Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Викладання історії / Українська історична… / Чого бракує українським підручникам, або як наші недоліки перетворити на наші…

Українська історична пам’ять,
шкільні підручники і освіта

Чого бракує українським підручникам, або
як наші недоліки перетворити на наші здобутки

Ігор Гирич

Українські підручники з історії першого покоління шукали причин національних бід за межами українських етнічних кордонів, у діях підступних і безжальних сусідів. Нам треба тепер здолати цей стереотип і, виходячи з викликів нинішнього часу, побачити себе збоку, зрозуміти, що вся проблема перебуває всередині нас самих. Ніхто б не здолав сорокамільйонну націю, якою була Україна у часи української революції початку ХХ ст., якби не внутрішня культурно-громадська рихлість, свідомісна невиробленість, неготовність переходу селянства в націю, якби існувала органічна єдність різних страт суспільства, від нижчих до верхніх шарів. “Збуджена окраденою”, за словами Т. Шевченка, вона не встигла відмобілізуватися на боротьбу за незалежність як Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Маючи менший людський потенціал, всі вони спромоглися відновити свою державу. Україна цього не досягла саме через власну національну недорозвиненість. Так, до наших поразок причетні й сусідні держави, але вважати їхню політику головною проблемою України у ХХ ст. є короткозорістю і розходженням з історичною правдою [29].

Не ставлячи за мету перелічити всі недоліки, спробуємо визначити основні концептуальні вади наших підручників і шляхи їхнього подолання.

1. Українські підручники з історії України концентрують свою увагу на негативі, який накопичувався століттями. Характерною є також концентрація уваги на політичному чинникові історії. Провідними знаковими поняттями є: “визиск”, “гніт”, “експлуатація”, “загарбання”, “боротьба” і т. п. екстремні визначення, які відразу формують радикальне вороже протиставлення між “своїми” та “чужими”. Це спадок формаційного мислення, який плавно перетік до наших підручників від навчальної літератури радянського часу.

Позитивний образ складається лише щодо України-Русі або Київської Русі, оскільки це час існування незалежної української держави доби середньовіччя, коли процвітали культура і мистецтво – ніби золотий час нашого історичного життя. До того ж тоді мав місце домодерний український імперіалізм, коли давні українці змогли підбити під владу Києва всі східноєвропейські, у тому числі і російські нині, землі. Росіяни виявилися спадкоємцями слави української зброї у ІХ–ХІІ ст.

Усі інші періоди нашої історії виглядають невиразно і понуро. Окрім доби козаччини, яка славно воювала протягом ХVІІ ст., але змушена була підкоритися Росії у другій половині ХVІІІ ст., Україна у підручниках за останню тисячу років зазнає перманентних поразок і нескінченної череди завоювань нашої території “неситими” чужинцями, які лише те й робили, що гнітили і визискували українців. Тим часом у перебігу історії народ існував, розвивався, мав певні досягнення в господарській і культурній сфері, жив часто-густо незалежним від політичних перипетій життям. Хіба не цікавіше і корисніше учневі знати про те, які князі та в яких містах збудували потужні, архітектурно довершені фортеці й замки, які мистецькі твори українці створили, як побутово жили, ніж лише засвоювати те, що у 1360-х рр. Наддніпрянщину загарбав Ольгердт, а Галицьку землю – у середині ХІV ст. – Казимир ІІІ. Цікаво, що такий змістовий наголос у наших підручниках робився й у критиковані радянські часи.

Педалювання політичної історії призводить, за всієї важливості цієї складової історії, у підсумку до малосприятливого для українців висновку. У збройних конфліктах із сусідами ми частіше програвали, ніж вигравали. Натомість застосовуючи культурологічно-цивілізаційний чинник, Україна могла б виглядати куди виграшніше. Бо на велику перспективу перемагає не стільки зброя, скільки здатність суспільства до опору засобами культури, силою ментальнісних настанов, непіддатливістю асиміляційним потугам імперських націй. Отже, можна програти військову битву, але вислідом цілеспрямованої мирної громадської праці здобути перемогу, можливо, через десятки чи сотні років по військовій поразці. Як це було у чехів, котрі мали свою Полтаву на Білій Горі, але які суспільною організованою органічною працею добилися культурного витіснення німців з Праги і всієї Чехії у ХІХ ст.

2. Українські підручники, замість засвоєння “чужого” як принаймні елементу “свого”, навпаки – відмовляються від пограничних культурних здобутків. У результаті російськомовного українця М. Гоголя ми вивчаємо як класика російської літератури, а польськомовного українця Богдана Залеського – літератури польської. У той час, як вони були представниками української дійсності ХІХ ст.

Завданням є засвоєння нібито непитомо українського, що насправді є витвором у широкому сенсі українського генію. В історії ранньомодерного часу це ховається у відомій формулі “Gente Rutenus, natione Polonus” – народжений українцем, політично поляк. Кажемо ж ми про нобелівських лауреатів-українців у галузі природничих наук, хоча з походження це були євреї, що мешкали в Україні. Те саме з проблемою ідентифікації т. зв. польської аристократії Правобережної України ХVІ –ХVІІ ст., яка з походження була українською аристократією. Між іншим, увагу у підручниках приділено лише батькові й сину К. І. і Ф. К. Острозьким. Поза нею залишаються роди Вишневецьких, Ходкевичів, Чарторийських, Слуцьких, Збаразьких, Сапєг, Сангушків, Синявських та ін., які за своєю суспільною роллю мало чим відрізнялися від Острозьких. Проте над усіма ними тяжіє “історичний гріх” війни з козаччиною. А це вже для наших істориків певною мірою є “чорною міткою” для проходження в герої історії.

