Логотип персонального сайта І.Гирича
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Викладання історії / Українська історична… / Радянсько-імперська ідеологія історичної пам’яті та її боротьба з українським…

Українська історична пам’ять,
шкільні підручники і освіта

Радянсько-імперська ідеологія історичної пам’яті та її боротьба з українським історичним світоглядом
на ґрунті шкільних підручників

Ігор Гирич

Схема марксиста М. Покровського, яка панувала в російській радянській історіографії 1920-х рр., лише на ідеологічному рівні вела полеміку з націонал-комуністичною та націонал-демократичною соціалістичною моделлю українських істориків М. Яворського та М. Грушевського. Російська комуністична історична пам’ять не мала на молодь підросійської України досталінського періоду вирішального впливу. Усе змінилося на початку 1930-х, коли “зачищувався” ідеологічний простір і не стало місця ні для М. Покровського, ні для його опонентів в Україні.

Трудова школа не сприяла інтелектуальним баталіям в ділянці історичної пам’яті, проте існували ще “недобитки” старої російської школи, колишні діячі соціалістичних партій, які не виїхали в еміграцію. Діяли елітні школи, як перша школа ім. Т. Шевченка у Києві. Офіційними речниками української позиції були історики-марксисти М. Яворський, М. Слабченко, О. Оглоблин – викладачі вищих шкіл. Вони економічними аргументами намагалися підтвердити право України на окремішність у радянській державі, бо доводили існування власного ринкового організму у ХVІІІ–ХІХ ст., який мав власний інтерес, що не збігався з інтересом російського капіталізму.

Підкомуністична українська фронда була придушена у 1930-ті рр. Короткий курс історії ВКП(б) фактично повернув Україну до єдиної спільної моделі історії та історичної пам’яті. Вона модифікувалася після Другої світової війні, увібрала нові реалії воєнного часу. Все, що вважалося вигідним в історичних подіях з російської точки зору, оголошувалося вигідним і для українців. Поверталися старі імперські міфи, підфарбовані марксизмом-ленінізмом. Його постулати зводилися до таких головніших положень:

1. Знову повертався “єдиний, неділимий” давньоруський народ. Знову відроджувалася штучна конструкція “Київська Русь” (щоправда, Русь Московська і Петрівська не поверталися). Тепер вона проголошувалася “колискою трьох братніх народів”.

2. Культурно-державна спадщина києворуського часу знову віддавалася російському народові, а розподіл єдиного етносу відбувався, згідно з думкою офіційних істориків сталінського часу, і передусім Бориса Грекова, після монгольської навали – тобто у ХІV ст.

3. Давня українська історія починалася лише за литовсько-польської доби. Про давньоукраїнську історію князівського часу говорити не можна було – такий термін сам по собі визнавався проявом “українського буржуазного націоналізму”. Натомість давноруська спадщина без суттєвих мовно-семантичних змін плавно переходила у “русскую” спадщину московського часу [24].

4. Через мовну підміну “русскими” (читай: російськими) оголошувалися всі періоди історії до фактичного запровадження цього терміна від Петра І і початку ХVІІІ ст. Так московська історія ставала російською історією, у той час як литовсько-польську добу українсько-білоруської історії частіше називали старим дореволюційним терміном “литовско-русская” історія.

5. Фактично легітимізувалася стара імперсько-російська теза про єдиний спільний історичний процес для українців, білорусів і росіян. Власне, для двох перших повертався один російський історичний процес. Натомість українська національна схема ставала “вигадкою українських буржуазних націоналістів”, а людей, хто її визнавав, оголошували “контрреволюціонерами” і “ворогами народу” з усіма випливаючими з такого визначення наслідками.

6. “Самостійна Україна” стала кримінальною лайкою. Її могли визнавати лише “буржуазні націоналісти”. Соціалізм у принципі не може бути націоналістичним, а отже, й людина соціалістичного світу апріорі не може визнавати української окремішності. Це є злочином, вивихом свідомості на рівні із психічним збоченням.

