Інструменти політики пам’яті

Ігор Гирич

Інструментами політики пам’яті, крім Інституту національної пам’яті при Президенті України, є органи державного управління, що відповідають за гуманітарну сферу. Це Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму, Національна академія наук України і її дослідні інститути, Академія педагогічних наук. Вони у своїй діяльності повинні постійно мати на увазі доконечну потребу просвіти серед народу, створення відповідних освітніх програм, наукового дослідження проблем історичної пам’яті в галузі філософії, історії, політології, лінгвістики, народознавства тощо.

Важливою справою політичної ваги є визнання України країною, що постраждала не лише від національного геноциду 1932–1933 рр., а й від цілеспрямованої тоталітарної політики комуністичної держави, спрямованої на розчинення української людності у спільному казані російсько-радянської спільноти, отже на розмивання української нації. Таке розуміння проблеми дає закономірні підстави для проведення систематичної й послідовної праці щодо декомунізації, дерадянізації й дерусифікації українського народу.

На державному рівні потрібно узвалити низку рішень для виправлення ситуації в ідеологічній сфері та царині історичної пам’яті, щоб подолати рецидиви тоталітарного режиму в Україні. А саме:

1. На урядовому рівні прийняти постанову про демонтаж пам’ятників у містах і селах України, які є уособленням тоталітарного режиму. Йдеться про знесення передусім монументів Леніну та його соратникам, пам’ятників-символів більшовицького режиму і т. п.

2. Повернути давні назви містам і селам, які мають імена героїв тоталітарного суспільства. Упорядкувати назви тих міст, яким з тих чи тих міркувань неможливо повернути старі назви.

3. Видати розпорядження про утворення музеїв радянського тоталітаризму і звезення туди прибраних із вулиць і площ монументів тоталітаризму.

4. Провести роботу з декомунізації топонімічного назовництва районів, вулиць, майданів і провулків, скасування топоніміки, пов’язаної з іменами комуністичних вождів та їхніх приспішників [4].

5. На державному рівні започаткувати і фінансувати освітні програми, що пропагують українську історію та культуру.

6. Розв’язати питання з пріоритетним фінансуванням видавничих освітніх програм для видання науково-популярних книжкових серій про минуле України.

7. Усіма силами державних, громадських і комерційних структур добиватися цілковитого опанування українського інформаційного простору. Витіснити із внутрішнього ринку російський книжковий, газетно-журнальний і телевізійний продукт, ФМ-радіостанції.

8. Розробити програму увічнення пам’яті діячів української культури, громадсько-політичного руху ХІХ – початку ХХ ст., Української революції 1917–1921 рр. (встановлення меморіальних дощок та пам’ятників) [5].

9. Створити Книги пам’яті українців, що загинули або постраждали від комуністичного тоталітаризму: репресованих більшовицьким режимом у 1917–1991 рр., жертв голодоморів 1921–1923, 1932–1933, 1947 рр., репресованої української інтелігенції у 1917–1930-х рр., шістдесятників у 1960-х – 1970-х рр., діячів національно-визвольного руху 1930-х – 1950-х рр.

Частина цих заходів здійснюється завдяки ініціативі президента В. Ющенка. Інститут національної пам’яті координує діяльність щодо розробки нових програм з історії у школі. Причому йдеться не про курс етноцентричного характеру, який запроваджено вже близько 15 років тому, а про модифіковану програму під кутом зору наближення до європейських стандартів мультикультурності, поліетнічності, поліконфесійності, трактування українців як політичної спільноти. Крім того, інститут упроваджує в життя програму увічнення пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. та політичних репресій.

Примітки

4. У Львові на початках незалежності одномоментно перейменовано більше як чотириста назв вулиць, і проблему з колоніальним назовництвом розв’язано відразу. Приклад Києва показує, як зволікання з наданням вулицям українських міст національного обличчя призводить до абсурдних ситуацій. До минулого року вулиця М. Грушевського плавно переходила у вулицю імені антиукраїнського січневого повстання 1918 р. (тепер це вулиця І. Мазепи). Майже десять років існували паралельно стара і нова назви: М. Горького й В. Антоновича, Артема й Січових Стрільців, Червоноармійська і Велика Васильківська. Лише зовсім недавно вулиця Комінтерна стала вулицею С. Петлюри. Проте й досі на карті міста не знаходимо імен С. Єфремова, П. Куліша, М. Костомарова, В. Липинського, О. Кониського, життя і дяльність яких були пов’язані з Києвом. У містах сходу і півдня України така робота практично зовсім не провадилася. Натомість в Одесі повертаються старі царські назви, відновлено монумент Катерині ІІ.

5. У Києві за 18 років незалежності спромоглися лише на монументальне увічнення постатей М. Грушевського і В. Чорновола. Вже майже 10 років точаться розмови про пам’ятник С. Петлюрі. Не увічненими залишаються кирило-мефодіївці, меценати українського руху В. Симиренко і Є. Чикаленко, В. Антонович і М. Драгоманов, діячі культурного руху і політики початку ХХ ст. С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Липинський та ін. Не кажемо вже про діячів національно-визвольного руху середини ХХ ст., а також таких національних лідерів України модерного часу, як митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Натомість зберігаються на своїх місцях монументи В. Леніну, Д. Мануїльському, Г. Петровському, чекістам та ін.