Коли ми в Інституті святкували його 70-річний ювілей за цією приписаною датою і просили вибачити за усі можливі недоладності, Юлій Володимирович поблажливо відповідав: “Нічого, через два роки буде шанс усе поправити, коли виповняться справжні 70”.

Див.: Пам’яті друга // Київська правда. – 2009. – № 88. – 20 серпня. – С. 3; Гужва В. Слова прощання, слова печалі // Літературна Україна. – 2009. – № 28. – 3 вересня. – С. 2.

2. Шелест Ю. Гаргара з бомбошками // Ранок.-№3 (167).-Березень.-С.20-21

3. Окрім одного важливого моменту, який однозначно для комуністів був свідченням „українського буржуазного нгаціоналізму” Ю.Шелеста. В останньому абзаці він зачепив національне питання: „По-міщанському вирішується й таке точне (має бути, мабуть „тонке”,-І.Г.) питання, як національність взагалі і національність художнього твору…. Йдеться про образ зрадника українського народу. Чомусь заслужений діяч мистецтв УРСР Т.Левчук вирішив охарактеризувати цього покидька під Шевченка. Щоб вбити останні сумніви, зрадникові ще й ім’я надається: Тарас. Якщо в геніальному фільмі О.Довженка Кобзар плює у вічі зрадникам… то режисер студії ім. О.П.Довженка вважає за можливе гримувати запроданця „під Шевченка”. Важко собі уявити більше блюзнірство.” Там само.-С.21

4. Кондратенко Н., Нагорний В. А фільму не побачив // Культура і життя.-1967.-13 квітня. Характеристичним для стилістики допису і його погромницьку сутність є останній абзац:

„А про стиль статті Ю.Шелеста, нам здається можна сказати тільки те, що він не має нічого спільного з етичними нормами радянської преси. І стаття ця, власне, не критична. Вона спрямована лише на те, щоб принизити людську гідність режисера. Нам соромно не тільки за автора статті, а й за редакцію, яка її надрукувала.”

5. Продиктовано взискательностью // Комсомольская правда.- 15.06.1967.-№138 (12908).

6. Цікаво, що вихід критики на Ю.Шелеста в газеті „Культура і життя” та оголошення про конкурс на заміщення вакантних посад молодших наукових співробітників на посаду, в тому числі і кінознавства, на яке претендував Ю.Шелест, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського датовані „випадково” оним днем – 13 квітня 1967 року

7. Дякуємо за цю інформацію С. Білоконю.

8. Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської // Алла Горська; Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. – К., 1996. – С. 209.

9. Згадку про перебування Ю. В. Шелеста у Лук’янівці у 1972 р. і образок до його побуту див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917–1941 рр.: Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – С. 118, 129.

10. У домашньому архіві Ю.Шелеста зберігається довідка Міністерства внутрішніх справ СССР про звільнення з ГИЗ 301/86 від 30 жовтня 1978 р. В ній зазначається, що Ю.Шелест першу судимість мав від 29.06.1972 р. з позбавленням волі на два роки за статтею 206 ч.ІІ УК УССР, а другу – 19.01.1976 р. на три роки судовою колегією з уголовних справ Київського міськсуду за статтею 187-І УК УССР.

11. У особистому архіві Ю.Шелеста збереглася довідка ВТЕК Залізничного району м.Києва від 26.УІ.1975 про визнання його інвалідом третьої групи з причини „трудувечья” з рекомендацією фахової перекваліфікації. Перераховані спеціальності: статистик, медрегістратор та кочегар в газових котельнях як зразки робіт, які може виконувати Ю.Шелест.

12. Йдеться про Екібастус у Казахстані.

13. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. – Львів, 1997. – Т. 6. – Кн. 1: Листи до рідних. – С. 80.

14. Див.: Там само. – Кн. 2: Листи до друзів та знайомих. – С. 216. Шелест Ю. Автобіографічний етюд // Генеза. – 2006. – № 1 (11). – С. 102–110.

15. Лазоренко В. Юлій Шелест ніколи не був родичем П.Ю.Шелеста із ЦК КПУ // Новини Вінничини.-17.ІУ.1997.-№17.

16. Стус В. Твори. – Т. 6. – Кн. 1. – С. 149–150.

17. Там само. – С. 328.

18. Про синонімічне сприйняття обидвох понять свідчить приміром книга: Ільницький М. Драма без катарсису.-Кн.2.-Львів, 2003.-С.134. В ній автор пише: „… праця „Інтернаціоналізм чи русифікація” залишилася на озброенні дисидентського руху як один з найголовніших теоретичних документів шістдесятництва (розрядка наша.-І.Г.)”.

19. Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Новітня історія України (1939-поч. ХХІ ст.).-К.: Генеза, 2007.-С.193.

20. Гирич І. Некласичний шістдесятник. До спогадів Юлія Шелеста // Генеза. – 2006. – №1 (11). – С. 100–102.

21. Шелест Ю. Іван Бутич та його учена команда // Вечірній Київ. – 1996. – №189 (15570). – 14 листопада. – С. 5. Щоправда, згодом він свою незгоду дезавуював на одному з публічних засідань (здається, це була презентація книги С. Білоконя “ Масовий терор як засіб державного управління в СРСР…”), хоч письмово про це ніде вже не згадував.

22. Шелест Ю. Сто гривень і Оксана Забужко в колі Шевченка // Вечірній Київ. – 1998. – № 44. – 7 березня. – С. 5.

23. Прощання з селом. Записки Геннадія Луценка. – К., 2009. – С. 3. Вона писала: “Володимиру Кравченку принести їх порадив Ю. Шелест […], чиїй думці і чиєму смакові я здавна звикла довіряти”.