Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Викладання історії / Українська історична… / Кирило-мефодіївські братчики як творці засад української історичної пам’яті

Українська історична пам’ять,
шкільні підручники і освіта

Кирило-мефодіївські братчики як творці засад української історичної пам’яті

Ігор Гирич

В українські підручники кінця ХІХ – початку ХХ ст. потрапили ключові ідеї української історичної пам’яті, вироблені провідниками Кирило-Мефодіївського братства 1846–1847 рр. Їхнім формулятором став Микола Костомаров, а їхня квінтесенція була висловлена в знаменитих “Книгах буття українського народу” – статуті кирило-мефодіївців. Праосновою послужила відповідна книга польської революційної партії. Як і поляки щодо свого народу, М. Костомаров провіщав відродження до життя українського народу. Проте це відродження мислилося не як постання української держави, як це було в польському випадку, а як утворення федералістичної спілки слов’янських народів, де Україні відводилося перше місце як території, що могла залагодити всі старі історичні конфлікти, як землі, де може бути випрацюваний усеслов’янський компроміс.

Польська національна ідея в добі романтизму виплекала думку про особливу місію польського народу, народу-страдника, який у боротьбі з російським деспотизмом прокладає усім іншим народам шлях до свободи. Відповідним чином М. Костомаров, П. Куліш і Т. Шевченко витворювали український месіаністичний міф, який використовував ключові моменти української історичної пам’яті в трактуванні ідеологів українського народництва.

М. Костомаров проголошував особливий тип українського східнослов’янського суспільного життя, який був принципово відмінним від російського й польського історико-суспільного буття. Якщо у сусідів носієм суспільних чеснот виступали верхні шари суспільності: князі і монархи, землевласники-магнатерія і шляхта, то в українців такими носіями виступала об’єднана громада, що протистояла політичній неукраїнській верхівці. Кирило-мефодіївці цією ідейною надбудовою намагалися відразу ствердити дві надто важливі тези: першу – відсутність в українців нормальної держави, яку мали поляки в минулому, а росіяни і в минулому, і на той час; другу – органічну непритаманність українському історичному буттю землевласницької верстви як верстви іншоплеменної, яка завжди, імпліцитно, здійснювала визиск українців.

У цій другій тезі можна побачити багато паралелей із французькою суспільною філософією середини ХІХ ст., зокрема з думками О. Тьєрі, якій припускав, що панівний клас у Франції ХІХ ст. мав походження від нефранцузів, які в кінці першого тисячоліття нової ери підкорили франкоетнічний народ і протягом століть здійснювали панування в колишній Галлії, з часом перейнявши від французів (селян і містян) їхню мову і культуру.

Кирило-мефодіївці, а за ними і українофіли-громадівці так само розглядали верхні шари суспільства як неукраїнців за кров’ю, завойовників споконвічно української Наддніпрянщини. З агресорів-варягів формувалася землевласницька військово-боярська верства. Дружинники перших київських князів були норманами, та й, власне, й самі князі мали північноскандинавське походження. Варязька теорія постання Русі тоді не відкидалася українськими ідеологами, а творчо перероблялася. Неукраїнська влада жила паралельним життям з народом. Народні громади існували цілком окремо від інтересів неукраїнської князівсько-дружинної влади. Вони були антиподами. Чи не тому і сталася поразка України-Русі від монголів у ХІІІ ст., що суспільство Давньої Русі не мало етно-суспільного злютованого стану, – ніби підводили до такого висновку ідеологи громадівства.

Такий стан речей існував і в наступну литовсько-польську добу. Народ залишився в органічній цілості, а верхній шар суспільства помінявся. Замість нащадків варягів в Україну прийшли спочатку литовські князі, а згодом і польська шляхта. Лише козацький період вніс гармонію в суспільне життя, бо козацтво постало на українському первні. Його праосновою були ті ж народні громади, які опинилися поза владою Речі Посполитої і самі вступили в боротьбу зі Степом, а згодом, витворивши особливий козацький стан, і з самою Польщею.

Романтизм героїзував минувшину. Йому була притаманна гіперболізація і генералізація явищ, надзвичайно високе їхнє поцінування. В історичній перспективі козацтво оголошувалося особливим станом, якого не мали інші нації, розглядалося як та спільнота, яка найкраще засвоїла питомо український дух докозацьких часів і максимально його розвинула. Кирило-мефодіївці наріжним каменем української історичної пам’яті проголосили козацький міф. Козацтво – це спільнота, що не знала автократизму. Як і український народ, воно було символом демократизму. Козацтво – культурнотворчий чинник. Воно врятувало як Москву, так і Європу (а передусім поляків) від кримсько-татарської та турецької агресії. Козаки повірили у щирість Москви, в її бажання безкорисливо допомогти козакам-українцям звільнитися з-під польської кормиги, і помилилися. Москва з часом перемогла і відвойовану вільну територію козаків приєднала до своїх земель, зробила інтегральною частиною Російської імперії. Така концептуальна візія історичних подій давала моральні підстави новим українцям у ХІХ ст. вимагати повернення українських земель, а також рівноправних відносин з Росією.

У козацтво в ХV–ХVІ ст. органічно влилися громади, які існували ще з княжих часів. Козацькі громади – це, власне, території українського селянства і міщанства, не підвладні польському державному устрою, які стали жити за козацькою юрисдикцією. Цей новий козацький устрій відповідав українському психоетнічному типу, відмінному від польського аристократичного та російського автократичного типів мислення цих народів-сусідів. Це ще одна головна ключова засада історичної пам’яті, яку намагалися прищепити широкому загалу українські народники і яка активно жила серед цього загалу до часів Української революції 1917–1921 рр.

Саме кирило-мефодіївці намагалися виробити культ інакшості українців, принципової їхньої відмінності від сусідів, для того щоб виокремити український етнос і його території з польських і російських теренів. Цьому мала слугувати ще одна важлива засада. Український народ мав свій особливий соціальний устрій – громаду. Ця громада мала принципову відмінність від польської ґміни і російської общини. Ґміна визнавала панську владу, община – владу абсолюта і його дворян. Українська ж громада – самодостатній організм, який завдяки своїй саморганізації виступив за соціально справедливий устрій, якому на перешкоді були польська шляхта і російський абсолютизм.

Цей утопічний український соціалізм, ніби вдало пристосований для романтичних часів, виявися малопридатним для часів політичного розвою національного руху в Україні, коли стало ясно, що для будівництва держави потрібен не особливий суспільний тип, а звичайна випрацювана європейська модель організації влади і соціуму.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2352

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.