Д. Дорошенко і В. Липинський: доповнення
історичної пам’яті з консервативних позицій

Ігор Гирич

Після поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. навчатися за українською схемою історіографії можна було, у чистому вигляді, лише в українських школах Галичини та еміграційних гімназіях Чехо-Словаччини, Польщі, Німеччини, Франції, згодом США і Канади. Однією з найпоширеніших навчальних книжок була двотомна “Історія України” Дмитра Дорошенка [23], написана на засадах державницької концепції В. Липинського, його “України на переломі”. У 1919 р. у Львові вийшов підручник Стефана Томашівського “Українська історія. Старинні і Середні віки”. Після Другої світової війни у 1960-ті у Мюнхені вийшла двотомна “Історія України” Наталі Василенко-Полонської, яка завершила серію підставових підручникового характеру книжок, за якими вчилися у високих еміграційних школах, таких як Український вільний університет у Мюнхені.

Великий вплив на освітній процес мали праці І. Борщака про Орликів та французько-українські взаємини на початку ХІХ ст., Бориса Крупницького з історіознавчих проблем історіографії, Олександра Оглоблина з історіографії, автономізму кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. та про опального гетьмана – “Мазепа та його доба”.

Нова державницька школа привнесла до історичної пам’яті деякі зі своїх положень. Вона назвала відсутність державницьких інтенцій серед керівників революції головною причиною поразки Української революції. Назвемо основні моменти нових визначальних ідеологем історичного мислення:

1. Український історичний процес у всі часи рухав не народ, а національна еліта. Тому і наголос при вивченні суспільних процесів треба ставити не на діях народних мас, а на окремих представниках вищих верств суспільства, які визначали успішність українського державного розвитку. Такими харизматичними постатями української історії визнавалися київські князі Ольга, Володимир, Ярослав, Данило Галицький для давньої історії, та Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа – для козацької.

2. Підкреслювався позитив діяльності еліти і негативи соціальних виступів низів проти своїх володарів. Знаковим визнавався бунт “татарських людей” проти князя Данила у ХІІІ ст. або полтавців Мартина Пушкаря проти гетьмана Івана Виговського напередодні Конотопської битви 1658 р.

3. Історики державники-консерватори підкреслювали позитиви органічної еволюційної праці і негативно ставилися до революційної руїни.

4. Якщо історики національно-демократичного напряму державні успіхи пов’язували з народними рухами, то В. Липинський, Д. Дорошенко, С. Томашівський протиставляли соціальне національно-державному, оцінюючи соціальне як руїнницьке, а національне – як конструктивне.

5. В. Липинський вніс нове у трактування Національної війни під проводом Б. Хмельницького. Він довів, що шляхта, яка приєдналася до повсталого козацтва, стала творчим елементом у формуванні козацької держави, ідеологами Хмельниччини.

6. Якщо М. Костомаров бачив у Хмельниччині вияв демократизму, то В. Липинський підкреслював елементи українського монархізму. В козаччині він акцентував не стільки військову звитягу, скільки правно-культурний і державно-організуючий чин. Героями оповідей стають не Максим Кривоніс, Северин Наливайко, а Міхал Кричевський, Степан Немирич – автор Гадяцької умови.

7. На попередньому етапі історіографії найбільшою увагою користувалася тема Переяслава 1654 р., тепер більшої позитивності набуває Гадяцька угода 1658 р. та ідея рівноправного поєднання Руського князівства з Литвою і Польщею в триєдиній Речі Посполитій.

8. Якщо М. Грушевський більше уваги приділяв гетьмануванню Б. Хмельницького та І. Мазепи, то завдяки Д. Дорошенкові наголошувалося на постаті “сонця Руїни” – гетьмана Петра Дорошенка.

9. Історики-державники зосередилися на недооцінених постатях козацької історії ХVІІІ ст. – гетьманах І. Скоропадському, Д. Апостолі, К. Розумовському, козацьких літописцях, козацькій старшині.

10. Ідея про занепад і “пропащий час” України до початку національного відродження 1830-х – 1840-х рр. була завдяки О. Оглоблину обернена на думку про відродження національної ідеї в гуртках автономістів Лівобережної України початку ХІХ ст. Виринають нові прізвища героїв історії: О. Лобисевич, А. Чепа та ін.

11. Історики-державники пишуть про громадську корисність діяльності українського панства у ХІХ ст. Утверджується думка, що не все воно “зрадило” народ.

12. Окремо місце займає оцінка подій Української революції 1917–1921 рр. Негативно – через “інтелігентщину”, “нерозуміння”, “руїнництво” – оцінюється роль соціалістичної демократії – українських есерів і есдеків. Натомість найбільші досягнення революції пов’язуються з Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.

Примітки

23. Підручникового характеру праці Д. Дорошенка для вищої школи були: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – 220 с.; його ж. Історія України 1917–1923 років. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – ХХІІ, 437 с.; його ж. Історія України 1917–1923 років. – Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 р. – Ужгород, 1930. – 424 с.; його ж. Нарис історії України. – Т. І (До половини ХVІІ ст.). – Праці УНІ. – Т. ІХ. – Варшава, 1932. – 229 с.; його ж. Нарис історії України. – Т. ІІ (від половини ХVІІ ст.) – Праці УНІ. – Т. ХV. – Варшава, 1933. – 368 с.

З підручників для середньої школи можна назвати: Дорошенко Д. Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл. – Відень; К., 1921. – 231 с.; його ж Короткий курс історії України, з малюнками. – Катеринослав; Ляйпціг. – 1923. – 228 с.; його ж. Історія України. З малюнками. – Краків; Львів, 1942. – 250 с.