7. Весь процес історичного розвитку – це процес безперервної класової боротьби низів з верхами. Еліта апріорі не може бути позитивом історії. Вона або феодальна, або капіталістична. Вона лише визискувач, експлуататор трудящого люду. Історичний процес стає примітивною соціологізаторською схемою. Уявлення про історію як співіснування різних страт і станів, як взаємовигідне співжиття різних суспільних структур сприймається ідеологічною машиною тоталітарного суспільства як чергове “буржуазне” збочення, як відхилення від єдино правильного вчення Маркса–Енгельса.

8. Знову Б. Хмельницький – це лише “возз’єднувач” України з Росією, а не творець козацької держави. Це ствердили до 300-річчя Переяславської ради тези ЦК КПРС у 1954 р., хоч реально росіяни з українцями ніколи в одній державі не жили. Теза про “возз’єднання” на більш ніж три десятиліття ставала каноном радянської історіографії. Ті нечисленні з підрадянських українських істориків, які мали сміливість публічно засумніватися у правильності цієї тези, як, приміром, М. Брайчевський, викидалися з праці і наражали себе і близьких на тривалі цькування і переслідування з боку радянських спецслужб.

9. Усі гетьмани знову ставали зрадниками, бо не піднімалися до висот розуміння корисності влиття України до російської держави. А найганебнішим гетьманом черговий раз стає Іван Мазепа. Причому, якщо в дореволюційний час цензурою принаймні дозволялося наводити і позитивні моменти діяльності Івана Степановича, то радянський контроль над ЗМІ і наукою таких речей не дозволяв. Не можна було порушувати одностайності негації гетьмана.

10. Українська козацька війна під проводом Б. Хмельницького називалася тепер “козацько-селянською”, бо непевною ставала уся козацька верства, що тяжіла до негативного стану – шляхетства. А в поєднанні із селянством вона одержувала своєрідну легітимацію на існування як позитивна сила

11. “Українським буржуазно-націоналістичним” ставав увесь національно-визвольний рух ХІХ ст. Усі чільні провідники українського руху отримували відповідні налички, і лише як негативна оцінювалася їхня діяльність. “Націоналістами” проголошувалися П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, Б. Грінченко, М. Грушевський, О. Кониський, С. Петлюра, В. Винниченко. Винятки робилися лише для деяких діячів, таких як Т. Шевченко, І. Франко, М. Лисенко, М. Старицький, Леся Українка. Франкові і Лесі Українці “поталанило”, вони померли до революції і не змогли виявити своїх безперечних українських почувань. Натомість їхні колеги – поети М. Славінський і О. Олесь революцію пережили, опинилися, природно, в українському таборі і стали “буржуазними націоналістами”, як і родичі Лесі Українки (але про них намагалися не згадувати).

12. Замовчувалися всі постаті козацької верхівки із самостійницьким світоглядом, такі як Іван Богун, Гуляницький, С. Немирич, П. Орлик, П. Дорошенко, митрополит С. Косов, Й. Нелюбович-Тукальський та ін.

13. “Буржуазні націоналісти” протиставлялися “революціонерам-демократам” для того, щоб вивести з-під тоталітарного удару хоч когось з громадсько-політичних діячів; з цією метою вдавалися до штучних утворень – таборів “революціонерів-демократів” серед “буржуазних націоналістів”. Так, Т. Шевченко протиставлявся своїм товаришам-соратникам П. Кулішеві й М. Костомарову, І. Франко своєму побратимові по НТШ М. Грушевському. Траплявся й повний абсурд: так, учениця і щира шанувальниця свого дядька Леся Українка виявлялася “революціонеркою-демократкою”, а її кумир і взірець для наслідування М. Драгоманов – “буржуазним націоналістом”.

14. В Україні в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. позитивними оголошувалися лише ортодоксальний марксистський рух і партія РСДРП(б). Усі інші піддавалися остракізму як “дрібнобуржуазні” і “націоналістичні”. Хоч РУП була панівною силою на селі, а її активістів налічувалося по Україні до 3 тис. чол., але про неї у підручниках історії майже не згадувалося, так само як про УРСДРП, соціал-демократичну “Спілку”, українських есерів, інтелігентські партії УРДП, ЗУБДО та ТУП.

