Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Націоналістична складова історичної пам’яті:
Д. Донцов і Р. Бжеський (Млиновецький)

Ігор Гирич

На противагу консервативній течії історичної і суспільної думки у 1920-ті рр. свій концепт історичної пам’яті запропонували українські націоналісти. Їхнім рупором стала публіцистика Дмитра Донцова, у 1930-ті – ідеологічні та історичні писання членів ОУН С. Ленкавського, О. Сціборського, І. Мірчука. Націоналістична суспільна думка критикувала демократів есерів і есдеків справа, а консерваторів-гетьманців – зліва. Обом традиційним силам української революції діставалося від аподиктичної і авторитарної націоналістичної публіцистики. Критикувалися відсутність державницького і національного інстинкту, інертність і непослідовність лідерів, недостатні радикалізм і твердість стосовно супротивних сил у революції 1917–1921 рр. Націоналісти закликали до волюнтаризму, до жертв на вівтар національного визволення, до революційного опору окупантам, нелегальної праці для підготовки революційного вибуху.

Подібні заклики та ідеї знайшли своє відбиття й у літературі підручникового характеру, яка більше використовувалася як нелегальна лектура, ніж як офіційні підручники чи посібники. Проте саме ці книжки через зрозумілість закликів до національної мобілізації і етнічного корпоративізму, ксенофобне несприйняття чужого як ворожого стали надзвичайно популярними серед молоді Західної України. Націоналістична постава стала третім головним елементом національної складової історичної пам’яті. Серед таких доповнень можна назвати:

1. Примат нації при вирішенні всіх головних питань історичного розвитку етносу. Першість національного над соціальним, класовим, конституційно-легітимним, загальнолюдським.

2. Головною метою української спільноти проголошувалася побудова національної моноетнічної держави з українською титульною нацією.

3. Історичні поразки України в різні періоди історії пояснювалися саме відсутністю національної відпорності та інстинкту самозбереження.

4. Зразком для наслідування проголошувалася доба козацьких воєн з поляками і росіянами, коли нескаламучене національне почуття давало змогу виходити на герць із сусідом-нападником і перемагати його у збройній суперечці.

5. Натомість ХІХ ст. вважалося “мертвим часом”, періодом виродження, суцільного регнегатства і національної деморалізації, часом зникнення інстинкту опору агресивному сусідові, торжества ідеології співпраці з імперською культурою. Єдиною фігурою для наслідування проголошувався Т. Шевченко – “єдиний козак серед мільйонів свинопасів”. Потім Д. Донцов вирішив вивести з-під критики також і І.Франка – “Шевченка Західної України”.

6. Капітулянтами і невдахами-провідниками називалися лідери українського руху кінця ХІХ ст. соціалісти М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко та ін. Войовничість і чин проголошувалися головними позитивами доби.

7. Героями революції визнавалися січові стрільці і мілітарні формування УГА та окремі частини військових формувань УНР.

8. Консерватори-гетьманці оголошувалися сектантами і апологетами відмерлих часів, вони кваліфікувалися як нові федералісти, що повторюють шлях “уенерівських невдах”, заграють перед представниками імперських націй, що живуть в Україні.

Попри екстремність деяких положень варто визнати корисність для української ментальності більшості постулатів націоналістів. Радикали в їхньому середовищі не становили більшості, а лідерів ОУН Є. Коновальця і А. Мельника в культурологічному сенсі скоріше можна трактувати як націонал-демократів центристського сектору політичної думки, ніж як радикальних націоналістів. Компонент національного інтересу в оцінці подій минулого найкращим чином сприймався молоддю через емоційний досвід прихильників ОУН.

Взагалі на Західній України вдавалося успішно протистояти польській історичній пам’яті, хоч і довелося пережити пацифікацію і закриття майже половини українських шкіл. Українське громадське життя, що спиралося на економічно незалежні від польської держави кооперативні структури, зуміло втримати приватну українську школу, дати їй власний український підручник, залучити до його написання найкращих професійних істориків. Зокрема Іван Крип’якевич написав кілька підручників для школи, які видавалися і під час окупаційного німецького режиму у часи Другої світової війни під псевдонімом І. Холмський.