3. Підручники намагаються змальовувати лише один бік медалі, подавати лише те, що є виграшним з української точки зору. Тим часом саме цей підхід завдає найбільшої шкоди школярам, бо змальовує не реальний, а “підфарбований” стан речей. Приміром, козацтво – безперечний позитив нашої історії, але неспроможність його (через радикалізм низів) знайти компроміс зі старою земельною аристократією, втіленою у постаті Адама Киселя, призвело до поразки в ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Показуючи недоліки поруч із досягненнями, ми тим не принижуємо своє минуле, навпаки – ми роз’яснюємо причини невдалих рішень у нашому минулому. Натомість прикрашування дійсності має прикрий виховний результат. Наприклад, говорячи, що козацьке господарство було першим у світі фермерським господарством (що насправді є нонсенсом, бо це господарство не працювало у ринкових умовах), ми породжуємо плутанину у свідомості школяра. Йому стає незрозумілим, чому тоді не Україна, а Сполучені Штати Америки стали лідером економічного прогресу у світі.

4. Наголошувати варто не на сумнівних позитивах революційного руїнництва, а на необхідності еволюційних перетворень, на позитивах здорового консерватизму. Соціальний компроміс і органічна праця різних соціальних верств, а не війна і революційний хаос, дають поштовх до розвитку. Власне, і революційні події лише тоді мали позитивні результати, коли на їх чолі ставали заможні представники еліти, такі як Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Самойлович, І. Мазепа. Це саме можна говорити і про часи модерної історії. В суперечці між С. Петлюрою і Н. Махном ми завжди перевагу маємо віддавати голові Директорії УНР.

5. Наші підручники монологічні, а варто застосовувати діалогічний підхід. Не затошковувати треба недоліки, а показувати в іншому ракурсі. Нібито недолік насправді може бути українським досягненням. Можна стверджувати брак відповідної інтерпретації історії. Не варто міряти наше минуле мірками успішних західноєвропейських країн або тоталітарної державної Росії. За мірками останніх наша історія виглядатиме завжди програшно. Приміром, Україна була завжди сільськогосподарською країною. Її обійшов перший модернізаторський бум. Росія ж і західні країни розвивалися як промислові держави. Але саме завдяки нерозвиненому економічно селу Україні вдалося зберегти свою традиційну культуру і випродукувати у добу українізації десятки тисяч представників національної інтелігенції. Промисловість диктувала появу радикальних течій в соціал-демократичному русі, що зрештою стало страшною трагедією Росії. Натомість думки українських діячів революційних партій виявилися куди гуманнішими і прогресивнішими та близькими до ідей єврокомунізму післявоєнної доби.

6. Великою помилкою є намагання у підручниках сучасні реалії, контексти і розуміння історичних явищ переносити на часи середньовічної і ранньомодерної доби. В результаті виходить, що козацтво мислить категоріями національних відносин ХІХ – поч. ХХ ст. або гетьманам приписується логіка мислення проводу ОУН-УПА. Необхідно завжди розуміти ті ментальнісні різниці, які принципово відрізняють історію Нового часу від подій давноминулих літ.

7. Не варто представляти історію України лише історією українського етносу. Виходячи з постулату політичної нації та тези про засвоєння як “свого” досягнень “чужих” сусідніх культур на українській землі, потрібна толерантна розповідь про долю польської, російської, єврейської та інших національних меншостей в Україні. Україна була батьківщиною архітектора В. Городецького, композитора К. Шимановського, письменників Ю. Крашевського, Ю. Словацького та Я. Івашкевича, письменників А. Чехова та М. Булгакова, художника І. Рєпіна, філософа М. Бердяєва, природознавця та натурфілософа В. Вернадського й багатьох інших визначних особистостей. З одного боку, збагачуючи сусідів, ми збіднювали себе, з другого боку, сусідні культури є через це не такими вже для нас чужими.

8. З мультикультурністю, якої поки що немає в наших підручниках, пов’язана і поліконфесійність. Не лише православні за козацької доби були українцями. Уніати (греко-католики), з якими воювало козацтво у ХVІІ–ХVІІІ ст., теж були українцями. Видатний суспільний мислитель В’ячеслав Липинський ствердив появу у ХІХ – на поч. ХХ ст. українців римо-католиків. Багатокультурність і поліконфесійність яскраво себе проявили в повсякденному житті українських міст. Їхню культурну складову неможливо показати учневі без змалювання життя національних громад у містах.

9. Варто наголосити на необхідності розповіді про окремих людей і громад в розділах, де подається повсякденна історія. Сьогодні таких матеріалів у наших підручниках з історії України майже немає. Учень знає події політичної історії, але не уявляє, як виглядав його предок сто років тому, як вбирався, як проводив дозвілля, як виглядали вулички старих міст тощо. Тим часом звичайна людина жила за різних політичних режимів, які, як правило, були малоприхильними до неї, але, живучи родинним життям, була чи не була щасливою: і за царя, і за Й. Сталіна. Цей аспект дуже потрібно донести до учня. Тоді він відчує реальне минуле, а не бачитиме його схематичний відбиток. Адже історія – це не стільки дати, події і постаті, скільки емоційне переживання минулого сучасною людиною.

10. Теперішні підручники подають лінеарну історію за хронологічним принципом подачі матеріалу. Наголос робиться на механістичному уявленні про історію: на датах, фактах, прізвищах. Необхідно виправити становище введенням проблемно-тематичних блоків, які б роз’яснювали історію, події, вчинки людей. Нашим завданням є не переобтяження учня фактажем, а надання йому розуміння історії, її відчуття. Історія має бути олюднена.

Примітки

29. Саме на цих моментах наголошували академічні історики, критикуючи концептуальні вади нинішніх підручників. Див. Шкільна історія очима істориків-науковців. – К., 2008.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3443

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.