15. Ще більше замовчувалися сили, які прагнення до самостійної держави вважали своєю головною чеснотою. Не говорилося зовсім про “Братство Тарасівців”, хоч до їхнього складу належав класик українського красного письменства М. Коцюбинський і згадуваний “напівнаціоналіст” Б. Грінченко. М. Міхновський і його “Самостійна Україна” теж опинилися поза контекстом комуністичного образу української історії.

16. “Злісним ворогом українського народу” став її найбільший син, найвеличніша постать української історії ХХ ст. – Михайло Грушевський. Ворожою стала і його “Історія України-Руси”, яку навіть за царату такою мірою не обливали брудом, як за Совітів.

17. Найменш більшовицьке за духом політичне життя Галицької України виявилося найнебезпечнішим для радянської шкільної дидактики. Про західноукраїнське життя, партії, діяльність галицьких депутатів сейму і парламенту, освіту, культурно-громадські і кооперативні установи майже не писалося. Не вивчалися найбільша – націонал-демократична – партія, діяльність народовців, О. Барвінського, Ю. Романчука і К. Левицького та ін.

18. Національно-визвольні змагання українців 1917–1921 рр. було представлено у радянських підручниках лише як виступ “буржуазно-націоналістичних сил”. Якщо революції у країнах третього світу проти колоніальних імперій називалися визвольним рухом, то подібне явище в межах Російської імперії кваліфікувалося не як боротьба за свободу і незалежність, а як банальний, зоологічного характеру націоналізм.

19. Більшовицький режим оцінювався як такий, що виражав інтереси трудящих мас і мав їхню беззастережну підтримку. Той, хто виступав проти більшовизму, був або представником експлуататорських класів, або агентом їхнього впливу. А тому апріорі всі виступи проти комуністів піддавалися остракізму. Повстанський рух, антиколективізаційні виступи, критика більшовицького радикалізму визнавалися звичайним бандитизмом та контрреволюційним спротивом руху, що вів суспільство до поступу і світлого майбуття. Нехай реалії говорили про інше – такого селянського руху, як проти більшовизму в Україні у 1920-ті рр., не існувало від часів козацьких воєн проти Польщі й від Коліївщини.

20. Більшовизм розглядався як політична сила нового “єдинонеділимства”, як провідник російського впливу на національні околиці колишньої імперії. Тому ті українські діячі, які пристали до націонал-комунізму, критикувалися, а репресії проти них визнавалися правомірними.

21. Масові репресії серед інтелігенції і широких прошарків робітників і селянства, голодомор 1932–1933 рр. або не визнавалися, або кваліфікувалися як помилки та тимчасові труднощі, яких не уникнути було під час просування вперед.

22. Національно-визвольний рух на західних землях, що прийняв форму ОУН, цілковито заперечувався, оцінювався як бандитизм. Йому приписувалися всі темні сторони суспільного життя: тероризм, ксенофобія, людиноненависництво тощо.

23. Відповідним чином оцінювався й некомуністичний партизанський рух в Україні в роки Другої світової війні. Йому навішувався ярлик співпраці з нацистською Німеччиною.

Приєднання Західної України до СРСР та її ідеологічна зачистка зменшили базу функціонування українського підручника з історії лише межами розселення української політичної еміграції. Проте фактична відсутність там повноцінної української школи, вимушена заміна її на сурогатну – недільну школу, а головне – існування в іншонаціональному середовищі зі швидкою асиміляцію наступного покоління українців зводила нанівець усі зусилля на збереження в еміграції тривких підвалин існування історичної пам’яті.

Проте діаспорою і в цьому аспекті було зроблено дуже багато. Не випадково на початок 1990-х рр. першим усезагальним підручником для студентів вищих шкіл і абітурієнтів став підручник канадсько-українського історика Ореста Субтельного “Історія України”, перекладений з англійської і дописаний до часів здобуття Україною незалежності.

Примітки

24. Докладніше див.: Юсова Н. Ідейна й термінологічна генеалогія поняття “давньоруська народність” // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 101–129; її ж. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х років). – Вінниця, 2005. – 543 с.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 І.Б.Гирич

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4121

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.