Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellanea / Чому потрібно переосмислювати минуле / Історична і колективна пам’ять: що це?

Чому потрібно переосмислювати минуле

Історична і колективна пам’ять: що це?

Ігор Гирич

Історична і колективна пам’яті – тісно взаємопов’язані. Історична пам’ять є частиною пам’яті колективної. Вона є вираженням суспільного уявлення про своє минуле, коли суспільство виробляє певний узагальнений стереотип ставлення до історичних подій, персонажів історії, усталену галерею позитивних і негативних героїв минулого. Колективна пам'ять, крім погляду народу на свою історію, включає також узагальнені думки кожної окремої людини, що разом становлять колективну спільноту, про духовно-ідейні вартості життєдіяльності суспільства, його досягнення й трагедії у близькій і далекій історичній перспективі, тобто, крім історичного, має ще й філософсько-суспільствознавчий складник.

Колективна й історична пам’яті формуються як самим суспільством, без помітного втручання держави, так і за допомогою самої держави через структури, які покликані у державі ці функції виконувати: міністерства освіти, культури, засоби масової інформації тощо.

Прикладом традиційної колективної пам’яті виступає народний фольклор, пісенна творчість народу: думи, билини, історичні пісні. Романтичний період розвитку гуманітарних знань та філософської соціальної думки на початку – в середині ХІХ ст. засвідчив, що народ у своїх казках, легендах і піснях сам написав свою історію і визначив своє ставлення до подій та героїв минулого. Завдання інтелігенції – ці знання систематизувати, висвітлити й повернути у книжній та узагальненій формі народові. У народній творчості кожний фахівець може знайти відповіді на свої запитання: історик – про історичні звитяги і поразки свого народу, філолог – про мовні скарби, літературознавець – про процес народного літературного творення, етнограф – про побут народу і т. п. Вчені-романтики стверджували, що народна творчість правдивіше й точніше за духом історії джерело, ніж літописи і хроніки. Ці останні були продуктом індивідуального генія, замовленням володарів і суспільної верхівки, тоді як перша – це духовне вираження колективної правди історії.

Саме тому й ХІХ ст. минуло під гаслом збирання і видавання зразків народної творчості. Не стало винятком щодо цього й Україна. Не було жодного громадського діяча Наддніпрянської і Наддністрянської України, який би не збирав народних пісень, не мав би своєї власної збірочки етнографічного матеріалу. М. Костомаров захистив магістерську дисертацію на тему історизму народних пісень, М. Максимович розпочав свою українознавчу творчість “Малоросійськими піснями…”, П. Куліш видав фольклорний двотомник “Записок про Південну Русь”. Етапними у розвої українознавства стали “Історичні пісні українського народу” М. Драгоманова і В. Антоновича.

Саме звернення до колективної пам’яті народу підказало українській еліті середини ХІХ ст. відмовитися від етнонімів “русин”, “малорос”, “руський” і запровадити нове визначення “українець”, бо воно підтримувало генетичний зв’язок з козацькими часами, героїзованими й опоетизованими в народних піснях. Народнопоетичні твори у світлих кольорах зображували козацьку звитягу у військових сутичках із поляками, татарами, турками, що часто-густо суперечило архівному документальному джерелу, яке створювала ворожа до козацтва іншоетнічна державна сила, тож козаків подавала як “здрайців”, “руїнників”, “ребеліантів”, деструктивну силу, противників “цивілізаційної діяльності” польської влади.

У народній творчості багато місця приділено глорифікації полководницької справи Богдана Хмельницького як визволителя народу від польського гніту, від соціального і релігійного визиску. Тому вчені-романтики пропагували культ непереможного гетьмана як уособлення народних прагнень про волю. Тут уже маємо справу з діяльністю групи інтелектуалістів, які впроваджували у свідомість нової генерації українців ті елементи колективної та історичної пам’яті, які в нових суспільних умовах мали виконати функцію креативу для виходу на порядок денний громадського життя ідеї національного відродження.

Саме колективна пам’ять підказувала селянству в ХІХ ст. шляхи та способи дій, відтак соціальна боротьба його набирала форм історичної козаччини. Пригадаймо події “Київської козаччини” 1855 р., коли селянство Київщини повірило у чутки про волю для тих, хто піде воювати на Кримську війну, й відразу покозачилося та відмовилося виконувати накази панів і місцевої влади. Так само пам’ять про козацькі вольності спрацювала в сільського населення Полтавщини й Чернігівщини, і воно взяло активну участь у формуванні козацького ополчення під час французько-російської війни 1812 р. Колективну й історичну пам’ять козаків Чигиринщини використовували народники-змовники Стефанович, Дейч, Бохановський у 1877 р., щоб підняти повстання проти царату. Нарешті під час Української революції 1917–1921 рр. на колишніх козацьких територіях Київщини і Гетьманщини селяни утворили вільне козацтво, яке покликало до життя гетьманство Павла Скоропадського. Історична пам’ять оприявнилася і в строях українського війська часів УНР.

Історична пам’ять є однією зі складових частин національної свідомості. Тільки за наявності спільної історичної колективної пам’яті є підстави твердити про належність тієї чи тієї людини до однієї національної спільноти. Ні територія, ні етнічна належність, ні спільність господарського інтересу не є визначальними для категорії “нація”. Саме спільність історичної долі й національного почуття, яка ґрунтується на спільній історичній пам’яті, – головний чинник формування нації, свідомого вибору своєї національності.

Тому й кажемо, що на сучасному етапі націє- і державотворення ключовим завданням є формування спільної національної пам’яті для всіх регіонів України. Нині цю справу ще не можна вважати здійсненою. Різна історична пам’ять на різних частинах України спричинилася до роз’єднаності й поділу України на два регіони: української європейської і радянсько-російської євразійської орієнтацій. Недоформуванням національної свідомості українців користуються недоброзичливці нашої державності, ті сили, що прагнуть реставрації великодержавних імперських відносин на пострадянському просторі.

Для прикладу наведемо кілька ключових відмінностей між радянсько-російським і українським різновидами історичних пам’ятей:

1. а) Україна – частина євразійського простору, має спільну з Росією історичну пам’ять і не має власного історичного процесу;

б) Україна – частина європейського простору, що мала відмінну від російської історію і свій історичний процес.

2. а) українці – частина єдиного “русского” народу, який складається з трьох галузок: російського, українського, білоруського. Але серед усіх народів тільки російський має державну історію, а доля двох інших народів – бути у фарватері державної історії росіян, бути будівельним матеріалом для творення політичної історії Росії;

б) українці – рівнорядний з росіянами і білорусами історичний східнослов’янський етнос, який протягом історії розвивався самостійно, а тому і тепер має будувати власну державу.

Від того, які з цих тверджень обирає людина, залежить її ставлення до всіх наріжних проблем української історії: якщо „а”, то для неї, приміром, позитивами історії України є Полтавська перемога росіян 1709 р. або більшовицька перемога над УНР у 1920 р., Переяславську раду 1654 р. вона оцінюватиме як “возз’єднання двох “братніх” народів”, якщо „б”, – це означатиме протилежні висновки у зазначених питаннях.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6283

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.