Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Викладання історії / Українська історична… / Історична дидактика на початку ХХІ ст.: від самообмежень етноцентризму до концепції…

Українська історична пам’ять,
шкільні підручники і освіта

Історична дидактика на початку ХХІ ст.:
від самообмежень етноцентризму
до концепції засвоєння “чужого” як “свого”

Ігор Гирич

Коли у 1997 р. в Києві відбувалася перша міжнародна конференція за участю брауншвейзького інституту Георга Еккерта, європейські фахівці з головних західноєвропейських країн готували свої виступи, виходячи з апріорної засади: “Національна історіографія виховує націоналізм, а отже, ксенофобію, антисемітизм і крайні їхні прояви – расизм і фашизм”. Побоювання такі викликала паралель зі створенням шкільних підручників у Німеччині доби О. Бісмарка та у міжвоєнний час. Проте порівняння реваншистських настроїв тодішньої Німеччини і слабкорозвинених національних рефлексів сучасної України виглядають зовсім недоречними. Україна на початках своєї незалежності лише розпочинала пошук себе, нерозвинених власних національних пріоритетів, притлумлених тривалою епохою колоніальної залежності.

Нестикування в історичному часі викликало на початку 1990-х рр. обопільне нерозуміння стратегій поступу в духовній сфері у країнах ЄС і в Україні. Перші будували спільний дім для всіх європейських націй, а остання, заманіфестувавши слідування європейським стандартам шкільної освіти, продовжувала трактувати своє минуле в категоріях суспільних реалій початку ХХ ст. Європейцям незрозуміле було превалювання національного пріоритету над наднаціональним пріоритетом європейських цінностей, з їхнім відстоюванням прав людини над правами держави. З українського боку такий пріоритет виглядав логічним. Те, що європейські країни успішно проминули в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст., Україні необхідно було заново проходити на початку 1990-х рр.

Перші українські підручники [25] з історії мали відповісти на виклик свого часу. Ключовим питанням тоді було, чи сприймати розпад СРСР як закономірне явище, чи лише як тимчасову рецесію, за якою неминуче має відбутися поновне “собирание русских земель” навколо Москви. Більшості громадян треба було відкинути довго нав’язуваний і засвоєний радянський досвід підпорядкування української візії минулого російському політичному інтересу. 2/3 громадян України були переконані у відсутності української візії історичного процесу і в наявності лише “русского пути”, яким ішла і має йти українська нація. Міцно засвоєний радянський стереотип свідомості посттоталітарної української людини вимагав побудови іншої парадигми, яка б на фактичному рівні демонструвала, що існує незалежний від російського, український історичний шлях. Авторам підручників доводилося діяти у жорсткій парадигмі: “Свій – чужий”, у якій усе, що не вписувалося в канон історичної неминучості незалежності, або не враховувалося, або вважалося радше ворожим, ніж нейтральним. Ті моменти і нюанси історії, які не вписувалися в український шаблон, творці підручників не враховували. І у цьому бачиться не якась зла воля наших дидактів, а дитяча хвороба національного росту, якою мали перехворіти українські автори підручників і саме суспільство.

За принципом духовного відвоювання свого історичного простору діяли всі освітянські історіографії країн колишнього СРСР. А у 1920-х – 1930-х рр. свій історичний простір відвойовували за допомогою підручників з історії Литва, Латвія, Естонія і Фінляндія. Після Другої світової війни подібну акцію провадила Польща на “одзисканих” від Німеччини західних і північних своїх територіях. Не випадково в пострадянській Росії всі підручники держав Середньої Азії, Південного Кавказу, Прибалтики та України оцінювалися суспільною думкою, політиками і вченими як “антиросійські”.

За нашими проблемами стоїть невизнання російською елітою за Україною та іншими державами колишнього Союзу права на існування власного, незалежного від російського, історичного процесу, а отже, і неминуче альтернативних російським історичних героїв минулого та знакових подій. Стереотип царсько-комуністичного сприйняття і досі змушує росіян “від прибиральниці до академіка” жахатися імені І. Мазепи, С. Петлюри або С. Бандери, не сприймати Гадяцьку унію між Україною, Польщею і Литвою, ображатися з приводу теперішнього відзначення річниці Конотопської битви 1658 р., коли війська гетьмана І. Виговського розгромили російську армію, та відновлення знищеної у 1708 р. Петром І гетьманської столиці Батурина. Звідси ж і негативна реакція російських ЗМІ та державно-ідеологічної машини на українське трактування визвольних змагань УНР, ЗУНР і Української держави 1917–1921 рр. та національно-визвольної боротьби ОУН-УПА 1930-х – 1950-х рр. у Західній Україні.

Інші культурно-ментальнісні протистояння на заході, півночі і півдні України не мали такої гостроти. Тому ми лишаємо осторонь обговорення українсько-польського, українсько-угорського, українсько-румунського та інших діалогів у сфері підручникотворення.

Ключовим месиджем українських підручників першої генерації було проведення своєрідного духовного кордону між Росією та Україною [26]. Їхнім завданням було розмежування колишнього радянського історичного простору між Україною і Росією. А з цим були пов’язані неминучі ідеологізація, політизація, нетерпимість та схематизація історичного процесу.

Якщо на початку незалежного існування Україна мала не лише провести демаркацію кордонів держави, а й визначити – принаймні пунктирно – межі своїх ментальних кордонів з Росією, то в підручниках другого покоління ми маємо вирішувати вже інші завдання [27]. І справа не в тому, що перше завдання може вважатися виконаним, навпаки, для його успішного вирішення та для досягнення продекларованої на рівні вищого керівництва України мети – крокування до спільного європейського дому, нам необхідно тепер шукати точки дотику, відкритості, бачити спільні як з Європою, так і з Росією моменти історичного розвитку, а отже, долати вузькоетнічні кордони свідомості. Україна так само, як будь-яка інша європейська країна, не закінчується кордонами держави. Вона існує у світі, а світ має бути присутнім у кожній події або явищі, що відбувалися в Україні протягом усієї її історії.

Наприклад, середньовічний Львів постав після 1340 р. як перенесення німцями в Україну німецького трибу життя. Отже, для пізнання того, що ми тепер називаємо український середньовічний Львів, а у своїх часових реаліях це був німецько-польсько-середземноморсько-єврейсько-руський (український) Львів, нам необхідно пізнати життя Центральної Європи, функціонування німецьких міст у ній. Або: українці будували духовні підвалини російського імперського життя у ХVІІІ ст. Вони складали ледь чи не 100% відсотків студентів Московської греко-латино-слов’янської академії. Чи повинні ми цього не враховувати, говорячи про наявність серед українців ХІХ ст., та й наших днів, сильних проявів російської імперської ментальності?

Примітки

25. Перше покоління українських підручників з історії надійшло до середніх шкіл у 1994–1996 рр. Видавництво “Генеза” було провідним у галузі створення і видання підручників з історії України і всесвітньої історії. Сьогодні деякі з перших підручників вже п’ять-шість разів доопрацьовано, перероблено й перевидано. Серед найвідоміших назвемо:

Швидько Г. К. Історія України, ХVІ–ХVІІІ століття: Підруч. Для 8-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – К., 2008. – 336 с.;

Власов В. С., Данилевська О. М. Вступ до історії України: Підруч. Для 5-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – Вид. друге, доопр.– К., 2003. – 232 с.;

Власов В. С. Історія України: Підруч. Для 7-го кл. загальноосв. навч. закл. – К., 2007. – 240 с.;

його ж. Історія України: Підруч. Для 8-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – К., 2008. – 304 с.;

Турченко Ф. Г., Мороко В. М. Історія України. Друга половина ХVІІІ – початок ХХ ст.: Підруч. Для 9-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – К., 2007. – 352 с.;

Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914–1939: Підруч. Для 10-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – Вид. третє, виправл. і доп. – К., 2007. – 352 с.

26. Докладну оцінку підручників першого покоління дано українськими і європейськими фахівцями з підручникотворення у кн.: Українська історична дидактика: Міжнародний діалог. – К., 2000.

27. До другого покоління підручників можна віднести передусім підручники з усесвітньої історії: Полянський П. Б. Всесвітня історія. 1914–1939: Підруч. Для 10-го кл. загальносвіт. навч. закл. – К., 2004. – 288 с.; Подаляк Н. Г. Всесвітня історія: Новий час (кінець ХV – ХVІІІ ст.): Підруч. Для 8-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – К., 2008. – 240 с. Творення нових підручників з української історії та інтегрований курс історії нового покоління можливий лише після кардинальної переробки нинішніх шкільних програм.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2996

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.